Медична реформа: що може зробити особисто лікар

Проєкт державного бюджету передбачає на охорону здоров’я 108 млрд грн, що більше, ніж у 2019 році. У бюджеті передбачено й фінансування первинної та екстреної медицини, і реімбурсацію вартості ліків, і старт реформи вторинної медицини з 1 квітня.

Проте це поки що проєкт, який має затвердити Верховна Рада. Також наразі відкрите питання із продовженням медичної реформи, адже нова влада – нові правила гри.

Якою має бути медична реформа, щоб задовольнити потреби всіх зацікавлених сторін, розповів у межах форуму Фестивалю ідей в Одесі Олександр Лінчевський, заступник міністра охорони здоров’я України у 2016–2019 роках.

Mind пропонує основні тези виступу спікера.

Які асоціації першими спадають на думку, коли ми чуємо слова «медична реформа»?

Хтось каже, що це категоричні зміни, руйнування стереотипів, подолання корупції в медицині, хтось згадує про проби манту, хтось про сторінку Уляни Супрун у Facebook. Слово «лікар» у цих обговореннях можна почути не часто. Проте саме лікар є ключовим гравцем, який у змозі змінити якість надання медичних послуг. Яка ж його роль у цій реформі?

Ще з університету вимоги до знань майбутніх лікарів є колосальними – і студент схильний повторювати за своїм професором, за книжкою, щоб бути визнаним хорошим студентом. Часто середовище в лікарні сформоване так, що і лікареві, щоб бути визнаним хорошим, потрібно слухати завідувача й головного лікаря, адже вони відповідають за пацієнта.

Таким чином медики схильні крок за кроком йти за авторитетом, за середовищем, за фармацевтичними компаніями, за брендом, за «так всі роблять». Навіть масштаб знань не дає шансів на власні кроки у перші 10 років лікарської практики. Тебе формує середовище. Ти не можеш сперечатися з професором.

У той же час парадокс у тому, що й медичний університет часто існує не для того, щоб дати суспільству нового лікаря, нового громадянина: він або виживає, або наживається – і якість освіти не стоїть на першому місці.

Причина цьому всьому – хибна мотивація. Серед причин вступу на медичні спеціальності називають географічну доступність, вплив батьків, престижність університету тощо.

Про це говорять і дослідження організації Cedos, і результати фокус-груп, проведених нашою командою серед студентів-медиків минулого року. 

Як можна змінити ситуацію?

Зараз реалізовані чотири кроки для того, щоб покращити цю ситуацію. І для формування нового лікарського середовища ці кроки необхідно продовжувати.

1. Введено поріг 150 балів із ЗНО для вступу на медичні спеціальності. Це дуже мало, це «трійка з плюсом». Але ці 150 балів зрізають 70% контрактників (якщо порівняти набір на медичні спеціальності 2017 і 2018 років). Результати ЗНО – це питання мотивації. Важливе не настільки знання біології, як бажання вчитися, досягати, бути кращим – здати принаймні на 150. Якщо ти вчишся абияк, тобі не місце в медицині. Коли вступають інші люди, коли вся група складається з тих, в кого було 150 балів і вище, тоді формується інше середовище. І це середовище сформує зовсім іншого лікаря. Є військова приказка про те, що жодне навчання і жодне тренування не ліквідує дефекти набору.
2. Впровадження єдиного державного кваліфікаційного іспиту. Коли ми вже набрали в університет здібних і мотивованих студентів, хто їх там вчитиме? Ті самі викладачі з сумнівним освітнім та науковим рівнем? Адже українських університетів немає у світових рейтингах, так само як і вчених. Отже ми впроваджуємо єдиний державний кваліфікаційний іспит, складовою якого є міжнародний іспит з основ медицини. Завдання пишуться за кордоном, перекладаються українською там само, студенти тут на комп’ютері дають відповіді на запитання, оцінка їм приходить з Америки. Середній результат складання цього іспиту міжнародною порівняльною групою (студентами-медиками з різних континентів) – 54%; в Америці, щоб стати лікарем, треба скласти подібний іспит на 70–75%. Наш середній результат – 27%. Міжнародний іспит з основ медицини – це не окремий предмет, для цього немає окремої книжки – це просто звичайний чесний екзамен з актуальними для сучасної медицини питаннями з базових дисциплін – анатомії, фізіології, фармації тощо. Цей іспит – це стимул для української системи медичної освіти розвиватися й оновлюватися.
3. Зміна системи підвищення кваліфікації лікарів. Відтепер держава вимагає від лікарів щорічного навчання. На сьогодні замість формального підвищення кваліфікації раз на п'ять років лікарі зобов’язані проходити навчання щороку. Але лікар має право самостійно обирати, де і як вчитися: онлайн-курси, курси за кордоном, майстер-класи. Він не прив’язаний до академії післядипломної освіти. Відтепер створені передумови до того, щоб наші з вами податки йшли до кожного лікаря. Кожен лікар має отримувати певну суму, яку він повинен витратити на своє навчання щороку. Ми ж бо повинні бути зацікавлені в тому, щоб наші лікарі вчилися щорічно і були вільними у виборі освітніх заходів.

Всі ці кроки, спрямовані на медичну освіту, спрацюють через певний час, а не прямо зараз.

Та що можна зробити зараз, щоб у лікарні полікували правильно?

Для цього ми маємо четвертий крок. Впроваджено нові клінічні протоколи. Це певне узагальнення знань, така собі шпаргалка, підказка для лікаря. Це стандарт лікування. Для того щоб не було історій з непотрібними операціями, світова медицина виробила такий алгоритм дій. Багато лабораторій, баз даних, робочих експертних груп створюють доказовий стандарт, протокол, яким може користуватися лікар.
Дотепер робоча група МОЗ писала уніфіковані протоколи, що оновлювалися дуже рідко. Туди «професори» включали свої, часто застарілі, уявлення про медицину, плюс фармацевтичні компанії приплачували за «втуляння» туди брендових препаратів. Таким чином лікування за уніфікованими протоколами могло бути банально неправильним.

Зараз міністерство повністю скасувало цей механізм. Нові клінічні протоколи на засадах доказової медицини кожна лікарня тепер може впроваджувати своїм наказом – обов’язково без адаптації. Якщо світова медична наука каже, що пацієнта потрібно лікувати отак, то ми не маємо права ані додавати, ані забирати нічого. Ми повинні лікувати пацієнта саме так. І якщо лікарня не може забезпечити пацієнту саме таке лікування, то змінювати треба не протокол, а лікарню. Якщо лікарня не може забезпечити комп’ютерну томографію, бо її немає, то треба не покласти нову бруківку і не зробити черговий ремонт, а купити комп’ютерний томограф.

Що ця система дає вже сьогодні?

Ви, наприклад, приходите до терапевта – і він повинен лікувати вас не так, як сказав викладач, завідувач чи головний лікар, а так, як цього вчать найкращі приклади зі світової медицини. На сьогодні ті лікарі, які насправді навчаються, прогресивні медичні заклади, в яких це розуміють, мають право підвищити рівень надання допомоги. І тепер можна говорити з лікарем про те, за яким протоколом він вас лікує. У лікарні можна запитувати про те, чим вони керуються.

Я вас запевняю, що вже є ті лікарні, які перейшли на такі стандарти, на міжнародні протоколи. Я рекламуватиму їх, бо це правильно. Це Сєверодонецька міська лікарня. Зараз, якщо ви підете лікуватися в Сєверодонецьку міську лікарню, вас лікуватимуть, як в Іспанії чи як у Фінляндії, наприклад.

Ми зробили три кроки, які стратегічно піднімають рівень освіти та рівень надання допомоги, але протоколи дозволяють вже зараз лікарям, чий рівень «який вже є», використовувати найкраще, що є у світовій практиці.

Ми вже рік платимо сімейному лікарю втричі більше, ніж платили до того. Як ви думаєте, скільки лікарів отримали зарплату і пішли в бібліотеку? Хто з них сказав: «Вау! Я отримую нову зарплату і тепер лікуватиму людей по-новому»? Гроші – це хибна мотивація.

З часом реформа буде абсолютно дискредитована, якщо ми не почнемо говорити про медичну освіту, якщо ми втратимо ті чотири кроки, про які йшлося вище. Цінності –  це головна мотивація і в медицині, і загалом у житті.