Яких помилок припустився НБУ в антикризовій стратегії банківського нагляду

Жодним чином не можна заперечувати, що політична криза 2014-2015 років негативно відобразилася на банківській системі України. Нестабільність призвела до відтоку депозитів, а погіршення макроекономічної ситуації погіршило якість кредитних портфелів. За підсумками IV кварталу 2016 року стан банківської системи припинив стрімко погіршуватись і тепер є стабільно критичним.

Криза банківської системи України не є унікальною, тому Національний банк міг скористатися досвідом як двох попередніх криз в нашій країні (2004 і 2009 років), так і міжнародною практикою. На жаль, в нього була відсутня повноцінна програма щодо реструктуризації та порятунку банківського сектору на зразок плану Полсона. У підсумку антикризова політика визначалася в більшій мірі самим ринком і невтручанням в падіння останнього. Поєднавши найкращі світові і вітчизняні кейси та порівнявши їх із діями Національного банку України, економіст IMF group Ukraine Григорій Кукуруза окреслив три основні помилки, яких припустився регулятор.

1. «Втеча вкладників» та мораторій на видачу депозитів

Збройні протести, анексія Криму та початок гібридної війни на сході призвели до масового відтоку вкладників, що побоювалися за майбутнє банківської системи. У підсумку очікування банківської кризи і призвело до цієї кризи.

Джерело: НБУ

Масова «втеча вкладників» сама по собі може зруйнувати навіть здорову і стабільну банківську систему лише за декілька тижнів. Так, попри те, що норматив миттєвої ліквідності банківської системи станом на 1 січня 2014 року перевищував рекомендований регулятором рівень у 2,8 рази і складав 56,99%, банки не змогли погасити всі вимоги вкладників за розірваними договорами депозитів. Сума готівкових коштів та їх еквівалентів у касах банків складала лише 149,5 млрд грн проти 656 млрд грн загальних зобов’язань за депозитами. Іншими словами, лише 23% вкладників могли зняти свої депозити.

Аналогічна ситуація спіткала українську банківську систему в 2004 році, коли виконуючим обов’язки голови НБУ був Арсеній Яценюк. Зіштовхнувшись із відтоком вкладів, він використав два інструменти для стабілізації ситуації: мораторій на видачу вкладів (із винятками, що стосуються життя і здоров’я вкладників) та готівкові валютні інтервенції.

У 2014 році мораторій де факто був введений поза участю самого НБУ. Не дочекавшись допомоги від регулятора, банки самостійно ввели абсолютні або часткові обмеження на зняття вкладів. Проте, не бажаючи втрачати лояльність клієнтів, більшість фінустанов вдалися до цього заходу лише не межі неплатоспроможності. Відповідно, до березня 2015 року вкладники зняли 69,4 млрд грн. Левова частка цих коштів надходила на валютний ринок, створюючи надлишковий попит на валюту. А девальвація гривні погіршувала якість кредитного портфелю як банків із короткою, так із довгою валютною позицією.

Якщо для перших девальвація негайно призводила до розриву між надходженнями і виплатами, й відповідно – до необхідності його покриття за власний рахунок, то для других, попри короткочасний прибуток, вона означала зменшення платоспроможності їхніх позичальників і відповідне погіршення якості кредитного портфелю.

Відплив вкладів та девальвація створили піраміду, в якій підвищення курсу долара на 1 гривню викликало банкрутство чергових 2-3 банків. Банкрутство одних банків за принципом доміно створювало проблеми іншим банкам. Якщо порівняти суму, яка підлягала виплатам від ФГВФО, із сумою депозитів на балансі банку на момент введення тимчасової адміністрації та конвертувати різницю у доларовий еквівалент, то можна знайти суму втрачених коштів вкладників банків.

Джерело: ФГВФО, балансові звіти ліквідованих банків, розрахунки автора

Так, за січень 2014 – травень 2015 тимчасову адміністрацію було введено в 51 банк. Середній рівень неповернення коштів склав 62% із коефіцієнтом варіації в 37%, що в абсолютних цифрах складає $5,7 млрд втрачених коштів. При цьому 75,4% з них припадає всього на 10 неплатоспроможних банків. Банкрутство цих установ схоже з банкрутством Lehman Brothers у 2008 році: небажання влади рятувати банки, які вели агресивну інвестиційну (у випадку США) чи кредитну (у випадку України) політику стало однією з основних причин кризи всієї банківської системи.

Банк	Сума, що підлягає виплатам  (млрд грн)	Вклади клієнтів  (млрд грн)	Частка невиплат (%)	Сума втрат у дол. еквіваленті (млрд $)
«Дельта»	13,10	43,87	70	1,15
«ВіЕйБі»	3,10	14,01	78	0,72
Брокбізнесбанк	2,70	10,86	75	0,82
«Форум»	3,00	7,53	60	0,48
«ВБР»	0,06	4,50	99	0,30
Златобанк	0,93	5,19	82	0,16
«Київська Русь»	2,45	5,29	54	0,12
Південкомбанк	1,87	4,47	58	0,22
Терра Банк	0,69	3,09	78	0,18
Міський комерційний банк	0,64	2,78	77	0,14

Джерело: ФГВФО, балансові звіти ліквідованих банків, розрахунки автора

Централізоване введення Нацбанком мораторію на виплату вкладів на початку 2014 року звичайно призвело б до невдоволення громадян, як це було в 2004 році (мітинги, пов’язані із неможливістю дострокового розірвання депозитного договору), і вплинуло б на лояльність населення до влади. Проте, з іншого боку, це б дозволило зменшити глибину рецесії банківської системи та скоротити тривалість її циклу.

2. «Токсичні» активи та необхідність реструктуризації банківської системи

Трикратна девальвація, падіння реального ВВП на 15% та ефект доміно від введення тимчасових адміністрацій в неплатоспроможні банки негативно позначилися на якості кредитного портфелю банківської системи. За період із 2013 до 2016 року питома вага недіючих кредитів зросла з 12,9% до 30,5%. При цьому, як відзначає сам НБУ, реальна якість кредитного портфелю набагато гірша від звітної.

Джерело: НБУ

Більшість банків, намагаючись зберегти видимість власної платоспроможності в очах регулятора, за допомогою різноманітних схем приховували реальний стан справ. Наприклад, якщо обслуговування кредиту за власні кошти може коштувати близько 10% його вартості на рік, то визнання його недійсним вимагає 100% резервування, що для окремих банків означало миттєве банкрутство.

НБУ у відповідь провів діагностику кредитного портфеля 60 найбільших банків України, питома вага активів яких складає 98% системи. Згідно з результатами діагностики, у топ-20 банків за розміром активів і питомою вагою на ринку в 88,5% частка проблемних кредитів складає 53%, а у наступних 40 банків із питомою вагою активів у 9,5% – 43%. Це дозволяє стверджувати, що реальний рівень «токсичних» активів банківської системи складає 52%.

52% токсичних активів – це розрив між зобов’язаннями банку та його вимогами, який дозволяє виплатити вкладникам лише 48 копійок на кожну гривню депозитів.

Для адекватного відображення кредитних ризиків Нацбанк змінив систему оцінки, яка тепер базується не лише на стані обслуговування кредиту, а й на фінансовій звітності позичальника. Так, з 3 січня 2017 року в Україні кредитні ризики розраховуються за постановою НБУ №351, яка передбачає значно жорсткіші правила оцінки кредитного ризику і вимагає від банків формування значно більших резервів.

У даному випадку регулятор міг би зайняти активну позицію щодо реструктуризації банківського сектора або залишити ринок на самопорятунок. Втручання держави може бути трьох типів: викуп регулятором токсичних активів, списання банками частини депозитів та змішаний сценарій.

Класичним зразком першого варіанту можна вважати прийнятий в 2008 році план Полсона для порятунку фінансової системи США. Міністерство фінансів прийняло рішення про викуп «токсичних» активів за рахунок емісії на суму $700 млрд, що складало 41% грошової бази країни. Критики даного плану стверджували: він одразу призведе до гіперінфляції, що унеможливить вихід ФРС на ринок облігацій та підірве макроекономічну стабільність. Проте побоювання критиків не справдилися.

Емітовані кошти були скеровані не в пряме зростання грошової бази, а в докапіталізацію банківської системи і вплинули на рівень цін лише в тому обсязі, який склав відплив депозитів, забезпечених проблемними активами. Тобто, інфляція була розтягнута в часі на декілька років, і в 2009-2011 рр. в середньому складала всього 2,24%.

Даний тип реструктуризації був доступний США, оскільки населення було впевнене в стабільності банківської системи та своєчасних і адекватних діях регулятора, що дозволило уникнути «втечі вкладників» та розтягнути відплив депозитів, які підлягали дисконтуванню, на декілька років. В іншому випадку уряду США довелося б профінансувати докапіталізацію банків за допомогою бюджетних коштів (виділених з поточних податкових надходжень або профінансованих випуском облігацій). Оскільки інфляція є однією із форм дефолту, в обох випадках втрати вкладників банківської системи фінансуються всім населенням, що дозволяє рівномірно, хоч і несправедливо, розподілити збиток.

Другий тип реструктуризації полягає у дисконтуванні депозитів на відсоток «токсичних» активів. Реструктуризація такого характеру передбачає фінансування збитків банківської системи виключно за рахунок самих вкладників і використовується лише тоді, коли розмір банківської системи є значно більшим за ВВП, а викуп «токсичних» активів однозначно призведе до дефолту країни.

В історії банківських реструктуризацій існує дві моделі їх проведення: Кіпрська та Депозитних нот.

Розглянемо першу модель. Списання Грецією частини зобов’язань по облігаціях в 2012 році, а також вибух бульбашки на ринку нерухомості призвели до зростання рівня недіючих кредитів банківської системи Кіпру із 4,5% в 2009 році до 38,6% в 2013-му. Тому Центральний банк прийняв рішення про визначення порогу «безгрішності» в 100 000 євро, які вкладники могли зняти після замороження всіх рахунків 16 березня 2013 року.

Що стосується суми перевищення, то в найбільшій фінустанові – Банку Кіпру – 60% суми перевищення було конвертовано в акції банку (які, очевидно, котувались значно нижче номіналу), а долю інших 40% було запропоновано обговорювати після стабілізації кіпрського фінансового сектору. У другому за розміром Лайкі-Банку вкладникам одразу списали 80% суми перевищення, а інші 20% повинні були повернути в наступні декілька років.

Звичайно, подібна схема зазнала нищівної критики з боку вкладників та була названа експропріацією вкладів і порушенням права власності. Проте вона дозволила ефективно очистити банківську систему і дозволити їй відновити стабільну роботу.

Друга модель дисконтування вкладів – модель Депозитних нот. Вона застосовувалася в США, проте була удосконалена вітчизняним фінансистом – Тарасом Козаком. Дана модель була запропонована Національному банку в період «банкопаду» та піку активності мітингів вкладників і валютних позичальників. Перші не могли зняти свої вклади і тому зверталися до посадових осіб банку із пропозицією різного роду корупційних схем, а позичальники вимагали реструктуризації, або проведення виплат за курсом, дійсним на момент укладання договору. Для максимально ефективного вирішення даної проблеми було запропоновано конвертувати депозити вкладників в депозитні ноти, які банк-емітент зобов’язаний приймати по номіналу від позичальників.

Вкладник, отримавши депозитні ноти, самостійно вирішує, наскільки терміново йому потрібні кошти, і з відповідним дисконтом продає їх на фондовій біржі, де, у свою чергу, позичальники зацікавлені в тому, щоб викупити свої кредитні зобов’язання по вигідній ціні. Відповідно конкуренція з обох боків дозволила б максимально точно оцінити як вартість «токсичних» активів, так і вартість негайного отримання вкладу.

Від Національного банку була потрібна лише розробка нормативно-правового поля та внесення його до парламенту. Але НБУ обмежився видачею безпрецедентних обсягів рефінансування окремим банкам для повернення вкладів, що відповідним чином збільшувало грошову базу і девальвувало гривню.

Так, за лютий – червень 2014 року НБУ збільшив загальний обсяг рефінансування на 41,6 млрд грн або на 14% грошової бази. Операційний обсяг рефінансування (враховуючи погашення кредитів) був ще більшим, і за перше півріччя 2014 року склав 120 млрд грн. З одного боку, це рефінансування зберегло низку банків, проте воно дозволило лише розтягнути в часі реальну проблему – діру в балансі банківської системи у вигляді проблемних кредитів. Дана проблема лягла на плечі акціонерів, які були вимушені, враховуючи необхідність формування резервів під нестандартну збитковість, докапіталізовувати свої банки.

Джерело: НБУ

Джерело: НБУ

На жаль, серед українських економістів не прийнято говорити про те, що більшість іноземних банків, які працюють на нашому ринку, не є успішними та передовими у країнах реєстрації своїх материнських структур. Тому їхні скорингові моделі виявилися абсолютно неробочими в Україні, а бізнес-стратегія зводилася до фондування дешевим капіталом материнських установ і кредитуванням за українськими ставками. Наразі цю маржу можна оцінити як різницю між дохідністю казначейських зобов’язань ФРС та українських єврооблігацій, і складає вона близько 5%.

Що стосується державних банків, то останні, постійно кредитуючи збиткові державні монополії на кшталт «Укрзалізниці», є абсолютними лідерами за кількістю недійсних кредитів. А також, як і інші державні установи, дані підприємства не схильні до інновацій та є жертвами неефективного бюрократичного механізму.

Чи міг Національний банк обрати іншу стратегію очищення та реструктуризації банківського сектору? Станом на кінець 2013 року сукупні активи приватних українських банків (разом із ПриватБанком) складали 775 млрд грн, а питома вага офіційно визнаних ними недійсних кредитів – 10%. На думку автора, регулятор міг укласти своп-договір із приватними вітчизняними банками (за винятком банків-конвертаційних центрів) про викуп «токсичних» активів за акції цих банків до відновлення макроекономічної ситуації +5 років.

За умови дії мораторію на зняття депозитів інфляційного впливу від даних коштів не було б, і цим інструментом можна було б урятувати країну від масового банкрутства банків. У свою чергу, питома вага держави в банківському секторі зросла б лише до 24,5%, а реальний вплив (оскільки 10%, навіть враховуючи коефіцієнт варіації, не дали б контрольного пакета по кожному із банків) був би лише на 19%.

Також, коректним буде припустити, що при збереженні стабільності в банківській системі за допомогою вказаних інструментів, ми б змогли уникнути подальшого погіршення ситуації у вигляді девальвації та зниження якості кредитного портфелю.

3. Відновлення кредитування та відсоткові ставки

Після досягнення макроекономічної стабілізації у ІІ кварталі 2015 року основним завданням Нацбанку стало відновлення національної економіки. Попри стрімкий розвиток монетарної науки в останні десятиріччя та створення нових інструментів впливу і каналів трансмісії, так чи інакше, всі доступні регулятору важелі стимулювання економіки зводяться до політики «дешевих» грошей.

Досягнута на той період стабілізація була надзвичайно крихкою, тому регулятор, побоюючись ризикувати і збільшувати кількість грошей в обігу, перейшов до політики інфляційного таргетування. Передбачалося, що обмеження інфляції до 5% дозволить відповідним чином знизити вартість фондування та кредитні ставки і відновити кредитний механізм.

Проте відновлення притоку депозитів з ІІ кварталу 2015 року ніяк не відбилося на кредитній політиці банків. Обсяг кредитування продовжує рухатися по спадному тренду – як в національній валюті, так і в іноземній. Часткове збільшення обсягу наданих кредитів у нацвалюті із серпня 2016-го є статистичним ефектом, викликаним виключно реструктуризацією валютних кредитів.

Джерело: НБУ

З метою обмеження тиску на валютний курс, НБУ змушений мобілізувати надлишкову ліквідність банківської системи за допомогою депозитних сертифікатів. Даний інструмент має тимчасовий характер і зазвичай використовується для згладжування одно-двотижневих дисбалансів. Однак в Україні він активно використовується вже майже 1,5 року, а регулятор перетворився із чистого кредитора в чистого позичальника.

Середній обсяг мобілізованих ресурсів у січні 2017 року склав 15 млрд грн. Враховуючи кредитний мультиплікатор цього ж періоду в розмірі 2,94, ми можемо стверджувати, що обсяг недоотриманих реальним сектором кредитних ресурсів складає близько 44 млрд грн або 8,7% всіх виданих кредитів у національній валюті.

В експертному середовищі стагнацію в кредитуванні пояснюють двома основними чинниками: слабким юридичним захистом позичальників і неможливістю стягнення ними своїх кредитів, та відсутністю попиту на кредити за існуючими ставками. Що стосується першого, то, на думку автора, ця проблема дійсно існує, проте вона не є критичною. Українська банківська система активно розвивалася останні 26 років незалежності і в наявному правовому полі.

Основною проблемою є друга – стан рівноваги, який встановився на кредитному ринку. Попри те, що офіційні відсоткові ставки за кредитами знаходяться на спадному тренді і знизилися з 21,8% у гривні і 8,8% у валюті з піку у 2015 році до 17,3% і 7,8% станом на початок лютого 2017 року відповідно, подібне зниження не є репрезентативним. Це пов’язано із тим, що кредитний портфель у 2016-2017 роках не зростав, і вказані у статистиці ставки є ставками за угодами реструктуризації підприємствами своїх валютних кредитів у гривневі.

Проте, цілком очевидно, що навіть ставки, які використовуються в процесі реструктуризації – 17,3% і 7,8% – не знаходять відображення у вигляді рентабельності реального сектору, яка б дозволила залучати кошти під такі відсотки. Національний банк, усвідомлюючи проблему високих відсоткових ставок в Україні, намагається її вирішити двома шляхами: мінімізацією інфляції та тиском на конкурентну середу за допомогою співпраці із державними банками.

Чи матиме дана політика успіх? Основною причиною високих відсоткових ставок в Україні є високий рівень недійсних кредитів та відповідних збитків, які покриваються капіталом акціонерів. Банківський бізнес за своєю метою не відрізняється від інших і повинен приносити прибуток своїм акціонерам. Тому банки, які залишаються платоспроможними, додають у тариф кредитної ставки частину своїх попередніх збитків. Саме цим фактором пояснюються аномально високі реальні відсоткові ставки за кредитами 2011-2013 років, коли індекс споживчих цін в середньому не перевищував 1,6%.

Джерело: НБУ, Держстат, розрахунки автора

Варто відзначити, що спред між кредитними та депозитними ставками в цей час залишався на попередньому рівні. Це пов’язано із викривленням статистики через діяльність банків-пилососів. Яскравий приклад – ПриватБанк, бізнес-стратегія якого будувалася на принципі «too big to fail» і передбачала націоналізацію або субсидіювання державою.

Джерело: НБУ, Держстат, розрахунки автора

Тому, щоб не допустити помилки Сергія Арбузова і знизити відсоткові ставки, Національному банку слід було викупити проблемні активи банківської системи і списати їх. Оцінити об’єм bail-in можна, знайшовши питому вагу недійсних кредитів, які знаходяться на балансі приватних та іноземних банків.

Відштовхуючись від того, що державні банки не приховували проблемних кредитів, оскільки могли отримати докапіталізацію в необхідному розмірі від Міністерства фінансів, розрахуємо різницю між загальною сумою недійсних кредитів за результатами діагностики, та суми недійсних кредитів державних банків: 52%*984,7- 111 (сума резервів, сформованих під проблемні кредити в державних банках, окрім «Привата», за оцінкою ризиків згідно постанови №351) -116,8 (сума докапіталізації ПриватБанку) = 284 млрд грн. або $10,6 млрд. На перший погляд може здатися, що bail-in такого масштабу може підірвати макроекономічну стабільність України, проте варто пам’ятати, що під час кризи 2014-2016 років НБУ активно кредитував уряд, поповнюючи свій портфель активів ОВДП. і останній станом на 31 січня 2017 року досяг 395 млрд грн.

Тому на даний момент перед Національним банком стоїть вибір між реструктуризацією банківського сектору та списанням (про що ведуться кулуарні перемовини із Міністерством фінансів) 13% державного боргу України і ослабленням боргового тиску на бюджет. Власне, даний вибір буде показником незалежності центрального банку від уряду, оскільки його першочерговим завданням є регулювання банківської системи, а не допомога уряду у фінансуванні дефіциту бюджету.

Що стосується відсоткових ставок, то саме bail-in або його відсутність вирішить їх подальшу долю. Іноземні банки вже максимально знизили ставки по депозитах і вирішують, чи залишатися їм на українському ринку, а приватний вітчизняний сектор, враховуючи нові вимоги до статутного капіталу і свій попередній досвід, навряд чи знову повернеться в дану галузь найближчим часом.

Паралельно державні банки, які вже складають 54% ринку, вступили у змову та, користуючись привілегією у вигляді 100% гарантування вкладів, продовжують знижувати ставки і монополізувати ринок.

На перший погляд, дана проблема може вирішитися їхньою приватизацією, проте очевидно, що такі гіганти, як «Приват» і Ощадбанк, не можуть бути приватизовані без роздроблення, яке також малоймовірне. Інший фактор малоймовірності приватизації полягає у тому, що державні банки утримують у кредитному портфелі значну частину кредитів державним підприємствам, які є збитковими і субсидуються з бюджету.

У сукупності дані фактори можуть призвести до переформатування української банківської системи із висококонкурентного американського типу до висококонцентрованого і субсидійного німецького із високою вартістю капіталу та забюрократизованим сервісом.