Роздоріжжя цивілізацій: як Україні будувати відносини між владою та власністю

У сучасному розвитку України є три взаємопов'язаних проблеми, які оголюються при переході від одного політичного циклу до іншого та від однієї групи до іншої: проблема влади; проблема власності; проблема відносин влади і власності. У чому саме вони полягають і якими можуть бути шляхи їхнього розв'язання?

Проблема влади

Влада в СРСР, а перед тим – у царській Росії, як і тепер у сучасній РФ, була простим числом. І як будь-яке просте число, вона ділилася на одиницю і на саму себе.

Нинішня боротьба за владу влаштована таким чином, що переможці отримують майже все. Для будь-якого бізнес-угрупування (читай – політичної партії) влада – це константа. А переможені ризикують активами, політичним становищем, а іноді – й особистою свободою. Конкуренція між олігархічними групами може виявитися настільки руйнівною для системи, що говорити про врегульованість її характеру дуже складно.

Ця проблема може бути вирішена шляхом відновлення автономії влади, коли утворюються різні гілки, на які матимуть можливість «сідати» різні групи інтересів. Яскравий приклад – Євросоюз.

Найважливіше питання для тих, хто програв, і для тих, хто не грає, – незалежність і об’єктивність судової влади. Невипадково кожен президент починає свою каденцію з чергової судової реформи, де найважливішим питанням є встановлення контролю над цією гілкою влади, яка поступово перетворює владу на константу.

Проблема власності

Велика власність в Україні не визнана, вона нелегітимна. Приватизація 1990-х виявилася несправедливою. А наступні кроки влади, яка вирішувала свої проблеми через інфляційний механізм і зубожіння громадян, фактично позбавили власників великого бізнесу можливості апелювати до громадськості в разі владного свавілля.

Такий перебіг подій тягне за собою цілу низку далекосяжних наслідків. Наприклад, таку власність легко перерозподілити, чим та сама влада з легкістю і займається. А під механізми перерозподілу власності новими владними елітами спеціально пишуться псевдоринкові закони. Як тільки власник відсувається від влади, він залишається беззахисним перед владою і населенням.

Ще глибший прошарок – нові еліти, які не тільки позбавлені громадського визнання своєї власності, а й легальності цієї власності. Тому загроза залишитися поза владою для них фатальна.

Проблема відносин влади і власності

Це проблема не лише системи власності та економіки. Вона може іменуватися проблемою справедливості, і їй вже 500 років. Інститути кріпацтва і самодержавства проходять червоною ниткою через усі ці п’ять століть.

Для України історична помилка знаходиться в періоді кінця XVII – початку XVIII століття, коли був зламаний історичний уклад села. А він у тому й полягає, що влада – це не просто влада, а ще й умови поводження з ресурсами, а економічні відносини – це не просто економічні відносини, це закріплення людей за певними територіями, заняттями, власністю тощо.

Сьогодні очевидна наївність обіцянок екс-президента Віктора Ющенка відокремити бізнес від влади. Чому це не вдається? Причини дві. Якщо подивитися на становище в будь-якому з полюсів суспільства, держави, бізнесу, то виявляється, що низька здатність домовлятися між владними групами, між суспільними групами, а тим більше – між суспільними групами та групами бізнесу, всередині бізнесу – це цілком реальна перешкода.

Влада намагається підтримати етажерку державних інститутів – які вже давно не інститути, а багато в чому вихолощені з часів соціалізму конструкції – на одному цвяху. На рейтингу президента одразу після виборів. Але ж він за два роки розсипається, немов карткова хатка, через неможливість вирішити всі протиріччя відразу, особливо в умовах військової агресії.

А якщо говорити про зростання реальних доходів, то з теорії колективних дій відомо, що найбільша небезпека колективних дій виникає не тоді, коли народ жебракує, а коли починається зростання добробуту і водночас зростає розрив у статках суспільства. Усвідомлення цього ризику і цієї потреби в стійких конвенціальних правилах, у повазі один до одного і до держави так чи інакше проявляється в різних сферах.

Одразу після утворення Міжнародного валютного фонду в рішенні проблеми past dependency problem («шляху розвитку») панувала приємна та заспокійлива теза – еволюційна гіпотеза Алчіана. Нею передбачалося, що більш ефективні економічні правила повинні перемагати менш ефективні. Країни повинні економічно розвиватися і наближатися одна до одної – якщо інститути та правила чимдалі будуть схожими.

Через 30 років, у середині 1980-х, під фінансування Світового банку економісти Тіффер і Ширлі провели нове дослідження. І виявили, що країни за своїм розвитком не наближаються, а розрив між багатими і бідними зростає. Під час аналізу причин виявилося, що бюджетний дефіцит, рівень інфляції, відкритість торгівлі на розвиток країни впливають набагато менше, ніж стабільність законодавчих правил, ризик експропріації, загроза дефолту, що в свою чергу впирається в рівень корупції влади і судової системи та якість бюрократії.

Громадянське суспільство та соціальний контракт

Є дуже різні версії, звідки виникає проблема вибору напрямків для розвитку суспільства, але всі вони сходяться на одному – на міцному переплетінні інститутів влади та інститутів власності. Влада і власність взагалі сильно і часто притягуються один до одного.

Хто і як здатен їх «розплести»? Зробити це, на перший погляд, не може ніхто, крім суспільства. Але для того, щоб суспільство було в змозі вирішити таке завдання, воно має бути здатним сформувати і нав'язати свою систему цінностей владі та бізнесу. Тому мова йде про формування нації.

Якою б цинічною не здавалася ця думка, але нинішня війна формує нові інститути громадянського суспільства. І саме тому бюрократія, підсвідомо розуміючи, звідки їй загрожує небезпека, намагається замінити самоорганізовані елементи громадянського суспільства на маріонеткові, керовані, бажаючи в такий спосіб зберегти себе.

Але спільні цінності формуються, коли мости будуються не вздовж річок, а поперек, коли між собою спілкуються різні групи, що зіставляють цінності. І тим самим виробляються не цінності груп, а цінності нації.

Ніякої ідеальної моделі справедливості немає і не може бути. І не тому що люди погані, а тому що вони різні. Для одного важлива власність, для іншого – сім'я, для третього – робота, четвертому важливе становище країни, а п'ятому – нові інтелектуальні результати тощо. Але саме тому можливе договірне узгодження цих інтересів і визнання прав власності в обмін на визнання інших прав. І коли йдеться про низьку здатність домовлятися, договір тут не така вже метафора.

Соціальний контракт – це, кінець кінцем, деякі стійкі довгострокові правила, які іншої основи, крім широкої конвенції, ніколи не мають і мати не можуть. Лише шляхом широкої конвенції вони стають стійкими.

Сформована система суперечностей для сучасної України – одночасно загроза і шанс. Шанс створити систему правил, яка згодом притягне країну до орбіти цивілізації, гарантує права громадянам і надасть імпульс для саморозвитку. Або ж з такою якістю інститутів влади і громадянського суспільства країна не відбудеться, а внутрішня боротьба груп інтересів і провідників інтересів іншої політичної культури відкине Україну на задвірки цивілізації.