Код довічного: як «зашити» культурний розрив усередині України

Код довічного: як «зашити» культурний розрив усередині України

Чому нації потрібні непорушні спільні цінності та що можна зробити заради їхнього формування

Код довічного: як «зашити» культурний розрив усередині України
Фото: depositphotos.com

Напередодні ювілейного Дня незалежності України у «Софії Київській» експонувалася Конституція Пилипа Орлика. Документ, яким ми так пишаємося, приїхав погостювати додому – вперше за 311 років з моменту створення. Національний архів Швеції люб’язно надав Україні цю раритетну пам'ятку, написану латиною. Оригінал, виконаний староукраїнською мовою, ми навряд чи зможемо найближчим часом побачити, адже він зберігається у Російському державному архіві давніх актів. За деякий час перша українська конституція повернеться знов до Швеції. А сама ця ситуація – хороший привід замислитися над роллю та місцем української культури в самій Україні. Своїми міркуваннями щодо цього питання з Mind поділився голова правління Golden Tile Ceramic Group Дмитро Салімонов.

Як проявляється культурна експропріація

Доля Конституції Пилипа Орлика нагадує долю української культури загалом. Ніби й наша, вона існує десь за межами країни. Як  Вишгородська ікона Божої Матері, відома світові під назвою «Володимирської» – цінний експонат Третьяковської галереї. Як фрески та мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору, які знаходяться там же. Як народжений в Бучачі Шмуель Йосеф Агнон, ім’я якого нічого не скаже більшості українців – лауреат Нобелівської премії з літератури 1966 року – він отримав її, будучи вже громадянином Ізраїлю.

Тому в Україні немає (і поки не з’явиться) музеїв рівня Прадо чи тієї ж Третьяковки – нам просто немв чого в ці музеї помістити. Основна частина української культурної спадщини знаходиться не тут. Щось вивезли росіяни, щось німці, дещо перепало полякам. Хтось виїхав сам. У нас же залишилися списки, копії та згадки про походження.

Відсутність цього зримого культурного простору впливає на життя значно більше, ніж можна собі уявити. Хаотична забудова «вічного Києва» заради швидких прибутків. Міські ландшафти, наповнені зробленими з шин лебедями та бетонними парканами промзон. Зрештою, корупція  та слабкість політичних інститутів – це все наслідки відсутності культури в різних її проявах, наочне втілення фрази «какая разница».

Українська еліта не бачить перед собою взірців, на які могла б орієнтуватися. Не відчуває себе спорідненою з історією цієї землі. Якщо не мати внутрішньої культурної шкали, яка дає змогу відрізняти красиве від потворного, змістовне від порожнього, а справжнє від плинного на виході дійсно не буде того, хто зможе побачити різницю.

Навіщо потрібні осьові сенси

Україну часто порівнюють з Ізраїлем. Як би там не було, важлива спільна риса між українцями й євреями дійсно є. Це – довга «традиція» відсутності власної державності у двох народів. Обидвом народам доводилося «повертатися з полону», наново окреслюючи себе на картах сучасного світу.

Але є і суттєва різниця. У євреїв – і це вигідно відрізняє їх від нас – є недискусійні культурні стрижні. Якими би різними не були сефарди з ашкеназами, але у них спільні Тора, Храм Соломона і Йом Кіпур. В Україні, натомість, важко знайти моменти, з приводу яких є однозначна згода.

Українська державність почалася з норманів, але не факт. Богдан Хмельницький вів національно-визвольну боротьбу, але це не точно. Скоропадський «віддав» Україну німцям, а Петлюра – Галичину полякам, тому про всяк випадок запишимо в пантеоні обох цих героїв. Але з присмаком «зради».

У тридцятирічної України досі немає національного консенсусу з приводу «героїв» і «зрадників». Немає національних осьових сенсів. Скажімо, українець Олексій Берест був одним із тих, хто встановив прапор перемоги над Рейхстагом, але ми не знаємо, що з цим робити – роль і місце України в СРСР (як і навпаки) досі не відрефлексовані.

Френсіс Фукуяма у своїй «Ідентичності» зазначає, що суспільства, які не можуть домовитися щодо базової спільної культури, вважатимуть легітимними різні інституції і не зможуть разом працювати над проєктом майбутнього.

Звідси і хиткість нашої країни. Ми не просто між Заходом і Сходом, Європою й Азією. Ми – між різними світоглядами та цінностями, тому що держава не працює з простором культури. Вважаючи це чимось другорядним у порівнянні з ВВП чи ремонтом доріг.

Україна сьогодні – ніби будинок без надійного фундаменту. Від одного президента до наступного, від Ради до Ради, і від уряду до уряду не передається єдиний культурний код нації – його просто не існує. Тому і тримається ця будівля не так силою інституційних конструкцій, як періодичними надзусиллями горстки небайдужих громадян.

До чого зобов'язує життя після 30-ти

Ювілей України минув, і нам якось потрібно жити з усім цим далі. У словах, сказаних на високому рівні до Дня Незалежності, було і таке:  «ми будемо повертати своє». Пам’ять про видатних українців – і створені ними сенси. Історичні і культурні цінності. Знаки і символи.

Україні конче потрібні сучасні музеї, картинні галереї та виставки. Хороша музика і театр. Режисери та філософи. Потрібні митці, які будуть творити сучасну українську культуру – і мислителі, які зможуть осмислити попередню.

Усе це важить не менше, ніж ракети, танки та катери. Не менше, ніж дороги та продумана експортна стратегія. Не пам’ятаю, хто це сказав, але він був правий на всі сто: «Мистецтво та філософія нічого не додають до військової міці держави – вони роблять державу вартою того, щоб її захищати».

Але перекладати всю відповідальність на державу так само хибно, як і повністю знімати її з неї. Допомогти Україні «повернути своє» має і національний бізнес. Зрештою, члени родини Ханенків-Терещенків, яка залишила нам Національний музей мистецтв (Музей Ханенків у Києві), були підприємцями, а не політиками.

Компанія Golden Tile Ceramic Group стала партнером Star Media у зйомках фільму «Я, «Побєда» і Берлін» за книгою Андрія Кузьменка (Скрябіна). Для нас це перший такий досвід, але точно не останній. Яке відношення до кіно має плитковий бізнес? Вочевидь, таке саме, яке мали цукропромисловці Терещенки до живопису.

Коли міста України почнуть приймати виставки світових музеїв, коли додому повернеться українська спадщина (не в гості, а назавжди), коли кожний українець зможе відчути свій зв’язок з Київською Руссю, Гетьманщиною, Королівством Галичини і Володимирії, з тим, що становить нашу тисячолітню історію через дотик до створених на цій землі артефактів.

Тоді, з простору єдиної культури, з’являться спільні для всіх символи і цінності, які зцементують країну навіть більше, ніж якісні дороги. І Україна, як один із центрів Європи, почне існувати в реальності, а не лише у святкових промовах до чергової дати.

Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.

Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.

Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті