Найоригінальніша постановка 2019 року: головну роль зіграв глядач із залу

Найоригінальніша постановка 2019 року: головну роль зіграв глядач із залу

У виставі «Дуб Майкла Крейг Мартіна» режисер Ілля Мощицький вразив новими театральними формами

Цей матеріал також доступний російською
Найоригінальніша постановка 2019 року: головну роль зіграв глядач із залу

Під кінець 2019 року в Театрі на Подолі відбулася найоригінальніша театральна подія року в українській столиці – «Тіло театру на вечерю». Це перформативна лекція критика Віктора Вілісова та вистава «Дуб Майкла Крейг Мартіна» режисера київського театру «Мізантроп» Іллі Мощицького, де в головній ролі виступила випадкова людина з глядацької зали. За задумом авторів, проект мав «радикально розкрити сучасне мистецтво». Чи вдалося реалізувати цей задум, розповідає Mind.

Лекційно-перфомартивна частина. Віктор Вілісов – 23-річний пітерський театральний критик і блогер, засновник пабліку «вилисов постдраматический» (8000 підписників), телеграм-каналу (4000 читачів), а також автор бестселера «Нас всех тошнит: как театр стал современным, а мы этого не заметили». Ця книга – про те, які існують сучасні театри у світі, та чому, наприклад, там виступають чимало оголених акторів.

Свою лекцію він почав із того, що став спілкуватися з публікою за допомогою тексту на екрані (білі букви на чорному тлі): «Хто сидить на балконі, може пересісти на вільні місця в партері». Потім з'явилася і віртуальна маска Вілісова: блондин в окулярах. Комунікація пішла.

Найоригінальніша постановка 2019 року: головну роль зіграв глядач із залу
Фото автора

Перфоманс був такий: «Що ви очікуєте від сучасного театру? Будь-які дві людини можуть вийти сюди і взяти мікрофон». На сцену стали виходити парами. Було не нудно – публіка в залі реагувала жваво. Пролунало дві цікавих репліки на тему того, що може «оживити» сучасний театр. Це «коли він буде сильніше вражень від видаленого зуба» і «там треба роздягатися і мудрувати – займатися інтелектуальним стриптизом».

Потім пішла «лекція без лектора»: вона, власне, тривала через екран: текст, картинки та уривки з постановок.

Вілісов показав відео з виставою-перфомансом на пермському заводі під назвою «Мазараша». Запам'яталося два епізоди, що перегукуються з репліками на сцені. 1. Епізод з відео-артом, коли з екрана чолов’яга кричав: «Мені зуб видалили!» 2. Щось схоже на оргії, але всі учасники були сині: чи то від освітлення, чи то від холоду – подія відбувалося рано навесні. А, можливо й від того, й від іншого.

Основна думка лекції: старі патріархальні театри віджили своє. Західний театр з 1960-х років розвивається у зв'язці з перфомансом. Це і є правильний шлях. «У перегонах за правдою життя театр провів сотні років, але останнім часом він їх програє іншим жанрам: кіно, телебаченню, медіа. І намагається зараз наздогнати, щоб зробити головною дійовою особою глядача».

Віктор Вілісов закликає до втілення так званого «горизонтального театру – театру для кожного. Той, хто там грає, може взяти свободи – скільки хоче». Два головні тези лекції: перша – потрібна різноманітність театрів, друга – активне залучення глядача.

Найоригінальніша постановка 2019 року: головну роль зіграв глядач із залу

«Дуб Майкла Крейг Мартіна». На сцену вийшли два «винуватця торжества» – Віктор Вілісов і художній керівник київського театру «Мізантроп» Ілля Мощицький.

Ніби підтверджуючи тезу Вілісова, він сказав, що народження вистави відбудеться сьогодні просто перед очами публіки – на головну роль режисер запросить звичайного глядача із зали. І додав: спектакль його називається «Дуб Майкла Крейг Мартіна», тому що він поєднав п'єсу британця Тіма Крауча «Дуб біля дороги» і концептуальну інсталяцію «Дуб» (1974) англійського художника Майкла Крейг-Мартіна, де він закликає вважати дубом стакан води.

«Хто хоче зіграти?» – запитав Ілля. Підвелося дев'ять рук. «Тепер опустіть ті, хто має театральну освіту». З решти Ілля вибрав великого бородатого чоловіка (як потім виявилося – це був архітектор Олександр).

Далі режисер дав йому аркуші з текстом, а частину залишив собі. Дійових осіб на сцені двоє. Почав Ілля так: «Я – режисер. Ведучий. Мені 35 років. У мене ось така скуйовджена зачіска», – провів собі по волоссю. – «А ти – неголений. Твої губи потріскалися. Тобі 46 років. Звуть тебе Алекс. Ти – батько. У тебе двоє дочок». І раптом: «Я вбив твою доньку. Будучи за кермом, збив твою старшу дочку на машині. І поїхав з місця події».

Далі ми дізнаємося, що батько-учитель вирішив, ніби душа його дочки переселилася в дуб біля дороги, де сталася автокатастрофа. Він вгадує риси своєї дівчинки Анни в дереві. І хоче постійно його обіймати. Для нього дочка ніби жива. А дружину турбує його психічний стан. При цьому сама вона не спить ночами через те, що сталося.

Бекграунд. На хвилинку зупинимося, аби читачі зрозуміли, з яких елементів виткано проект Мощицького.

Англійський драматург Тім Крауч – автор і режисер п'єси «Дуб біля дороги», написаної понад 10 років тому. Кожен показ – імпровізація. Крауч зустрічається з актором, який гратиме роль батька, за годину до вистави. Однак у п'єсі Крауча задані більш виразні умови, ніж у Мощицького. Вбивця дівчинки – гіпнотизер. Зустрічається він з батьком убитої просто тому, що той прийшов до нього на сеанс гіпнозу – за психологічною допомогою.

Що стосується інсталяції «Дуб» концептуаліста Майкла Крейг-Мартіна – це склянка води, що знаходиться в галереї «Тейт» у Лондоні. Текст до неї пояснює, чому ця склянка, на думку художника, є дубом. Основна ідея роботи відсилає до католицької віри, яка говорить, що хліб і вино перетворюються на тіло і кров Христа. А Крейг-Мартін стверджує, що склянка і вода можуть перетворитися на дуб. «Фактичний дуб фізично присутній, але в формі склянки води», – написано у Майкла. Крейг-Мартін розглянув твір мистецтва так, щоб показати, що основний елемент тут – це віра художника в його можливості стверджувати щось, і здатність глядача прийняти те, що він скаже».

Ілля Мощицький переніс цю віру (точніше, концепт віри) на дуб біля дороги: адже батько дівчинки вірить, що це його загибла дитина – як і глядач, що перед ним дуб у вигляді склянки.

Але це не віра, а скоріше профанація віри. Однак, що дає ця профанація?

Другий акт дійства. Далі режисер читав багато реплік за сценою в мікрофон, а наш актор-аматор, у якого у вусі був навушник – повторював за ним. Режисер вимагав, щоб не було ніякої театральщини. Вимовляти репліки потрібно природно. Архітектор непогано впорався із завданням.

Найоригінальніша постановка 2019 року: головну роль зіграв глядач із залу
Фото автора

Ведучий піддає «батька» досить жорстким випробуванням. Він згадує американський цикл анекдотів про мертвих немовлят у дусі: «Гірше ніж розчавити немовля – це зішкрябувати його з покришок». Потім «батько» має уявити себе по коліно в багнюці. Ведучий пропонує йому очиститися – ритуалом обмивання ніг.

Але, за великим рахунком, цей бруд і проблеми створив сам ведучий – мимовільний вбивця Анни – 16-річної дівчинки, яка в навушниках від плеєра переходила через шосе.

Переживає батько. Переживає його дружина. А вбивця – ні. Навколо нього дивна, дещо штучна зона відчуження: він не несе жодної відповідальності – ані моральної, ані юридичної.

Мощицький сказав, звертаючись до публіки, про його актора-аматора: «У ньому дві людини – одна зголосилася вийти на сцену, щоб розважитися і отримати новий досвід. А інша втратила дитину, щоб зрозуміти, як далі жити. Ми можемо вибрати, за ким із них спостерігати?»

Наприклад, автору цього матеріалу було цікавіше спостерігати за образом режисера – ведучого-маніпулятора. Тому, що він – джерело ситуації і він її розвиває в потрібному для себе напрямку.

У фіналі ведучий і «батько» сидять із заплющеними очима – медитують на тлі екрана, де ми бачимо кінохроніку з десятками ДТП. І цифри статистики: «120 млн осіб щорічно гинуть в автокатастрофах».

Лунає східна музика.

«Прокинься. Прокинься! ​»- вимагає Ілля. Алекс розплющує очі. Музика зупиняється. Завіса. Оплески.

Обговорення. Після вистави відбулася невелика дискусія – з тими, хто побажав залишитися.

Я запитав у Іллі Мощицького: «Чому у вашого героя таке особливе становище – він поза ситуацією, яку сам і створив? Він нікому не співчуває. Все, що він сказав про вбивство дівчинки, – «Я вийшов з машини, вона лежала поруч. У неї музика лилася з плеєра». При цьому він «пресує» ще одну жертву події – її батька. Хоча всі його проблеми створив саме ваш персонаж. Чому він не несе відповідальності?». – «Але це ж постмодернізм», – коротко відповів режисер.

Тобто треба все це сприймати, як елементи гри. Хоча гра порушує чимало серйозних питань, але відповідей на них не дає.

А ось на питання до художнього керівника «Мізантропа», що особисто йому було важливо в цьому спектаклі, він відповів чітко: «Те, що я зумів керувати непрофесійним актором і ми разом створили виставу на ваших очах». Тобто сенс – у чіткому керуванні, на межі маніпулювання.

Враження Mind:

Безумовно, Іллі Мощицькому вдалося поставити спектакль з людиною із зали. Шокуючий місцями текст був таким чином вибудований, що це стало можливим: глядачеві досить було приймати запропоновані обставини.

Але ось у порівнянні з оригіналом «Дуб біля дороги» стає зрозуміліше, що персонаж режисера – гіпнотизер-вбивця – несе відповідальність: по ходу п'єси він після аварії втрачає дар навіювання. Ілля чомусь прибрав цей найважливіший соціальний момент (хоча професію батька – учитель – залишив). Важливіше суті дійства для нього була його форма: процес режисирування-маніпулювання.

Що стосується тональності та змісту постановки, то вона близька до американського фільму за Стівеном Кінгом «1408»: там герой-письменник потрапляє в якусь диявольську кімнату готелю, де безліч постояльців пішли з життя за дивних обставин – йому потрібно провести там добу. Однак кімната 1408 відтворювала на екрані телевізора хворобливу для нього тему – смерть дочки і переживання з цього приводу його і дружини, доводячи героя до сказу.

А в плані провокативності дійство Мощицького наближене до британського фантастичного телесеріалу «Чорне дзеркало» (2011 – 2019), де ситуації подаються настільки шкереберть, що часто виникають питання про моральний бік справи.

Найближчим часом у Києві, як сказали організатори, вистава-експеримент «Дуб Майкла Крейг Мартіна» не повторюватиметься. Але театр «Мізантроп» у новому році готує три прем'єри, про які повідомить на своєму сайті та сторінці у Facebook.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті