Конституція України: 21 рік потому

Українська Конституція пройшла тернистий шлях від Конституції Пилипа Орлика до тої, яку за останні роки видозмінили декілька разів. На етапі створення сучасної Конституції України 1996 року її нарікали однією з найпрогресивніших Конституцій світу. Однак відтоді все частіше на її адресу лунають твердження про те, що вона бутафорна. А тому спробуємо розібратися в історії Української Конституції, її позитивних та негативних змінах протягом усього часу.

Як, мабуть, відомо більшості населення України, історія сучасної української Конституції бере свій початок від 28 червня 1996 року. Саме в цей день, а точніше, ніч, було прийнято перший найголовніший документ країни. У той час в її бік закидали дуже багато критики. Серед найпопулярніших, наприклад, що більшість положень та гарантій населення неможливо виконати в умовах українських реалій.

До найбільших негативних аспектів цієї Конституції зараховують надзвичайно сильні повноваження президента і невиправдано великий його вплив на виконавчу гілку влади, при майже нульовій відповідальності. Та і в цілому, надзвичайно сильна роль президента була основною віхою, яка постійно згадувалась під час дискусій науковців. Де-факто, перша Конституція України закріплювала чисту президентську форму правління, що явно не відповідало положенням Конституції України з президентсько-парламентською формою. Тоді ж деякі міжнародні експерти били на сполох щодо можливої узурпації влади.

Надзвичайно велика кількість політологів охрестили Конституцію України зразка 1996 року чи не найбільш соціальною. Однак при детальному аналізі така характеристика виявиться дещо суперечливою. З одного боку, велика кількість гарантій мала б підвищити довіру населення та привчити до порядку. Але з іншого, та ж причина призвела до того, що їх неможливо було виконати. Все це вилилось у правовий нігілізм населення. Іншими словами, неможливість отримати гарантії, які закріплено у Конституції України, породила зневіру народу в основний закон. Мабуть, непотрібно зайвий раз пояснювати, як це впливає на процес розбудови молодої держави?

Незважаючи на весь цей негатив, сказати, що Конституція 1996 року була поганою, в жодному разі не можна. У період її ухвалення Україна знаходилася на стадії політичної та економічної кризи. А тому першим завданням Конституції України того часу було досягнення компромісу між політичними силами та закріплення основ державності. І варто констатувати, що з цим завданням вона чудово впоралась. Крім того, вона дала правову основу для написання та удосконалення законодавства, що є першоосновою будь-якої Конституції.

Наступним етапом у розвитку основного закону мав би стати референдум, проведений у 2000 році, на розгляд якого виносилися дуже важливі питання, здійснення яких і до сьогодні залишається безрезультатним. Однак реалізація народного рішення провалилась, а з усього переліку питань референдуму в новій версії Конституції відображено, по суті, лише одне. А вже у 2004 році внесли зміну форми правління на парламентсько-президентську.

До позитивних аспектів такої реформи можна віднести лише суттєве обмеження влади президента, що, на думку міжнародних колег, було дуже важливим. І як показала практика минулих років – вони не помилялись.

Що ж стосується мінусів, то тут все дуже просто. У першу чергу реформа Конституції, яка прийшла паралельно з Помаранчевою революцією, провалилася. Нова Конституція України мала надзвичайно велику кількість неточностей та недоліків. Розширились можливості депутатів, Конституція 2004 року жодним чином не впливала на обмеження їхнього свавілля. Результат – подальше падіння довіри населення.

Наступні події, які сталися на шляху Конституції України, взагалі тяжко описати без емоцій. У 2010 році Янукович В.Ф., заручившись підтримкою Конституційного суду, змінює Конституцію зразка 2004 року на першочерговий варіант – 1996 року. Як результат, сталося те, про що попереджала світова спільнота: знищення механізму «стримування і противаг», який захищає державу від концентрації влади в одних руках.

І хоча сама собою і Конституція 1996-го була непоганою, повернення до неї у 2010-му, мабуть, буде вважатися чорним часом основного закону. Позитив цього був тільки один – події 2010–2014 років дали зрозуміти, що Україна ще не готова до появи Президента України із широкими повноваженнями. Для цього потрібно, щоб населення України було більш розвиненим в усіх напрямках: політичному, громадянському, правовому.

Фото УНIАН

У результаті подій 2010–2014 років відбулася чергова зміна і повернення до Конституції України 2004 року. Звісно, після анархії 2010–2014 років повернення до парламентсько-президентського порядку є перемогою. Однак не варто забувати, що в Конституції цього зразка так і залишилася велика кількість недоліків. Безсумнівно, подальші реформи органів місцевого самоврядування, децентралізації, зміна судової системи та системи правоохоронних органів у певних аспектах покращили ситуацію, але не так суттєво. У цілому це та ж Конституція 2004 року, яка приймалась з порушеннями, в якій не втілено результатів референдуму, а в парламенті досі відсутнє «правильне» втілення поняття «політична еліта».

Слід зазначити, що внесення змін до Конституції з метою змін – є саме собою безглуздим явищем. Усі вищезазначені реформи та зміни можна реалізувати і в рамках найпершої Конституції, в якій все ж таки набагато менше прогалин. І аж ніяк не може знищення інституту президента бути ключем до побудови ефективної парламентсько-президентської держави.

За своєю суттю, усі змішані форми правління є такою собі інтерпретацією «бета тесту» перед випуском готового продукту чи своєрідним «рівнем складності». «Хочемо розбудувати сильну президентську державу?» – треба почати з президентсько-парламентської, аналогічні умови і для парламентської. Досягнемо успіху – підвищуємо рівень складності та рухаємося у цьому напрямку. Історія не знає надзвичайно вдалих прикладів держав, які, змінюючи постійно форму правління, досягли б успіху.