Наздогнати боржника: як знайти закордонні статки несумлінних позичальників
І чому це не так легко, як може здатися на перший погляд

Серед юристів існує поширена думка, що розшук активів боржників за кордоном – досить потужний та ефективний інструмент роботи з дебіторською заборгованістю. Через це на юридичному ринку з’явилося багато «спеціалістів», що обіцяють знайти «голку у стозі сіна» за помірні кошти. Проте результативність такого підходу сумнівна, а отже, видатки – суцільне марнотратство. Чому з таким станом речей слід боротися, а відповідні міфи розвіювати, спеціально для Mind пояснює адвокат, експерт з корпоративного права та відповідальності контролюючих осіб компанії Юлія Курило.
На що слід зважати, перш ніж вирушати за своїм боржником?
По-перше, треба знати, куди йдете й навіщо. На цьому етапі допомога іноземних фахівців буде не потрібною. Якщо ви точно не знаєте, що майно за кордоном є, намагайтеся з’ясувати всі деталі на місці. Спеціалісти проаналізують пости в соціальних мережах, трафік подорожей, доступну та достовірну інформацію щодо структури бізнесу.
Найбільше цікавого можна побачити, аналізуючи банківські виписки. Звичайно, коли кредитором виступає банк, доступ до такої інформації є. Інакше напрямок пошуку визначити буде відверто важко, й успіх операції не гарантований. Тож подорож за «іноземними скарбами» тут може й завершитися. Якщо ж напрямок обраний, і більш-менш зрозуміло, що й де шукаємо, варто переходити до наступного етапу.
По-друге, магія в тому, що не існує магічних засобів розшукати «кішку в темній кімнаті» – активи. Голлівуд перебільшив можливості адвокатів та приватних детективів (фінансових розвідників) і їхній доступ до інформації. Тим більше не слід розраховувати, що заради якогось боржника, нехай і зі статками, детективи та юристи відверто порушуватимуть закон. Тож збирання відомостей і розшук відбуватиметься цілком у правовому полі. Відкриті реєстри, приватні детективи, що відстежують боржників та їхні контакти, – це і є первинний інструментарій, який буде неодмінно застосований.
Відомості, які можна перевірити по відкритих реєстрах, можуть не надати відповідей на поставлені запитання, а більшість персональних даних є закритими.
Наприклад, нещодавно в інтересах клієнта ми здійснювали розшук інформації в Іспанії. Наш клієнт знав, що в опонента є декілька квартир на узбережжі, тож пошук був «прицільним». Але реєстр нерухомості в Іспанії хоча й відкритий, проте пошуковий запит потребує певних параметрів: або точну адресу об’єкта, або ідентифікаційний номер платника податків – власника. Іноземці в Іспанії підлягають реєстрації як платники податків і обліковуються саме за цим номером.
До речі, досить швидко й за помірні кошти ми отримали інформацію, що наш боржник власником нерухомості станом на момент запиту не був. При цьому ми розуміли, що кошти на придбання квартир він з України на рахунки в іноземних банках перераховував офіційно.
Як пояснив місцевий адвокат, аби дізнатися, куди поділося майно, слід робити запит до місцевого нотаріального департаменту, який може підняти інформацію щодо всіх угод , які були укладені за участі певної особи. Проте департамент нотаріату надасть відомості лише за запитом суду.
Так потроху, ще не розуміючись на тому, чи буде зиск, ми дісталися до іноземного суду. Порядок розшуку та арешту активів боржників за допомогою судових органів відрізняється залежно від юрисдикції. У тій же Іспанії було як мінімум три шляхи.
Запит українського суду про міжнародну правову допомогу. Тут багато технічних моментів. Почати треба з встановлення, а чи є двосторонній чи багатосторонній міжнародний договір за участю України та іншої країни, де ймовірно розміщуються активи, який визначає процедуру звернення з відповідним запитом.
Якщо його немає, доведеться йти навмання та просити іноземний суд про допомогу за принципом взаємності. На практиці це означає, що в запиті бажано навести відомості, які свідчать, що українські суди запити суду із цієї юрисдикції виконують без перешкод.
Можуть виникнути затримки і з фактичним виконанням запиту. Найболючіші тут строки. Пейс, з яким працює українська Феміда, хоча і викликає багато нарікань, проте привчив нас до хорошого. Тривалість розгляду справ і заяв процесуального характеру в європейських чи американських судах (звичайно не всіх, я мала нагоду перевірити «на котиках» суди Нью-Йорка, Великобританії, Британських Віргінських островів, Кіпру, Італії, Іспанії, Польщі, Естонії, Латвії та Германії) неприємно вражає .
Тож мали клопіт із залученням місцевих адвокатів уже на цій стадії, аби допомогли з реалізацією. Наприклад, так було, коли ми реалізували запит українського суду про наявність банківських рахунків та виписок по них у Латвії та Естонії. У США нам також допомагав місцевий адвокат, коли треба було отримати певні документи від відповідача у справі.
Звернення до місцевого суду із заявою про забезпечення позову. Річ у тому, що окремі юрисдикції створили в себе зручні механізми, які дозволяють забезпечувати позов, навіть якщо він буде гіпотетично поданий, або вже поданий в іншій юрисдикції.
У межах такої заяви можливі судові запити, які нададуть доступ до певної інформації, що у вільному доступі не знаходиться. До речі, наші іспанські колеги порадили нам скористатися саме цією процедурою, аби отримати необхідну інформацію щодо того, куди поділося майно боржника нашого клієнта. Такі процедури існують і в судах Англії.
Звернення із заявою про визнання та примусове виконання рішення іноземного суду. Це може спрацювати як інструмент розшуку активів, але не завжди.
Щоб звернутися до суду з заявою про примусове виконання рішення іноземного суду, потрібні певні передумови: або відповідач має проживати в цій юрисдикції, або там має знаходитися його майно. І те і інше підлягає доведенню на момент звернення.
Наші англійські колеги дивували нас розповідями про стандарти доведення. Звіт приватного детектива, газетні статті, публікації в соціальних медіа, в інтернет-ресурсах – усе працює.
Ще один лайфхак щодо розшуку активів від наших англійських колег, які, до речі, дуже люблять клієнтів із пострадянського простору. Краще в англійський суд заходити саме із заявою про визнання та примусове виконання рішення іноземного суду. Процедур за участі іноземців в англійських судах багато, проте спір про юрисдикцію може стати досить коштовною забавкою.
Що «підказує» наявна судова практика?
Наприклад, коли фізичні особи – власники кредитних нот неплатоспроможного банку «Відродження» звернулися до Лондонського суду до братів Ананієвих, а суд узяв та й арештував усе їхнє майно і статки – очікувано розпочалася битва. У ній перемогли саме відповідачі.
Вони довели, що англійський суд – неналежне місце для розгляду суперечки, і це рішення встояло під час перегляду в суді апеляційної інстанції. Окрім неприємностей у вигляді судових витрат та витрат на сплату послуг власних адвокатів, отримали на додаток до своїх неоплачених претензій ще й обов’язок компенсувати відповідачам витрати на послуги адвокатів, що сягнули 6 млн фунтів стерлінгів. Боляче!
Більше пощастило кредиторам Сергія Пугачова: цього власника банку ціною неймовірних зусиль вдалося «пощипати», розпочавши продаж його активів. Проте історія тут також варта уваги.
Річ у тому, що заможні люди завжди ховають свої статки – про всяк випадок чи свідомо. Аби утруднити їх розшук та звернення стягнення, засновується траст чи фундація/фонд. Нагадаю, з моменту передачі в траст майно вибуває із власності фізичної чи юридичної особи. Тобто майнові претензії за його рахунок задовольнити не вийде.
У цьому випадку наявність трасту не врятувала. Суд проігнорував його існування, зазначивши, що траст використаний недобросовісно – як ширма. Майно фактично знаходиться у віддані родини пана Пугачова. Навіть судові витрати банкіра-втікача – й ті фінансувалися коштом трасту.
Траст був заснований у Новій Зеландії, проте англійському суду це геть не завадило. Він дозволив задля розрахунків із кредиторами реалізувати все майно, попередньо сховане за трастом, що знаходилося у Великобританії та на залежних територіях. Судова тяганина продовжилася в інших юрисдикціях (майно в пана Пугачова є у Франції та Швейцарії, а визнані судом борги – $800 млн.
Цікавим є і рішення англійського суду щодо притягнення до субсидіарної відповідальності власників іншого банку – «Траст». Тут англійський суд дозволив задовольнити вимоги кредиторів за рахунок продажу майна, зареєстрованого за дружинами акціонерів банку та іншими родичами. На думку суду, інших джерел для фінансування коштовних придбань – квартир у Лондоні, замків у передмістях, окрім вкрадених коштів вкладників, панянки не мали. Отже – мають відповідати й вони. Цікава концепція і, на мою думку, робоча!
Або можна згадати ще одну історію про те, до яких дій вдаються кредитори, щоб знайти майно боржників за кордоном.
Уявіть район Белгравія в Лондоні: престижна нерухомість, дорогі магазини, парки, коштовні автомобілі. І от серед цієї пишноти їздить автомобіль із змонтованим на ньому бордом із фотографією чоловіка та великим підписом: «Ця людина має борг у сумі 1 мільярд фунтів. Тож усі, хто володіють інформацією про місцезнаходження майна боржника, повідомте за винагороду!». А в аеропорту Хітроу на плазмових екранах серед реклами яскравими відеорядом виблискує оголошення з фотографією й обіцянками винагороди.
Ось такі нестандартні засоби використовують агенції, які професійно займаються розшуком активів боржників за кордоном.
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.