(Не)братні народи: як жити та розвиватися поруч із «ордою»

(Не)братні народи: як жити та розвиватися поруч із «ордою»

І на що спиратися, аби вистояти

Этот материал также доступен на русском языке
(Не)братні народи: як жити та розвиватися поруч із «ордою»
Фото: depositphotos.com

У контексті подій на фронті можна говорити про наявність/відсутність зброї, людей, професіоналізму тощо. Проте в основі будь-якої перемоги лежить низка внутрішніх усвідомлень та ухвалених рішень. І тут дуже багато чого залежить від глибинних установок самих громадян України. Саме наявністю таких установок і виграється війна, упевнений адвокат Олександр Таламанчук. Чому раб ніколи не переможе вільну людину, а українці та росіяни – ніякі не брати, він розмірковує в колонці для Mind.

До 24 лютого 2022 року багато хто у світі не знав, що це за країна така – Україна, і де вона знаходиться. Багато громадян сусідньої з нами держави були впевнені, що ми не є суб'єктними. Але вже два місяці ми доводимо собі та світові власну суб'єктність.

Чому саме тепер – зоряний час для України?

Українці витягли лотерейний білет. Зараз на нас лежить величезна відповідальність як за нашу особисту поведінку, так і за те, чи просуваємо ми свої досягнення за кордон.

На тлі війни сформувалися дві тенденції: є бізнес, який продовжив працювати навіть із Харкова та інших регіонів, де точаться бої, а є ті, хто сидить у Європі та скиглить, як їм страшно, прикро та боляче. Вибір завжди за кожним із нас.

Російська пропаганда пропонує нам усвідомлено піти на утиск прав, погодитися з тим, що ми на щось не здатні, що наш народ – сіра маса, якою треба керувати, тощо. Однак це не про українців. Тепер ми самі – ковалі свого майбутнього.

Але є й ложка дьогтю у цій бочці меду. Періодично спалахують хвилі внутрішніх чвар, скандали навколо мовного питання, роботи волонтерів, закордонної допомоги тощо.

Чому так відбувається? На нашій території живуть люди, що прибули з інших місць, які «понаїхали» на землі, що звільнилися після Голодомору та репресій. Люди, що не мають генетичної пам'яті, виховані у традиціях стояти в черзі за грамотою, медаллю, заохоченням; жити в дефіциті, але не берегти своє, тому що «все одно відберуть»; просити в держави допомогу та водночас нарікати на цю державу.

Але навіть цих людей оцінювати «під один гребінець», у тому числі й за мовною ознакою, не можна. Адже сьогодні достатньо тих, хто розмовляє російською, але при цьому воює на передовій або активно допомагає країні. Так само як і тих, хто евакуювався в західні області країни, спішно перейшов на українську, але, чекаючи допомоги від держави, старанно вишукує зрадників серед своїх.

Як вписати історичну спадщину в національну парадигму?

Деякі аналітики стверджують, що Україна неможлива без спадщини СРСР, націоналізації, військової диктатури, обмеження прав та ототожнення корпорації з імперією. Проте це категорично не так.

Успішні країни світу живуть без жодної «радянської спадщини», диктатури та багатьох подібних речей. Єдина умова – розуміння громадянами, якої поведінки від них чекає держава і на які преференції вони можуть залежно від цього розраховувати.

У дискусіях на цю тему часто нам спочатку пропонують триматися за «совок», а потім дорікають: «ви ж не розвиваєтесь»; оплакують «зруйновані заводи» й одразу просять «дайте грошей на модернізацію». Але світ у технологічному плані зробив настільки гігантський стрибок, що жодна модернізація не допоможе. Треба купувати нові технології, створювати нові технології та давати преференції тим, хто в них інвестує.

Як піднімати економіку з руїн?

Українці – один із найкреативніших та творчих народів Європи: наші проєкти успішно реалізовуються у світі, ми легко знаходимо собі місце, справу, зайнятість. І тут криється відповідь на запитання: «Де шукати кадри?». У країні.

Подивіться на кількість приватних шкіл. Українці вкладають гроші, сили та інші ресурси, щоб їхні діти були конкурентоспроможними в усьому світі. Так, це поки що не державна політика. Але ж у цьому і є наша сила – ми не чекаємо, поки нам хтось щось дасть, ми беремо та робимо самі.

Немає адекватних вчителів у державних школах – ми відкриваємо приватні. Державні виші дають погану освіту – так подивіться, скільки надається послуг для того, щоб діти мали змогу виїхати на навчання до Європи.

Великі зміни не можуть відбуватися швидко. Сьогодні українці мають буквально все, щоб побудувати сильну країну. У багатьох сталася переоцінка цінностей, багато з тих, хто раніше був «заряджений» різними комплексами, почали їх позбуватися. Українці отримали шанс на національну гордість, самовизначення та суб'єктність.

Що означає влада для України?

Усередині кожного українця живе свобода. Не має значення, як вона звучить – свободою неприступних гір, широтою степу чи внутрішнім гранітом. Але вона є, і це доросла позиція. Ми як нація не потребуємо ні «міцного господарника», ні «царя-батюшки», ні нового «вождя».

Міцна вертикаль влади – теж не українська історія. Проте, щоб по-справжньому спрацювала децентралізація, потрібен час та власна піар-кампанія реформ.

Не завжди спроби «знайти зраду» дають потрібний і правильний ефект, однак вони завжди дають хороший рейтинг для телеканалів. Тут варто задуматися про те, хто в основному споживає такий контент і на якому політичному устрої виховані ці люди.

Україну представляє лідер, сильний, вольовий, але такий самий простий. Доречно згадати, як обирали гетьмана на Січі. Або історію безлічі визвольних рухів та повстань. У короткому підсумку це – про протистояння імперіям і тотальну свободу.

Де знайти своє місце державі?

Роль держави могла б полягати в тому, щоб виділити 5–7 нових напрямків, які здатні кратно збільшувати ВВП, та створити умови для їхнього розвитку. Але зараз держава вирішує насамперед тактичні завдання – як виграти війну.

Проте дуже важливо не скидати з рахунків стратегічні питання та вже збирати людей, здатних напрацювати рішення, як ефективно відбудовувати Україну після.

Про що мріє українець – про те, щоб удома було все гаразд. Якщо висловити цю настанову метафорично, то щоб комори були повні, господарство впорядковане і ніхто не втручався в життя його родини. Тобто нам потрібні чіткі правила, але без зайвої бюрократії, а решту ми зробимо самі. Просто дозвольте бізнесу розвиватися, не заважайте йому – і прийде у «дім» довгоочікуваний добробут і лад.

На чому базувати національну ідею?

Донедавна у світі подекуди лунала думка, що українці – нація «холопів у жупані», а наш максимум – бути малоосвіченим селянином, оскільки земля – це все, що маємо з багатств.

І тут треба запитати: ким і коли було створено такий образ, кому він був вигідний? Можливо, цей образ рукотворний і не має нічого спільного із реальністю? А можливо, все ще гірше – і цей образ найактивніше насаджувався всередині країни, щоб люди випадково не дізналися про те, що вони здатні на більше? І чому в усьому світі фермери-землероби сприймаються позитивно, і лише на пострадянському просторі довгий час це був синонім відсталості?

Українці не хизуються своїми доходами, багато хто вже давно працює на європейський ринок, проте ця тенденція слабшає із заходу на схід. Щоб подолати цей розрив, потрібно виховувати повагу до праці та зневагу до різного роду утриманства; вирощувати американську ідею про те, що кожен може стати будь-ким, хоч мільярдером – якщо докладе достатню кількість особистих зусиль.

Історично українці не мали імперських амбіцій. Ми дивилися на «свою хату» та свою сім'ю. Можливо, зараз такі амбіції з'являться: бути українцем – уже багато про що говорить.

Як зуміти «вести гру» за власними правилами?

Усі, хто допомагає Україні, – наші союзники. І чим більше ми ділитимемо їх за віросповіданням, мовою, регіоном, тим гірше буде нам самим. Чим більше енергії ми витратимо на з'ясування всередині країни, «хто більший українець», тим менше сил та ресурсів залишиться на те, щоб ефективно працювати на благо країни. Не важливо, чи на фронті ми, чи в тилу. Кожен має бути ефективним і адекватним на своєму місці.

Завжди є ті, хто має більше ресурсу, можливостей, ширше бачення. Деякі світові корпорації в рази багатші, ніж уся Україна. Але для нас це геть нічого не означає. Ми або заганяємо себе в позицію жертви, або шукаємо можливості для партнерства. Вибір за кожним із нас. І тут же криється відповідь на численні питання щодо «глобальної змови» проти чогось чи когось.

Бізнес завжди прагне знайти можливість, щоб було зручніше, приємніше та комфортніше заробляти. Усі хочуть вкласти менше, а прибуток отримати більший. Погано, коли ми цього не хочемо. Погано, що українці не думають про те, співпраця з якими країнами у світі нам цікава. Так, є сили, які зацікавлені нас придушити. Але ми вже два місяці доводимо, що ми на це не згодні.

Ми нікуди не подінемо «країну орків», але вони ніколи нас не переможуть. Тому що «раб свого царя» чи «раб свого бога» неспроможний нічого зробити без вказівки.

Не може раб перемогти вільну людину. Убити – може, перемогти – ніколи. Не здатна людина-інструкція виживати без інструкції, як і дитина неспроможна вижити без дорослого поруч.

Історія росії – це історія царів (або «підставний» цар плюс ієрархічно відбудований почет). У періоди без царя народ потопає в самогеноциді, братовбивчих війнах та руйнуванні. Тому що люди, виховані демонструвати беззаперечну слухняність, отримувати своє через біль та приниження, більше нічого й не можуть. Інтелігенція завжди гнана, знання завжди зневажаються, є лише одна правильна думка – «думка царя» (не має значення – це саме цар, ЦК, вождь народів, президент – функціонал не змінюється від зміни вивіски).

У підсумку ментальний розвиток середнього громадянина росії знаходиться десь на рівні ватажка дворової банди, у якого в руках з’явилася зброя. Саме це зводить до нуля всі переговори.

Будь-яка свобода для них – кровопролиття та саморуйнування. Насильство – єдиний спосіб жити. Як результат вони вважають себе великим «народом-визволителем» – здебільшого, «визволяючи» від прав і свобод. Кріпацтво з них не вивітрилося, більше того, за ці роки за допомогою церкви рабство зведено в культ абсолюту.

Наявність прав, свобод, незалежності сприймається ними в середньому як повний хаос, втрата орієнтиру, що спричиняє майже тваринний страх за своє життя. Багато років ретельного придушення будь-якої думки агресією зрештою набрякає, як гнійник. І нічого доброго з нього не вихлюпується. Чи можна перемогти цей народ? Навряд чи. Ними можна лише керувати. Або ж їх ізолювати.

Кого ці люди бажатимуть собі у партнери? Тільки народи, звичні до диктатури та слухняності.

Що з усім цим робити?

У сухому залишку ми маємо поряд із Україною неадекватну «орду», яка, на жаль, нікуди не подінеться. Вижити поруч із таким сусідом можна, лише маючи потужну армію. А в ідеалі – вміти тримати зброю в руках повинен кожен.

Можна думати й ширше: якщо хтось хоче зробити з України буферну зону, то чому б нам не замислитись про те, що її можна перенести за межі нашої країни. Заодно повернувши Україні її історичні землі, що раніше були обрізані. Можна згадати, внаслідок яких подій на Кубані з'явилося козацтво і звідки ці козаки родом.

Зрештою, неважливо, які ідеї щодо України в чиїх головах кружляють. Головне – щоб українці чітко усвідомлювали та розуміли свою національну ідею. Та робили конкретні кроки до її реалізації.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.ua

Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.

Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.

Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.

Проєкт використовує файли cookie сервісів Mind. Це необхідно для його нормальної роботи та аналізу трафіку.ДетальнішеДобре, зрозуміло