facebook.com
mind
Хочу «селфі», але фотокамеру ще не винайшли: історія виникнення українського портрету

Хочу «селфі», але фотокамеру ще не винайшли: історія виникнення українського портрету

Яким чином в Україні у давнину замовляли портрети та хто міг собі дозволити подібне задоволення

Цей матеріал також доступний російською
Хочу «селфі», але фотокамеру ще не винайшли: історія виникнення українського портрету
Тарас Шевченко, «Автопортрет», Полотно, олія (1840 р.)
Фото Національний музей Тараса Шевченка

Mind продовжує публікувати результати цікавих історичних вишукувань під рубрикою «Екскурс». Цього разу ми познайомимо читачів з процесом становлення портретного мистецтва в Україні й розповімо, яким чином наші пращури фіксували найбільш значущі моменти свого життя на холсті.

Пам’ятаєте, як часто громадськість обурювали зображення нинішніх можновладців на іконах та у розписах сучасних православних храмів? Не так давно в інтернеті з’явилися публікації, присвячені зображенню родини нинішнього президента України в розписах його домової церкви в маєтку в селі Козин. Як це не дивно, але саме таким чином виник український портрет у далекому минулому. Введення зображень світських правителів у площину ікон було нормою у XVI–XVIII століттях. У цей час світським портретам, що перебували у сакральному просторі храмів, приписували магічні властивості. Вважалося, що вони мають вплив на реальне життя портретованих. Тому подібні портрети замовляли в критичні моменти життя людини – під час хвороби, або коли чоловік відправлявся на війну.

Хочу «селфі», але фотокамеру ще не винайшли
«Покров Богоматері» із Богданом Хмельницьким. Перша половина XVIII ст.
Фото Національний художній музей України

Утім, якщо замислитися над питанням виникнення українського портрету, наша уява спочатку почне малювати образи портретних галерей у стародавніх замках. Дійсно, колекціонування портретів пращурів було звичним явищем для лицарства-шляхти українських земель Речі Посполитої. Ця традиція слугувала візуальним доказом давності роду, за яким слідували зиски у реальному житті – землі, привілеї та шана. Який же ти шляхтич, якщо не можеш показати у своєму маєтку пару-трійку закопчених портретів сивобородих дідів-прадідів у блискучих обладунках? Та, мабуть, ніякий! А що робити, як таких портретів немає, або ж ти взагалі не шляхтич, а лише хочеш ним здаватися? Вірно, підробити!

Польський історик Яків Бистронь щодо питання підробки портретів відзначав: «Часто писали фіктивні портрети пращурів, а самозвані шляхтичі купували старі холсти, аби переконати сусідів, що походять з благородних домів». Винахідливу технологію виконання фальшивих шляхетських портретів в одному зі своїх віршів згадував польський поет Вацлав Потоцький (1621/1625–1696):

«Закопчені від часу портрети –
Слабкий доказ шляхетності…
Будь-який холоп, давши написати портрет,
Може підкоптити його в пекарні,
Та, як це буває в стародавніх Домах,
Повістити над дверима
В золоченій рамі».

За висловом поета, навіть «холоп» міг замовити портрет у XVII столітті. У даному випадку йдеться про певну художню гіперболізацію. Але дійсно у цей час портрети були більш-менш доступними. «За портрети платили дешево, а замовники мали звичку торгуватися й збивати ціну», – наголошує видатний дослідник українського портретного живопису Павло Жолтовський. Показово, що навіть один із найбагатших людей Речі Посполитої, великий коронний гетьман Ян Замойський (1542–1605) наказував «збивати» ціну й максимально торгуватися за свій портрет. «З малярем торгуйтесь за мій портрет. Пишете, що йому дано 30 злотих, а тепер жадає 40. Торгуйтесь, а на чим стане – то й заплатіть йому»,  – писав гетьман у листі до свого повіреного у справах.

Помірні ціни на зразки портретного мистецтва у XVI–XVII століть не в останню чергу були обумовлені сприйняттям портрету як низького жанру образотворчого мистецтва (принаймні порівняно з іконописом). В одній зі старовинних легенд оповідається, що коли ікону Богородиці Дерманської повісили поруч зі звичайним портретом, то Божа Матір з’явилася уві сні господині дому й грізно запитала у неї: «Навіщо повісила ти мене поруч із болваном і не знімаєш звідти?».

Хочу «селфі», але фотокамеру ще не винайшли
Якоб Трошель. Портрет Сигізмунда ΙΙΙ Ваза. Полотно, олія. 1610-ті рр.
Фото Королівський палац у Варшаві (Польща)

Відповідно, статус тогочасних портретистів був невисоким. Так, король Речі Посполитої Сигізмунд ΙΙΙ Ваза (1587–1632), який мав «хобі» – писати портрети, несподівано отримав через це цілу купу проблем! У 1600 році проти короля вчинили заколот (так званий «рокош») та висунули низку звинувачень. Як не дивно, але одним із «гріхів», що їх закидали монарху, була любов до написання живописних творів. Це аж ніяк не личило вінценосній особі – зайняття ремеслами вважалося низькою справою.

Портрети творців української державності у кабінеті президента України сьогодні, фотопортрети президента у кабінетах міністрів, фотопортрети міністрів у кабінетах представників нижчої ланки влади тощо... Подібна практика, як виявляється, також є доволі архаїчною. Наведемо показовий приклад. Київський війт (міський голова) Іван Сичевський (1754–1766), посварившись із писарем Давидовським, докоряв йому: «Я по прошению твоему хлеб тебе писарский дал и за таковое благодеяние не только должен ты во всех повелениях яко командира меня слушаться, но по примеру честных людей за оное благодеяние портрет мой иметь!». Можемо припустити, що писар не ризикнув випробовувати терпіння керівника і таки повісив на стінці поруч зі своїм робочим місцем портрет міського голови. Чи вдарило це по кишені писаря? Гадаємо, що ні.

Принаймні у 1716 році простенький портрет невеличкого формату можна було замовити за 10 копійок. Для порівняння: за цю суму можна було придбати 0,5 кг родзинок або один заморський жовтий лимончик до чаю. Замовити шарж на Майдані Незалежності у наш час, мабуть, коштує не набагато дешевше. Звісно, йдеться про портретні зображення, написані нашвидкуруч, адже виготовлення парадного портрету на повен зріст у XVII–XVIII століттях коштувало значно дорожче.

Розміщення парадних портретів у місцях масового зібрання людей (у першу чергу – в храмах, що перебували під патронатом портретованих) було чимось на зразок «залити» вдале фото в інтернет зараз. Ось, мовляв, дивіться на мене, оцініть мій статус! Показовою в цьому плані є історія написання портрету Павла Григоровича Скорупи – землевласника жорстокої вдачі, який час від часу «тероризував» сусідів наїздами на їхні маєтки. У 1772 році Павло Григорович всіма правдами й неправдами домігся для себе дворянства (довів «давнє польське шляхетство») та вирішив увіковічнити новий статус у звичний для того часу спосіб – замовити парадний портрет! Скорупа одягнув мундир, поголив вуса, напудрив перуку на голову і в такому вигляді звелів написати свій портрет, наказавши розмістити його в церкві у селі Кустич. Там само зберігався і портрет його дружини – жінка в пишному платті (так званому роброні), з віялом у руці, пильно дивилася з полотна на відвідувачів храму. На жаль, ці портрети дивакуватих «нуворишів» не збереглися.

Хочу «селфі», але фотокамеру ще не винайшли
Портрет Івана Петровича Гудими. 1755 р. Полотно, олія.
Фото Національний художній музей України

З плином часу канони шляхетсько-старшинського, дворянського портрету все ж таки «розмиваються», і замовниками портретних зображень все більше стають міщани. Для них портрет був уже не стільки атрибутом високого суспільного авторитету, скільки твором, покликаним закріпити для близьких образ рідної людини. Саме таким є портрет київського міщанина Івана Гудими. На ньому зображено справжнього київського довгожителя середини XVIII cтоліття – портрет написано з нагоди 100-річного ювілею Гудими. Вірш, який вміщено в площині портретного зображення, повідомляє:

«Се сто лет в нынешнем году скончает,
Как соберутся все к сему деду,
Невмещает трапеза их при обеду…».

Такий собі подарунок дідусеві на день народження від люблячої родини!

Портретний жанр поступово набирав популярності, і наприкінці ΧVIII століття, принаймні в Києві, став явищем тодішнього «маскульту». Кияни навіть прикрашали домівки портретами «зірок» свого часу, зокрема Іоанна Леванди, якого називали «Київським Златоустом». Портрети Іоанна Леванди висіли в оселях багатьох киян, і на це були вагомі причини.

Майбутня «зірка» народилася на Подолі в родині ремісника Василія Сікачки у 1736 році. Прізвисько «Леванда» Іоанн одержав під час навчання у Києво-Могилянській академії. Причиною тому стало дивовижне красномовство студента – викладачі вважали його ораторський талант таким само прекрасним і цілющим для душі, як запах квіток лаванди. По завершенні навчання Леванда став священником і прославився на всю Російську імперію своїми проповідями – їх навіть друкували.

Хочу «селфі», але фотокамеру ще не винайшли
Поль Фюрст. Гравюра «Чумний лікар» («Лікар Дзьоб Рима»). 1656 р.
Iлюстрацiя wikimedia.org

У 1770 році на київському Подолі спалахнула епідемія чуми. Є дані про те, що за два місяці того року загинули 6000 подолян (усе населення Подолу на той час становило близько 20 000 осіб). Тодішній Київський митрополит Арсеній помер незадовго по початку епідемії. Новопризначенний митрополит Гавриїл не встиг доїхати до Києва і, з міркувань безпеки, усамітнився в Гамаліївському Харлампієвому монастирі (Сумська область), де прожив цілий рік. Іоанн Леванда проявив виняткову хоробрість і не припинив свої проповіді в самому епіцентрі епідемії – в Успенському соборі на Подолі. В цей час проповідник особливо зблизився з киянами і здобув славу їх «духовного лікаря».

Зберігся лист Іоанна Леванди до друга, у якому народний герой розповідає, як відбувався процес написання його чергового портрету: «Друзьям и дружбе отказать трудно, и не с моим сердцем. Один из киевских приятелей моих уже убедил меня высидеть пред мастером и его мастерскою кистью около двух часов; дело сделано; он нарочито держит портрет у себя без надписи и уверяет, что знающие, взглянув, вдруг отгадывают написанного».

Хочу «селфі», але фотокамеру ще не винайшли
Портрет протоієрея Іоанна Леванди. ХІХ ст. Полотно, олiя.
Фото Нацiональний Києво-Печерський історико-культурний заповідник

Як бачимо, «селфі» на рубежі XVIII–XIX століть було справою клопітною. Висидіти дві години перед портретистом було непросто. Своє іронічне ставлення до портретного мистецтва Іоанн Леванда висловив у дотепному вірші:

«Души писать нельзя,
Так мы и пишем тело.
И вышла суетность не схожая на дело.
Но что писать, что смерть переписать готова?
Вот и письмо ея, для смертных нет инова.
Изобразись в душах, о Ты, великий Боже!
Тогда друзья найдут подобие похоже».

Власне, присутність портретних зображень Іоанна Леванди у домівках киян знаходить певні паралелі із популярністю прикрашення осель портретами Тараса Шевченка у пізніший час.

Хочу «селфі», але фотокамеру ще не винайшли
Портрет Тараса Шевченка у «красному кутку» в хаті

Але за часів великого Кобзаря фотокамеру вже винайшли, і він сам був не проти невеличкої фотосесії. Отже, на цьому мусимо завершити нашу розповідь, з огляду на заявлену в заголовку тему.

Хочу «селфі», але фотокамеру ще не винайшли
Тарас Шевченко разом із друзями. Фото 1859 р.
Фото Національний музей Тараса Шевченка