Художниця Марія Куликовська: «Мода на східноєвропейське мистецтво у світі скінчилася»
Спецпроект

МУХі 2019

Партнерський матеріал

Художниця Марія Куликовська: «Мода на східноєвропейське мистецтво у світі скінчилася»

Перформерка та експертка конкурсу МУХі – про те, як у перформансі прожити власний біль, чому перед камерою легше стріляти «в себе», та чому роботи українських митців погано продаються за кордоном

Цей матеріал також доступний російською
Художниця Марія Куликовська: «Мода на східноєвропейське мистецтво у світі скінчилася»
Перформанс Марії на відкритті виставки «Квіти»
Фото: Олександр Коваленко

З 6 грудня 2019 року до 1 лютого 2020-го в «Щербенко Арт Центрі» проходить виставка двох художниць – Марії Куликовської та Олександри Ларссон-Якобсон під назвою «Квіти». Встигли поговорити з Марією не лише про відеороботу, що експонується на виставці, а й про європейський ринок мистецтва, майбутній проєкт «Президент(ка) Криму» і зйомки у фільмі «Забуті». 

– Чи будете ви завжди створювати скульптури? Або передбачаються трансформації вашої практики в глобальному плані?

– Вона весь час трансформується. Зараз готуюся до виставки в Стокгольмі 19 березня, що називатиметься «Президент(ка) Криму» і пов'язана з моєю особистою історією, втім, як і все, що я роблю. Там уперше експонуватимуться мої зліпки у вигляді дзвонів на шибениці з чавуну, безліч акварельних малюнків на папері з міграційних служб різних країн, зібраних мною за останні шість років поневірянь по світу і пошуку свого нового будинку. А ще там буде Конституція Автономної Республіки Маші Куликовської.

Я завжди експериментую зі своїм тілом і з матеріалом у діалозі з контекстом і простором. Для мене важливо працювати саме з собою, бо таким чином я не експлуатую тіло іншої людини. На моїх акварелях зображена я, мої історії та їх інтерпретації, відношення між тілом жінки і владою з її кордонами.

А ще я мрію будувати споруди, житлові простори для людей, проєктувати архітектуру оточення, а також організовувати виставки для художників з конфлікту, даючи голос маргіналізованим, але дуже особливим і дійсно крутим митцям. Є багато ідей. Треба знаходити можливості це реалізовувати.

А ще я хотіла б зайнятися кіно, знімати відео, бо це об'єднує в собі дуже багато аспектів: архітектуру, простір, скульптуру, перформанс. У кіно можна показувати перформанс і бути ближче до людей, воно може існувати в соціальних медіа і безпосередньо вибудовувати діалог з ними, жити з людьми.

– А ви хочете знімати чи зніматися?

– Мені подобається робити перформанс, подобається працювати перед глядачем, камерою. Я знімалася у фільмі, й професійні актори робили мені компліменти про те, що я досить цікаво працюю перед камерою. Але я не актриса і не операторка, і у мене немає таких амбіцій, тому я хочу саме ставити, вигадувати, режисерувати і робити відеоперформанс, а потім працювати з магією монтажу, створюючи експериментальне кіно.

Ось у багатобюджетному ігровому кіно все розділено – є художник і постановник, є купи когось ще, і мені це не дуже близьке. Я поєдную у своєму мистецтві різні дисципліни і якості й тому вірю, що невелика команда з 3–5 професіоналів-художників здатна створити круте авторське кіно, і для цього не потрібні колосальні ресурси. Ось цим хочу продовжити займатися, у моїй практиці є вдалі приклади таких колаборацій.

З Аліною Гонтар ми експериментували. Я не знала, як повністю відзняти свою ідею, але коли розповіла їй – усе склалося. Це була справжня командна робота – я була не просто перформеркою, і вона не була просто постановницею. Ми все зробили разом, і це невелике відео, де я оголена блукаю містичним лісом, а потім у тумані відстрілюю мильні копії свого тіла, – це лише початок нашого майбутнього великого експериментального кіно, яке плануємо скоро почати знімати. Хочу в такому ж ключі створювати архітектуру і мистецтво – колаборувати в невеликих командах професіоналів, створюючи щось зовсім нове.

– Ви зараз говорили про відео, яке знаходиться в експозиції виставки «Квіти»?

– Так.

Художниця Марія Куликовська: «Мода на східноєвропейське мистецтво у світі скінчилася»
Відеоробота Марії та Аліни Гонтар у експозиції виставки «Квіти»
Фото: Олександр Коваленко

– Як відбувався цей процес? Де ви знімали?

– Зйомки були в Києві. У парку недалеко від місця, де я й Улег Винниченко живемо. Вони проходили ввечері, коли сідало сонце, щоб не було яскравого світла. Аліна взяла із собою свого друга, а я попросила допомогти Улега, ну й орендувала рушницю. Ми найняли вантажників, які привезли все, а потім розставили скульптури, і почався процес зйомок.

Зйомки, до речі, тривали недовго, лише дві години, підготовка була значно довшою і складнішою. Але відзняти весь матеріал потрібно було максимально швидко і відразу – ми повністю залежали від світла, у нас не було додаткового освітлення. Ми хотіли зробити все максимально натурально і незатратно.

З відзнятого матеріалу був нарізаний короткий ролик, а зараз я хочу зняти саме повноцінний фільм з Аліною. На жаль, у мене немає величезних грошових ресурсів, але не обов'язково мати мільйони, мільярди, щоб все це зробити. Головне – ідея, решта додасться.

– Ви згадали ігрове кіно, в якому знялися. Що це за фільм?

– В Україні ще не було прем'єри, була лише в Польщі на Варшавському кінофестивалі в жовтні. Фільм називається «Забуті». Він про людей, які живуть у Луганській і Донецькій областях, на окупованих територіях, у сірих зонах нашої країни. Але це ігрове кіно, яке ґрунтується на реальних історіях. Я в ньому робила живий перформанс – розстрілювала свої скульптури по-справжньому, а потім зіграла дуже коротку роль проросійської журналістки-пропагандистки, роль свого, по суті, ворога.

Мені й ця роль, і цей перформанс потрібні були для того, аби опрацювати свої власні травми, щоб зрозуміти і спробувати влізти в шкуру своїх кривдників.

Художниця Марія Куликовська: «Мода на східноєвропейське мистецтво у світі скінчилася»
На зйомках фільму «Забуті»
Фото з архіву художниці

– Тобто ви зробили виклик собі?

– Так, я дуже хвилювалася перед зйомками, але зі мною працювала професійна режисерка і сценаристка фільму Дар'я Онищенко, і я готувалася, репетирувала, щоб максимально трансформуватися у своїх антагоністів і тих людей, які розстріляли мої скульптури. Вибір ролі був усвідомленим, як і перформанс – його я так само сама запропонувала.

Але я не ідентифікую себе з професійною акторкою. Я – художниця, акціоністка, архітекторка і дослідниця як мінімум свого тіла, травм, страхів, комплексів, кордонів і влади.

Художниця Марія Куликовська: «Мода на східноєвропейське мистецтво у світі скінчилася»
На зйомках фільму «Забуті»
Фото з архіву художниці

Мені подобається робити відеоперформанси – у них є ця невловима магія, і вона починається від самого початку, а потім досягає свого піку, коли монтуєш. Ось, наприклад, у театрі я не можу собі дозволити стріляти справжніми кулями, а в відео можу, б я нікого не пораню, адже на зйомках немає живих глядачів, крім 2–3 друзів, які знімають. Немає обмежень, можна робити все. Тому відео ближче до живого перформансу, в ньому можна проживати процес по-справжньому, а не грати його проживання. Все як в житті.

– Поговоримо про комерційний бік. Наскільки відрізняються продажі мистецтва тут і, наприклад, у Швеції і взагалі за кордоном?

– У Швеції мало комерційних галерей, тому що це практично соціалістична країна. І майже все мистецтво, особливо експериментальне, фінансується багатими культурними – як приватними, так і державними – фондами. Величезна частка державних податків йде на підтримку мистецтва і низових ініціатив, і ще, звичайно, виділяються колосальні гроші меценатів і великих корпорацій на розвиток культури і освіти. Та й взагалі, Швеція дуже маленька країна за кількістю населення, при цьому майже кожен другий/третій житель – це художник.

Я не знаю про продажі в Швеції, але думаю, з ними теж все нормально, адже шведи схиблені на красивих інтер'єрах і стильних об'єктах для своїх осель.

Але найкраще з продажами мистецтва в ЄС справи йдуть у Британії та Німеччині. Лондон – це все ще фінансовий центр, там дуже багато заможних людей, які готові витрачати по 5000–10 000 євро на придбання об'єкта навіть художника-початківця, бо в них є традиція колекціонування.

У Німеччині теж багато бонусів для великого бізнесу і корпорацій, якщо вони започатковують колекції і фонди або збирають мистецтво. Та й узагалі в ЄС дуже багато «зручно-купованого» мистецтва, популярного, гарненького, яке не дуже політичне і жодних серйозних тем не зачіпає, тому його легше продавати.

Нью-Йорк – традиційно світова столиця сучасного мистецтва, як мінімум туди стікаються всі гроші світу.

Але зараз бум і супермода на мистецтво Азії, Африки та Південної Америки. Ось там весь справжнісінький ринок мистецтва. Всі найбільші галереї світу за останній рік відкрили по декілька філій у Китаї, Таїланді, Бразилії та Мексиці.

Однак, з іншого боку, зараз старий формат ринку мистецтва певною мірою колапсує. Деякі дуже старі та знамениті галереї в Англії закриваються, переходять працювати в онлайн-широти. Але відкриваються нові та абсолютно незалежні маленькі альтернативні простори, якими керують самі художники та їхні друзі.

А середнього рівня мистецтво продавати стає дедалі складніше: продаються або дуже доступні невеликі об'єкти для людей середнього або навіть нижче середнього достатку, або дуже-дуже дороге і старе, як інвестиція. Середній сегмент майже перестав продаватися.

Я не аналітик ринку, але кращий ринок мистецтва на сьогодні – це Китай, Таїланд, Сінгапур і Південна Африка. Саме туди інвестуються всі гроші й всі йдуть купувати мистецтво. Європа вже не модна.

– А тут?

– Тут дуже маленький ринок, він лише зароджується, хоч і країна величезна, але з великою частиною населення досить бідних людей, які отримують дуже маленьку зарплату, з неї половина йде на оренду житла і, в кращому випадку, десь якось підлікуватися, підлатати себе.

Тому мистецтво можуть собі дозволити забезпечені люди. Але тут їх менше 2% населення, і ці люди швидше за все поїдуть до Європи або Америки, аби придбати твори мистецтва.

Ще існує якась внутрішня упередженість щодо українських художників, тому їм тут дуже складно. Ми у себе на батьківщині не надто модні.

Грантова система в Україні дуже слабка або не до кінця відкрита. Ось лише два роки, як з'явився перший в історії державний культурний фонд – УКФ. Однак, щоб отримати хоч якісь кошти з цього фонду, потрібно пройти неймовірно складні умови конкурсу. Адже ти повинен спочатку створити свою компанію, платити кожен місяць податки, якимось чином проіснувати в умовах відсутності ринку і ще проводити свою культурну діяльність не менше року. Але іноді виникає питання, як це зробити, якщо наш художник, може, і продасть раз на 10 років якусь свою роботу за три копійки. Ось і виходить, що в підсумку більшу частину всіх грантів отримають великі організації.

Це прекрасно, що тепер є Культурний фонд, але чи зможе хлопчик або дівчинка з Полтавської і Херсонської області, наприклад, або ж переселенець податися на грант, навіть маючи чудову ідею, але не маючи купи грошей, щоб утримувати свою компанію? І для того, щоб раз на рік податися на конкурс, зіграти в російську рулетку?

Ось і виходить, що ті мізерні державні кошти на культуру діляться між одними і тими самими організаціями, які напрацьовували ім'я роками і вже мають ресурси. Прекрасно, що існує УКФ, але одна-єдина організація не може покрити всіх культурно-освітніх потреб величезної країни.

Я дуже люблю «Мистецький Арсенал» і його нову команду, яка зараз працює над його розвитком. Вони роблять багато хороших речей, але відчувається, як їм важко, бо крім шикарного простору, їм дістався скажений борг перед державою. Може, має сенс прийняти рішення, щоб зараз цілий рік усією країною допомагати цьому музею, а потім іншому. Так, либонь, і побудуємо щось круте і з'явимося на культурній мапі світу.

З приходом нової команди я не підтримую бойкот «Мистецького Арсеналу», бо ця команда не скоювала акту цензури, і нам всім потрібно більш стратегічно підходити до того, щоб звести на ноги культуру, мати як мінімум хоч б одну таку потужну міжнародну інституцію. Тому що у світі мода на східноєвропейське мистецтво вже закінчилася, а ми знову спізнилися.

Це було модним 20–30 років тому, коли впала «залізна завіса» і всі кинулися на схід, але далі Польщі не поїхали. А ми тоді ще навіть не стали незалежними. Лише після 2014 року ми якось почали вибудовувати свою ідентичність і розуміти, що ми – окрема країна, а не придаток, молодший брат «неосвічених ведмедів» тощо.

Нам дуже потрібно мати якомога більше потужних культурних інституцій. Мені здається, що у нас є багато гідних артистів, художників, але поки немає тенденції, щоб світовий ринок звертав увагу на Україну. Держава нас не експортує і не просуває.

– А можна продати перформанс?

– Не знаю. Хоча, якщо є покупець і бажання, можна продати все. Все залежить від дотепності та незвичайності стратегії художника. Однак Марина Абрамович не продає свої перформанси, наскільки мені відомо. Вона отримувала гонорари за свою роботу, коли робила їх у галереях і музеях. Це нормальна практика – платити художнику за виступ, яку в нас так ретельно ігнорують галереї. А оскільки  Марина зараз не виступає, то отримує відсоток або роялті, якщо якась інституція зацікавлена ​​показувати щось з її старих проєктів. Найчастіше продаються документації її перформансів на найбільших ярмарках мистецтва. Зараз вони оцінюються в десятки, сотні тисяч євро.

А, наприклад, Тіно Сегал продає ідеї своїх перформансів за шалені гроші. Але ж він робить це не в Україні, не в країні з напівзруйнованою економікою, корупцією, що зашкалює, і байдужістю всього світу до наших лих через гібридну війну і агресію «сусіда». Він, наприклад, без проблем і мук совісті в цього самого «сусіда» продає і показує свої перформанси. І, до речі, Сегал сам не бере участі у своїх перформансах, він запрошує хореографів та інших перформерів працювати в його проєктах. Його стратегія продажів ґрунтується на тому, що він ніколи не анонсує, ніколи не робить ніякої реклами. Це працює ідеально – всі мріють потрапити на його перформанси. Він не укладає жодних договорів і контрактів і продає до музеїв та колекцій чіткі детальні інструкції, як реалізувати його ідею. Іноді вартість таких інструкцій сягає до 100 000 у. о.

– А ви коли-небуть відтворювали свою роботу?

– Ні, бо мої роботи неможливо повторити. Я роблю зліпки з себе, і роблю їх постійно. Ось, припустимо, у мене купили якусь роботу – це ж не означає, що я повинна зупинитися робити зліпки з себе. Навіть під час формування і відливання скульптур я не можу повністю проконтролювати процес, а результат завжди непередбачуваний. Усі твори унікальні, так навіщо ж тоді – та й як? – мені їх повторювати?

Художниця Марія Куликовська: «Мода на східноєвропейське мистецтво у світі скінчилася»
Процес створення скульптур Марії Куликовської
Фото з архіву художниці

Наприклад, розстріляли три мильні скульптури і 20 гіпсових у Донецьку. Пізніше я зробила репліку, однак моє тіло на той момент було вже іншим. Я тоді дуже схудла через нервові та хворобливі моменти, через окупацію і зраду близьких людей, і мені було вже значно більше років. Тобто передусім у самому моєму тілі відбулася трансформація.

Так само і акварелі. Я зараз роблю принти зі своїх акварелей, але вони лімітовані – лише вісім принтів з однієї роботи. Вони закінчаться, і більше я їх не робитиму. 

Художниця Марія Куликовська: «Мода на східноєвропейське мистецтво у світі скінчилася»

Акварелі Марії Куликовської

– А як вам було в ролі експертки конкурсу МУХі?

– Я ж теж брала участь у МУХах і знаю, наскільки важливо, аби твій голос пролунав у складному, конкурентному і досить агресивному суспільстві. МУХі стали моєю першою професійною виставкою в Києві 10 років тому, це вже була не просто студентська ініціатива.

Тепер, на фінальній виставці конкурсу, я, як експертка, хотіла побачити якомога більше нових імен, яких не знаю. Однак до фіналу вийшли ті, хто вже мають досвід і підтримку на досить високому рівні. І це чудово, адже конкурс зростає, збільшуються його престиж і рівень. Здорово, що на конкурс було виділено гроші від УКФ, які пішли на підтримку художників. Тому що працюєш місяць-інший над виставкою, а тобі ніхто нічого не оплачує, а ще потрібно якось жити. Потім ти, як художник, вигораєш і ставиш собі питання: «Навіщо це все?», «Кому це все потрібно?» та «Як жити далі?».

Я вважаю, має бути якомога більше культурних платформ, конкурсів, галерей, музеїв – всього цього просто катастрофічно не вистачає. Тоді ми зможемо олюднитися, буде менше конфліктів і ми станемо ближче один до одного замість того, щоб ділити суспільство на класи і своїх-чужих. І я не кажу лише про Україну.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті