Найоригінальніша постановка 2019 року: головну роль зіграв глядач із залу

Під кінець 2019 року в Театрі на Подолі відбулася найоригінальніша театральна подія року в українській столиці – «Тіло театру на вечерю». Це перформативна лекція критика Віктора Вілісова та вистава «Дуб Майкла Крейг Мартіна» режисера київського театру «Мізантроп» Іллі Мощицького, де в головній ролі виступила випадкова людина з глядацької зали. За задумом авторів, проект мав «радикально розкрити сучасне мистецтво». Чи вдалося реалізувати цей задум, розповідає Mind.

Лекційно-перфомартивна частина. Віктор Вілісов – 23-річний пітерський театральний критик і блогер, засновник пабліку «вилисов постдраматический» (8000 підписників), телеграм-каналу (4000 читачів), а також автор бестселера «Нас всех тошнит: как театр стал современным, а мы этого не заметили». Ця книга – про те, які існують сучасні театри у світі, та чому, наприклад, там виступають чимало оголених акторів.

Свою лекцію він почав із того, що став спілкуватися з публікою за допомогою тексту на екрані (білі букви на чорному тлі): «Хто сидить на балконі, може пересісти на вільні місця в партері». Потім з'явилася і віртуальна маска Вілісова: блондин в окулярах. Комунікація пішла.

Перфоманс був такий: «Що ви очікуєте від сучасного театру? Будь-які дві людини можуть вийти сюди і взяти мікрофон». На сцену стали виходити парами. Було не нудно – публіка в залі реагувала жваво. Пролунало дві цікавих репліки на тему того, що може «оживити» сучасний театр. Це «коли він буде сильніше вражень від видаленого зуба» і «там треба роздягатися і мудрувати – займатися інтелектуальним стриптизом».

Потім пішла «лекція без лектора»: вона, власне, тривала через екран: текст, картинки та уривки з постановок.

Вілісов показав відео з виставою-перфомансом на пермському заводі під назвою «Мазараша». Запам'яталося два епізоди, що перегукуються з репліками на сцені. 1. Епізод з відео-артом, коли з екрана чолов’яга кричав: «Мені зуб видалили!» 2. Щось схоже на оргії, але всі учасники були сині: чи то від освітлення, чи то від холоду – подія відбувалося рано навесні. А, можливо й від того, й від іншого.

Основна думка лекції: старі патріархальні театри віджили своє. Західний театр з 1960-х років розвивається у зв'язці з перфомансом. Це і є правильний шлях. «У перегонах за правдою життя театр провів сотні років, але останнім часом він їх програє іншим жанрам: кіно, телебаченню, медіа. І намагається зараз наздогнати, щоб зробити головною дійовою особою глядача».

Віктор Вілісов закликає до втілення так званого «горизонтального театру – театру для кожного. Той, хто там грає, може взяти свободи – скільки хоче». Два головні тези лекції: перша – потрібна різноманітність театрів, друга – активне залучення глядача.

«Дуб Майкла Крейг Мартіна». На сцену вийшли два «винуватця торжества» – Віктор Вілісов і художній керівник київського театру «Мізантроп» Ілля Мощицький.

Ніби підтверджуючи тезу Вілісова, він сказав, що народження вистави відбудеться сьогодні просто перед очами публіки – на головну роль режисер запросить звичайного глядача із зали. І додав: спектакль його називається «Дуб Майкла Крейг Мартіна», тому що він поєднав п'єсу британця Тіма Крауча «Дуб біля дороги» і концептуальну інсталяцію «Дуб» (1974) англійського художника Майкла Крейг-Мартіна, де він закликає вважати дубом стакан води.

«Хто хоче зіграти?» – запитав Ілля. Підвелося дев'ять рук. «Тепер опустіть ті, хто має театральну освіту». З решти Ілля вибрав великого бородатого чоловіка (як потім виявилося – це був архітектор Олександр).

Далі режисер дав йому аркуші з текстом, а частину залишив собі. Дійових осіб на сцені двоє. Почав Ілля так: «Я – режисер. Ведучий. Мені 35 років. У мене ось така скуйовджена зачіска», – провів собі по волоссю. – «А ти – неголений. Твої губи потріскалися. Тобі 46 років. Звуть тебе Алекс. Ти – батько. У тебе двоє дочок». І раптом: «Я вбив твою доньку. Будучи за кермом, збив твою старшу дочку на машині. І поїхав з місця події».

Далі ми дізнаємося, що батько-учитель вирішив, ніби душа його дочки переселилася в дуб біля дороги, де сталася автокатастрофа. Він вгадує риси своєї дівчинки Анни в дереві. І хоче постійно його обіймати. Для нього дочка ніби жива. А дружину турбує його психічний стан. При цьому сама вона не спить ночами через те, що сталося.

Бекграунд. На хвилинку зупинимося, аби читачі зрозуміли, з яких елементів виткано проект Мощицького.

Англійський драматург Тім Крауч – автор і режисер п'єси «Дуб біля дороги», написаної понад 10 років тому. Кожен показ – імпровізація. Крауч зустрічається з актором, який гратиме роль батька, за годину до вистави. Однак у п'єсі Крауча задані більш виразні умови, ніж у Мощицького. Вбивця дівчинки – гіпнотизер. Зустрічається він з батьком убитої просто тому, що той прийшов до нього на сеанс гіпнозу – за психологічною допомогою.

Що стосується інсталяції «Дуб» концептуаліста Майкла Крейг-Мартіна – це склянка води, що знаходиться в галереї «Тейт» у Лондоні. Текст до неї пояснює, чому ця склянка, на думку художника, є дубом. Основна ідея роботи відсилає до католицької віри, яка говорить, що хліб і вино перетворюються на тіло і кров Христа. А Крейг-Мартін стверджує, що склянка і вода можуть перетворитися на дуб. «Фактичний дуб фізично присутній, але в формі склянки води», – написано у Майкла. Крейг-Мартін розглянув твір мистецтва так, щоб показати, що основний елемент тут – це віра художника в його можливості стверджувати щось, і здатність глядача прийняти те, що він скаже».

Ілля Мощицький переніс цю віру (точніше, концепт віри) на дуб біля дороги: адже батько дівчинки вірить, що це його загибла дитина – як і глядач, що перед ним дуб у вигляді склянки.

Але це не віра, а скоріше профанація віри. Однак, що дає ця профанація?

Другий акт дійства. Далі режисер читав багато реплік за сценою в мікрофон, а наш актор-аматор, у якого у вусі був навушник – повторював за ним. Режисер вимагав, щоб не було ніякої театральщини. Вимовляти репліки потрібно природно. Архітектор непогано впорався із завданням.

Ведучий піддає «батька» досить жорстким випробуванням. Він згадує американський цикл анекдотів про мертвих немовлят у дусі: «Гірше ніж розчавити немовля – це зішкрябувати його з покришок». Потім «батько» має уявити себе по коліно в багнюці. Ведучий пропонує йому очиститися – ритуалом обмивання ніг.

Але, за великим рахунком, цей бруд і проблеми створив сам ведучий – мимовільний вбивця Анни – 16-річної дівчинки, яка в навушниках від плеєра переходила через шосе.

Переживає батько. Переживає його дружина. А вбивця – ні. Навколо нього дивна, дещо штучна зона відчуження: він не несе жодної відповідальності – ані моральної, ані юридичної.

Мощицький сказав, звертаючись до публіки, про його актора-аматора: «У ньому дві людини – одна зголосилася вийти на сцену, щоб розважитися і отримати новий досвід. А інша втратила дитину, щоб зрозуміти, як далі жити. Ми можемо вибрати, за ким із них спостерігати?»

Наприклад, автору цього матеріалу було цікавіше спостерігати за образом режисера – ведучого-маніпулятора. Тому, що він – джерело ситуації і він її розвиває в потрібному для себе напрямку.

У фіналі ведучий і «батько» сидять із заплющеними очима – медитують на тлі екрана, де ми бачимо кінохроніку з десятками ДТП. І цифри статистики: «120 млн осіб щорічно гинуть в автокатастрофах».

Лунає східна музика.

«Прокинься. Прокинься! ​»- вимагає Ілля. Алекс розплющує очі. Музика зупиняється. Завіса. Оплески.

Обговорення. Після вистави відбулася невелика дискусія – з тими, хто побажав залишитися.

Я запитав у Іллі Мощицького: «Чому у вашого героя таке особливе становище – він поза ситуацією, яку сам і створив? Він нікому не співчуває. Все, що він сказав про вбивство дівчинки, – «Я вийшов з машини, вона лежала поруч. У неї музика лилася з плеєра». При цьому він «пресує» ще одну жертву події – її батька. Хоча всі його проблеми створив саме ваш персонаж. Чому він не несе відповідальності?». – «Але це ж постмодернізм», – коротко відповів режисер.

Тобто треба все це сприймати, як елементи гри. Хоча гра порушує чимало серйозних питань, але відповідей на них не дає.

А ось на питання до художнього керівника «Мізантропа», що особисто йому було важливо в цьому спектаклі, він відповів чітко: «Те, що я зумів керувати непрофесійним актором і ми разом створили виставу на ваших очах». Тобто сенс – у чіткому керуванні, на межі маніпулювання.

Враження Mind:

Безумовно, Іллі Мощицькому вдалося поставити спектакль з людиною із зали. Шокуючий місцями текст був таким чином вибудований, що це стало можливим: глядачеві досить було приймати запропоновані обставини.

Але ось у порівнянні з оригіналом «Дуб біля дороги» стає зрозуміліше, що персонаж режисера – гіпнотизер-вбивця – несе відповідальність: по ходу п'єси він після аварії втрачає дар навіювання. Ілля чомусь прибрав цей найважливіший соціальний момент (хоча професію батька – учитель – залишив). Важливіше суті дійства для нього була його форма: процес режисирування-маніпулювання.

Що стосується тональності та змісту постановки, то вона близька до американського фільму за Стівеном Кінгом «1408»: там герой-письменник потрапляє в якусь диявольську кімнату готелю, де безліч постояльців пішли з життя за дивних обставин – йому потрібно провести там добу. Однак кімната 1408 відтворювала на екрані телевізора хворобливу для нього тему – смерть дочки і переживання з цього приводу його і дружини, доводячи героя до сказу.

А в плані провокативності дійство Мощицького наближене до британського фантастичного телесеріалу «Чорне дзеркало» (2011 – 2019), де ситуації подаються настільки шкереберть, що часто виникають питання про моральний бік справи.

Найближчим часом у Києві, як сказали організатори, вистава-експеримент «Дуб Майкла Крейг Мартіна» не повторюватиметься. Але театр «Мізантроп» у новому році готує три прем'єри, про які повідомить на своєму сайті та сторінці у Facebook.