Війна в Україні: чому я залишаюся

Відразу визначимо, як незаперечну даність, що всі ухвалені щодо себе рішення з 24 лютого і до кінця війни – правильні і не підлягають засудженню. Навіть ті громадяни чоловічої статі призовного віку, які в обхід заборони залишили країну, повинні бути піддані не остракізму, а виключно правовій оцінці.

Складно не погодитися з тезою вірусного посту, що широко розійшовся на Facebook: допомагаєш армії/сидиш вдома/волонтериш/поїхала – все це однаково почесно  і не привід для самотерзань.

Проте запитання формату «Може поїдете?» отримують зараз сотні тисяч українців. Мій релевантний досвід стосується лише Києва, але не сумніваюся, що це запитання чують мешканці й інших міст, щодо яких ворог робить спроби облоги.

У моєму випадку ці запитання багаторазово почастішали за останні три доби, коли й на до того неспокійну столицю почали падати ракети. Були атаковані Куренівка, Лук'янівка, Оболонь, Шулявка, Святошин, Виноградар – перелік цей, на жаль, не вичерпний.

Жоден із цих районів уже не буде таким, як раніше.

В одному із цих районів я живу.

Кількість населення Києва через особливий статус міста та мобільність робочої сили – показник значною мірою умоглядний. Непрямі ознаки, як-от навантаження на міську інфраструктуру, дозволяють говорити, що в столиці постійно проживає до 5 млн мешканців. За два тижні війни з них залишилося менше 2 млн людей. За словами столичного градоначальника Віталія Кличка, «виїхав кожен другий».

Особисті спостереження цю оцінку підтверджують: з будинку на 150 квартир у спальному районі на Правому березі жилими залишились 50. У новобудові на Осокорках – мешканці є в одній квартирі з чотирьох на поверсі.

Більшість тих, хто залишився, знову ж таки виключно за особистими спостереженнями та висновками, сформованими в аптечних та продуктових чергах – ті самі напівміфічні «корінні кияни».

Їх можна впізнати за підкресленою доброзичливістю (втім, війна взагалі всіх швидко навчила терпимості) та чистою російською мовою, яка, як ми всі вже переконалися на прикладі Харкова, Херсона, Бердянська та інших російськомовних міст, взагалі ніяк не корелюється з рівнем патріотизму свого носія.

Пенсіонери, молоді спеціалісти, зовсім юні підлітки – у кожного з них свої резони залишатися тут.

Мої, крім робочих, такі.

1. Не всі, хто залишився в Києві, зробили це за своєю волею. Іноді, і навіть найчастіше, люди просто не мали вибору. Багато хто з них – одинокі люди похилого віку, деякі маломобільні, у деяких немає інтернету або вміння ним користуватися і обмежений доступ до інформації.

Враховуючи навантаження на соціальні служби, підтримка таких людей – це спільне завдання всіх, хто має для цього найменшу можливість. У нашому будинку є тільки один сусід, який має некритичні складнощі з пересуванням – тепер ранок у будинковому чаті починається з приємної лайки та відвойовування права чимось йому допомогти, сходити до магазину й відвідати. Конкуренція захмарна, а сам її об'єкт, здається, вже трохи від нас втомився. Але краще так, ніж навпаки.

2. Волонтерство. Щодня кияни готують тисячі обідів для борців тероборни, військових і захисників на блокпостах. Це тони почищеної картоплі, багатогодинне розфасовування порцій, був навіть казан борщу.

Хтось розвозить пайки соціально незахищеним людям, хтось допомагає розвантажувати товари на складах у «Сільпо», хтось у перші, найстрашніші дні, після надшвидкого тренінгу навіть підміняв касирів. Усю цю роботу не можна зробити з Польщі та навіть зі Львова. На запитання «Чому я?» є, мені здається, одна вичерпна відповідь: «А хто?».

3. Світоглядна причина, навряд чи зрозуміла адептам аргументації «Своєю присутністю ви лише заважаєте ЗСУ». Люди захищають людей. Не стіни і не будівлі. Воюють за людей. Київ без киян, як Україна без українців – це просто місце на карті, сторінка з підручника історії. Якщо всі поїдуть – то заради кого це все?

Я щиро вірю, що запитання «А може поїдеш?» продиктовані турботою та небайдужістю, а не бажанням співрозмовника підтвердити правильність свого вибору, знецінюючи чужий.

Проте, «терор добром» – одна з найнеприємніших соціальних складових цієї війни. Гірше лише дбайливо надіслані посилання про «сьогодні точно буде масований обстріл» і скарги на побутові умови в Польщі.

Кожен прийняв для себе рішення – де йому бути.

Воно за замовчуванням правильне.

Давайте підтримаємо один одного.