За склом: як приватні дані стали валютою ХХІ сторіччя

Третє тисячоліття – доба стрімкого розвитку технологій. Сучасна людина майже завжди перебуває в режимі онлайн. Це світ, де кордони стають дедалі умовнішими. Зокрема, кордони приватності. Вигоди технологічного прогресу даються нам ціною приватних даних – і не завжди з дотриманням справедливого їх використання. Але парадокс у тому, що ми самі на це погоджуємося. Чому так сталося, і які ризики це несе, спеціально для Mind розмірковує Іван Чопик, юрист адвокатського об'єднання «Бачинський і партнери».

Як людство інтегрувалося в глобальну мережу? Девіз сучасного суспільства – «тут і зараз». Ще не так давно префікс «смарт» позначав новизну кишенькової технології – інноваційність, як ми  любимо її називати. Проте зараз складається враження, що всі до такого звикли. «Смарт» перетворився на «буденність».

Тепер це норма, коли інтернет працює безперебійно. Згенерувати документ ботом у Slack, їдучи в транспорті, – норма. Написати доповідь у літаку – завжди так роблю. Заповнити беклог у Trello – дайте два! В основі всього цього лежить економія часу та збільшення особистої продуктивності. Наше бажання бути постійно кращими, ніж ми є, повільно штовхає суспільство далі, попри всю критику. «Ми є першим поколінням кіборгів… Смартфон – це покращення, перетворення», – кажуть розумні та саркастичні дядьки.

Уникнути техногігантів, таких як Google, Amazon чи Misrosoft, сьогодні уже майже неможливо. А якщо і вдасться, то ціною стане особиста ефективність. «…Вони контролюють інфраструктуру інтернету, електронну комерцію та інформаційні потоки… відстежують нашу активність в інтернеті, незалежно від того, використовуєте ви їхні продукти чи ні. Ці компанії… тепер стосуються майже кожної онлайн-взаємодії», – говориться в одному дослідженні. Як би парадоксально це не звучало, але ми інтегрувалися швидше, ніж це помітили. Життя, мабуть, стало простішим.

Як це впливає на повсякденне життя? В одній з промов на TED розказували про інтернет речей. Якщо коротко, то уявімо собі таке: людина тільки-но прокинулась у своєму супертехнологічному будинку. Її фітнес-трекер помітив це – і одразу ж надіслав відповідну інформацію іншим пристроям. Кавоварка почала готувати каву, термостат налаштував комфортну температуру. Холодильник ще звечора «помітив», що продукти для звичного сніданку закінчилися, тому заздалегідь замовив їх у найближчому супермаркеті. Думку можна розвивати далі, у кого наскільки вистачить внутрішнього Томаса Мора.

Насправді картинка не така вже й далека від реальності. Потенційно така сукупність даних від різних пристроїв може зробити профайлинг особистості дуже легким.

Але парадокс полягає в тому, що компанії не накопичують дані про зміст, а збирають дані про форму. Так вони дізнаються більше, ніж якби вели безпосереднє прослуховування. Наприклад, WhatsApp збирає дані про дзвінки. Тобто компанія знає, що о 16:14 користувач телефонував до сервісу «інтимних розваг по-телефону». Спілкування тривало 22 хвилини. Компанія також знає, що дзвінки на цей номер було зроблено тричі за останній тиждень. Однак компанія не знає, про що саме велася розмова. Хм, вас ще досі турбує, чи вас підслуховували?

Набагато більше приватних даних ми віддаємо добровільно – або майже добровільно – через соціальні мережі. «Селфі не зробив – на конференцію не сходив». Тут технологія проста. Бажання людини поділитись інформацією про себе ґрунтується на концепції соціального визнання. Ми прагнемо до спілкування, сприйняття, розуміння тощо. Соціальні мережі дозволяють нам отримати кайф від лайків та репостів.

Що ми віддаємо натомість? Нашу особисту приватність. За безкоштовний контент, ресурс, визнання ми торгуємо особистими даними. Це – нова валюта економіки ХХІ століття, нове «чорне золото». За користувацькими симпатіями стоїть аналіз численних даних у бажанні бути вподобаним цими ж користувачами. Це змінює наше уявлення про навколишній світ.

Здавалося б, усе легко. Ми самі вибираємо, яку інформацію про себе робити публічною. Більшість великих компаній дійсно докладають зусиль, щоб було легко налаштувати різні користувацькі політики. Але будьмо чесними – хоч хтось колись пробував розібратись у тому, для чого наші дані використовує, наприклад, Facebook? Таких людей мало. Більшість дуже приблизно собі це уявляє, але ніхто насправді не знається на цьому.

І трохи про перспективу. Усі ми чули про скандал навколо Facebook та Cambridge Analytica щодо неправомірного використання персональних даних користувачів у політичних цілях – а це інформація про близько 90 млн людей. Але це тільки крапля в морі. За першу половину 2018 року було повідомлено про близько 4,5 млрд втрачених одиниць даних. Facebook та Cambridge Analytica – лише 2% від цієї кількості.

Десь тут загубився парадокс реальності. Ми не хочемо, щоб за нами стежили, але все одно продовжуємо ділитися даними. Навіть якщо не хочемо цього.

Як тепер жити? Ініціатива різних країн щодо жорсткішого регулювання законодавства у сфері приватних даних є закономірним явищем. Десь тут і з’являється розуміння, для чого придумали GDPR. «I think they get things right», – згадується відповідь Марка Цукерберга під час слухання в сенаті США. Регламент, який впровадив значно жорсткіші заходи та наслідки, ніж Директива 1995 року. І не просто на папері. Найбільшим з них став штраф Google на 50 млн євро – не за якийсь витік даних, а за те, що політика конфіденційності компанією написана незрозуміло, а користувачам було важко збагнути, які ж дані збираються і для чого. У Google, звісно заявили, що оскаржуватимуть це рішення. Але суть в іншому: тут має значення сама можливість ефективно реалізовувати свої права. Тож варто добре знати, який захист нам пропонує європейське законодавство та чого можна у нього навчитись.

У народі побутує така думка – «навіщо мені перейматись, що за мною хтось стежить, якщо я не роблю нічого поганого». Проте такий світогляд ґрунтується на хибному уявленні, що є дві категорії людей – «хороші» та «погані». І лише останні мають необхідність приховувати свою діяльність, оскільки вона неправильна чи незаконна. Водночас такий підхід є відносно обмеженим. Адже ми турбуємося про свою приватність вдома, але легковажно ставимося до того, що робиться з нашими даними онлайн. У цьому й полягає головний парадокс сучасності.