Режисер Ілля Мощицький: «В Україні театральна критика відсутня як факт»

Ілля Мощицький – петербурзький режисер і співзасновник київського театру «Мізантроп», який вже чотири роки ставить спектаклі в Україні. 16 грудня 2019 року в «Театрі на Подолі» відбудеться вистава Іллі Мощицького «Дуб Майкла Крейг Мартіна» спільно з перфолекцією пітерського театрального блогера Віктора Вілісова «Как смотреть на современный театр, чтобы не болели глазки». Віктор Вілісов – автор телеграм-каналу «Вилисов постдраматический» і книги про сучасний театр «Нас всех тошнит. Как театр стал современным, а мы этого не заметили».

Ми обговорили з Іллею, чим саме український глядач відрізняється від пітерського; як інформаційний вакуум може бути одночасно головною проблемою і перевагою Києва; і що зараз відбувається з театральною критикою.

– Хто ти?

– Я – Homo sapiens, людина. При народженні мені дано ім'я Ілля, і я успадкував від батька прізвище Мощицький.

– Чим займаєшся?

– Дідько його знає чим, але, щоб було простіше пояснювати – в соціумі це називається режисура.

– Чим знаменитий?

– Намагаюся не читати, що про мене пишуть, хоча розумію, що справляю певне враження. Закріпилося так – режисер-експериментатор, але не пам'ятаю, з якої вистави це пішло. У пресі таке буває, що хтось перший написав, а потім я бачу це формулювання всюди – «молодий режисер-експериментатор». Це цікаве кліше.

– Чому «молодий режисер» – кліше?

– Тому що це вже не так. Є двадцятирічні люди, які займаються режисурою, за радянських часів таке було неможливо, а зараз, слава богу, реально. Уява про режисера в традиції російського репертуарного театру – це такий дядько з бородою та сигаретою, тому поки ти не досяг сімдесятирічного віку, ти – молодий режисер. Молодому режисерові – взагалі терміну немає. Кирило Семенович Серебренніков у одному інтерв'ю сказав, що цікаво, в якому віці нас перестануть називати молодими режисерами.

– Ви з Дмитром Саратським вже чотири роки займаєтеся театром «Мізантроп» в Києві. Я можу зрозуміти Діму, для нього Київ – це будинок, сім'я, прекрасна дружина, але ти ж корінний петербуржець і не до кінця зрозуміло, чому раптом вирішив зайнятися українським театром. Яка була мотивація?

– Я не займаюся українським театром, так само як не займаюся російським або англійським театром, бо я взагалі безрідний космополіт. У мені намішано багато національностей і я не відношу себе до якоїсь країни.

– І все ж, чому театр у Києві?

– Тому що в Києві було можна робити те, що в Пітері було складно. Наприклад, незалежний театр, в якому були б зайняті люди, які мають опосередковане відношення до театру. Люди без театральної освіти. Ще чотири роки тому, коли приходив у державний театр, артисти «зі школою» чекали від тебе конкретних речей. І коли ти ці речі їм не пропонував, вони починали тебе перевіряти і піджирати. До того ж, ми з Дімою працювали в настільки фігових театрах і жахливих організаціях, що тоді наш шлях не звів нас з людьми, які могли б відповідати тим запитам і образам думки, які зробили б репетиційний процес можливим. Хоча такі місця і в Пітері, і в Москві, і в регіонах Росії є. Я тільки-но поставив спектакль в Архангельську і дико задоволений процесом.

– Чому ж тоді театр «Мізантроп»?

– Це режисерський театр. Є певні домовленості між мною і Дімою, і домовленості наші дуже прості. Я пропоную ідею, і якщо ця ідея відгукується в Дімі, то ми можемо її здійснювати в просторі театру «Мізантроп». «Мізантроп» – це наше бажання з Дімою робити вільний театр, що не орієнтувався б на будь-які завдання. У підсумку прийшли до того, що це не виходить. Незалежний театр, якщо він залежить від продажу квитків, не може бути незалежним. Він залежить від рубля, від гривні, від продажу квитків. А в Києві дуже специфічний глядач, який багато в чому диктує те, що він готовий вважати товаром.

– Чим київський глядач відрізняється від пітерського?

– Можна сказати, що всім. По-перше, за темпераментом і відкритістю. Київський глядач більш відкритий, але при цьому взагалі геть нічого не бачив. Пітерський глядач бачив все і його нічим не здивуєш. Він відвертає носа. До нас зараз привезли Боба Вілсона, Кеті Мітчелл, Теодороса Терзопулоса, Хайнера Геббельса... і можна далі перераховувати весь спектр театру. У Пітері немає питань до надивленості, а український глядач навіть не починав дивитися. Це велика проблема, яка незрозуміло як вирішується. Щоб привезти той корпус хедлайнерів, потрібні дикі бабки. Потрібно дуже багато бабок на театр, який взагалі не продається.

– Яку виставу ти привозиш із собою?

– Це перформанс взаємних дій. Спектакль, який має на меті постановку вистави під час вистави. Це дія, в якій як режисер я пропоную одному з глядачів здійснити постановку зі мною. Я вибираю глядача абсолютно довільно. Бачу, що хтось тягне руку, хто готовий включитися в цей досвід, і ця людина опиняється на сцені. І далі ми з нею робимо виставу.

– Що за формат вечора?

– Перед спектаклем буде перфолекція Віті Вілісова, про те, як дивитися сучасний театр, щоб не хворіли очі. Потім ми робимо невелику паузу, і після неї спектакль «Дуб Майкла Крейг Мартіна». Я – як режисер, а глядач – як перформер. А після, якщо глядачі захочуть поговорити, ми з радістю поговоримо.

– Як спектакль пов'язаний з лекцією Вілісова?

– Нас пов'язує час одного вечора і поле сучасних сценічних практик. 

– Театральна критика і журналістика має сенс у XXI столітті?

– Журналістика має, а ось театральна критика – під питанням. Театральна критика, на жаль, переживає величезну кризу. Я це говорю з великою повагою, бо є чудові критики. Коли я читаю останню книжку Марини Давидової, то роблю це з великим задоволенням, але критика, спрямована на мене, нічого для мене корисного зробити не може. Коли я чую, що спектакль жахливий, неправильно зроблений, то не дай бог мені почати намагатися змінюватися під думка критика А, Б або В. Якщо ж я читаю негативну критику з поясненнями, то чим талановитіше та обґрунтованіше написано, тим гірше для мене. Тоді я маю зрозуміти, що я – покидьок, бездар і ніщо: і або згинути, або намагатися перебудовуватися під якісь запити. Це жахливо, тому що моєму особистому зростанню, біографії та особистості ця критика не допоможе, адже я сам можу себе знищити краще за будь-якого критика.

– Тобі не здається, що ковдру відносно оцінки того, що відбувається на сцені, перетягують так звані професійні глядачі? Що зараз соціальні мережі з оцінками-зірочками мають більший вплив на продаж квитків, ніж ті ж статті театральних критиків або журналістів, що їх читають одні лише театрали?

– Це так, але все ж таки широкий загал і в театр не особливо ходить. Та й театр не повинен прагнути до продавання, бо від продажу вистави один головний біль. Якщо театр орієнтується на смак глядача, то стагнуватиме до рівня плінтуса. Як тільки глядач рублем тобі показує, що це «нра», а це «не нра», ми швидко опиняємося там, де до нас ночували пітекантропи. Масова культура жахливим чином впливає на смак глядача, Глядачів, які швидко можуть зрозуміти мову, якою з ними розмовляє вистава, залишається дивовижно мало, тому театр виживає тільки там, де можливо не орієнтуватися на попит.

– Хто такий Вітя Вілісов?

– Це хлопчик, який спочатку підірвав Telegram  своїм щоденником із психіатричної лікарні. Став читаним, а потім у тій самій енергії і в тих самих конотаціях вибрав для висловлювання простір театру.

– Чому його називають скандальним?

– Не відповім на це питання. Для мене ця людина не є прикладом з однозначним знаком плюс. У чомусь його статті корисні, й мені подобаються його мотиви і тези, а з певними я категорично не згоден.

– Чому тоді вирішив його привезти?

– Для київського простору це корисно, бо в Україні театральна критика відсутня як факт. У Пітері ситуація теж не особливо весела. Але ми ж говоримо про ситуацію в Україні, а вона з точки зору театральної справи – сумна.

– Про які проблеми української театральної справи ти говориш?

– Люди нічого не бачили, а головне, що ті, хто ставить спектаклі, теж нічого не бачили. Найголовніша проблема – проблема вакууму, і як її вирішити – незрозуміло. Зараз хлопці, які роблять театр, їздять дивитися спектаклі до Німеччини і кудись ще, але це поодинокі випадки. Ситуацію можна вирішити тільки через системні зміни, але не приватно: один режисер М з'їздив у місто Б, подивився виставу, приїхав і поміняв ситуацію.

– Якщо я як глядач не читаю критику, то чому мені буде цікаво послухати Вілісова?

– Ми хочемо, аби простір навколо нас якось вирував, взаємодіяв, не застигав, не перетворювався на музей або пам'ятник. Ми взагалі театром займаємося для фізичного обурення континууму простору-часу, щоб його приводити в рух, здійснювати реакцію. Всі наші дії спрямовані на те, щоб перемогти смерть, але справа в тому, що все навколо схильне до Танатосу більше, ніж до Еросу. І наша боротьба як в театрі, так і в житті – це завжди боротьба з Танатосом, тому ми робимо спектаклі й весь час воюємо.

Бліц

– Кому більше довіришся у виборі: блогеру чи журналісту?

– Собі.

– Краща вистава «Мізантропа»?

– «Орестея».

– Кращий український режисер з тих, кого знаєш?

– Андрій Жолдак.

– Який спектакль поставив би тільки в Україні?

– Виставу за п'єсою Юрія Смирнова «Файли мертвих слов'ян».

– Порада Іллі Мощицького українському театральному глядачеві.

– Не провтикайте, будь ласка.