Банківське регулювання та його ціна: як працюють банки та чи треба державі втручатися в їх роботу
Чим загрожує хибна політика в банківській сфері
У міру ускладнення економічної ситуації в Україні набирає обертів дискусія про роль банківської системи у збереженні стійкості держави та про «якість» банків. Дехто закидає банкам «жадібність» і відмову від кредитування, а отже, надалі може посилюватись інформаційний тиск із метою примусити банки до лібералізації кредитних політик. Окремо дискутується роль Національного банку, зокрема, у контексті того, що НБУ потрібно переглянути політику, збільшити інфляцію та знизити безробіття. У розвинених країнах, можливо, така модель спрацювала б. Але в сучасних українських умовах вона приречена на провал, вважають економісти Олексій Білязе та В’ячеслав Бутко. Свою думку вони обґрунтували спеціально для Mind.
Як працює банк?
Сучасна політика регулювання банківської діяльності шукає баланс між двома функціями: сприяти накопиченню заощаджень населенням і перетворювати їх в інвестиції для реального сектору, кредитуючи підприємства.
Відправною точкою діяльності банку є залучення депозитів. Що вища ставка за депозитами, то охочіше вкладники приносять до банку свої кошти. Після залучення депозитів або заощаджень населення банк повинен розмістити ці кошти й забезпечити виплату відсотків за депозитами, покрити операційні витрати, а також принести власникам банку бажану норму прибутку. Тож що більша сума цих трьох елементів, то вищою буде ставка за кредитами, які пропонує банк.
Коли підприємство бере кредит у банку, воно зазвичай уже має бізнес-план і розуміє, як використовуватиме ці кошти. Зазвичай банки перевіряють бізнес-логіку підприємства у процесі погодження кредиту (це один з елементів операційних витрат банку). Кредити з надто високою ставкою для підприємства не мають практичного сенсу: ставка за кредитом має бути нижче норми операційного прибутку. Підприємства, які згодні переплатити за кредит, здебільшого не надто бажані позичальники: вони або перебувають у критичній ситуації, або не планують його повертати.
Видавати кредити шахраям або проблемним підприємствам під високі відсотки не складно. Але необережна кредитна політика призведе до банкрутства банку, і його вкладники втратять свої кошти. Ринково-ефективний банк має знайти баланс між ціною залучених депозитів і ціною проданих кредитів або оптимальну рівновагу між надходженнями та витратами.
Що означає висока кредитна ставка в банку?
Ринкові сигнали – це індикатори, які відображають стан ринку або свідчать про майбутні зміни. Ключовий із них – це ціна. Серед трейдерів є приказка: «ціна знає все», адже ціни зазвичай формуються під впливом всієї доступної ринку інформації.
Ставка за депозитами, або ціна залучення коштів банком, є класичним прикладом ринкового сигналу. Висока ставка сигналізує про нагальну потребу банку в залученні грошей. Це може бути ознакою проблем із ліквідністю або неспроможності покривати операційні витрати. Вкладникам слід бути обачними: висока ставка часто вказує на ризикованість вкладення.
Банки з надійною репутацією і стабільною ліквідністю зазвичай пропонують ставки за депозитами нижчі за ринок, адже здатні залучити кошти навіть під такі ставки. У банківській справі довіра клієнтів і відчуття надійності закладу вкрай важливі, тому клієнти з низькою толерантністю до ризику обирають банк, спираючись не на його депозитну ставку, а на відчуття стабільності закладу. Для таких вкладників більш важливо зберегти капітал, ніж отримати максимальний прибуток.
Банки в гіршому становищі (або з гіршою репутацією) пропонують вищі ставки. Визначення оптимальної ставки залучення коштів – це одне з ключових завдань керівництва банку.
Залучення депозитів за надто високими ставками несе для банку згубні наслідки, адже запускає ланцюгову реакцію: дорогі депозити → дорогі кредити → ризикові позичальники → неповернені кредити → проблеми з ліквідністю → погіршення репутації → дорогі депозити. Банк опиняється в патовому становищі, яке на практиці не має ані простого, ані швидкого рішення.
Якщо описана вище ситуація виникає на початку понижувальної фази ділового циклу, вона може проявитись у критичної кількості банків і поширитися на весь банківський сектор. Це призведе до «набігу на банки», масових неповернень кредитів і, зрештою, спровокує колапс всієї фінансової системи всередині держави. У подібних умовах навіть масштабне втручання дає вкрай невтішний результат, тому подібних проблем краще не допустити, ніж намагатися розв'язати їх постфактум.
Як держава регулює банківську діяльність? Що таке Базель III?
В ідеальних умовах ринок самостійно виконує регулятивну функцію, забезпечуючи оптимальну рівновагу. Раціональні учасники, орієнтуючись на ринкові сигнали, ухвалюють правильні рішення. Однак дослідження показують, що ринки здебільшого неефективні, а їхні сигнали – викривлені через асиметрію інформації, недосконалі інститути та монополії. Після шоку Великої депресії розвинені країни усвідомили необхідність державного регулювання, особливо у фінансовому секторі.
Методологічні основи регулювання банківської діяльності розробляє Базельський комітет із банківського нагляду. Після адаптації під місцеві особливості їх затверджує національний регулятор – здебільшого це центральний банк, рідше – міністерство фінансів. Після затвердження ці рекомендації стають обов'язковими для виконання.
Базельські стандарти були створені для підвищення стабільності фінансової системи та запобігання кризам. Пакет Базель III встановлює вимоги до капіталу, ліквідності та управління ризиками. Його суть – забезпечення достатніх резервів для покриття збитків: достатні резерви дозволяють банку не впасти від неповернення кредитів, а тому фінансова система країни не зазнає краху.
Державне регулювання банків має певну ціну. Утримання регуляторної системи фінансується з бюджету, тобто коштом платників податків. Резерви, які формують банки, походять із залучених як депозити коштів. Тобто за ними слід сплачувати відсотки за користування, які зазвичай вищі за доходи від розміщення резервів (у більшості країн резерви депонують у центральний банк за певну винагороду). Це призводить до зростання ціни кредитів. Крім того, державне регулювання викривляє ринкові сигнали, перешкоджаючи пошуку рівноваги природним шляхом.
Як держава викривлює сигнали ринку?
Державне регулювання покликане забезпечити стабільність фінансової системи, проте воно має свою ціну: під його впливом викривлюються сигнали ринку. Першопричина викривлення – держава ухвалює рішення не з метою максимізації вигоди, а для досягнення певного соціального ефекту, який і є причиною її втручання.
Без втручання держави рішення на ринках приймаються на основі аналізу цінових сигналів, які відображають баланс між попитом і пропозицією, та очікування учасників щодо майбутнього. Здебільшого ринок рухається в бік ефективної рівноваги й максимально вигідно розподіляє ресурси: відбувається максимізація добробуту всієї системи.
Пошук рівноваги забирає певний час (іноді довгостроковий), і йому властиві різноманітні негативні шоки. Держава намагається уникнути згаданих шоків, втручається та викривлює інформацію, що призводить до збільшення строків пошуку ефективної рівноваги.
Ось п'ять основних викривлень, які виникають унаслідок державного регулювання.
Державне страхування депозитів. Державне страхування депозитів, особливо в країнах зі слабкими інститутами, було запроваджене для захисту вкладників і запобігання масовим вилученням коштів під час фінансових криз. Проте цей захід породив дві суттєві моральні проблеми.
По-перше, вкладники перестали приділяти належну увагу репутації банків, обираючи їх за розміром депозитної ставки. По-друге, самі банки почали брати на себе надмірні ризики, знаючи, що держава поверне більшу частину депозитів із фонду гарантування вкладів. У підсумку тягар безвідповідальності банкірів і недбалості вкладників держава перекладає на всіх платників податків.
Вимоги до ліквідності та капітальних резервів. Підвищені вимоги до ліквідності й капітальних резервів мали на меті забезпечити стійкість банків перед негативними шоками. Однак ця регуляторна вимога змушує банки тримати значну частину своїх активів в інструментах із низькою дохідністю, що збільшує вимоги до розміщення решти активів: покрити операційні та процентні витрати тепер мають не всі активи разом, а активи за вирахуванням резервів.
Бажання інвестувати в активи з вищою дохідністю тотожне інвестуванню в активи з вищим ризиком. Цілком можливо, що створення резервів і підтримання ліквідності на неадекватно високому рівні в певних випадках збільшує, а не зменшує ризик банкрутства банку.
Неадекватна облікова ставка. Облікова ставка центрального банку має стимулювати або стримувати кредитування залежно від поточних економічних умов. Важливо, щоб облікова ставка не сильно відрізнялася від «природної норми процента» – рівня, при якому в економіці встановлюється рівновага між заощадженнями та інвестиціями при стабільному рівні цін.
Якщо облікова ставка значно відрізняється від природної ставки, виникає викривлення ринкових сигналів, і тоді надто низька облікова ставка сприяє утворенню бульбашок, а надто висока – пригнічує економічне зростання.
На практиці ми поки що не навчилися точно визначати оптимальну ставку. Внаслідок цього, центральні банки таргетують здебільшого або високу зайнятість та економічне зростання через політику «дешевих грошей», або через політики «дорогих грошей» стримують інфляцію. Ці обидві цілі валідні, допоки адекватні. Але проблема з ними – як і зі ставкою: в Україні відсутня методика для визначення оптимальної цілі. Тому конкретна мета центрального банку зазвичай більше залежить від політичних поглядів його керівництва, ніж від стану регульованої економіки.
Інтервенції. Центральні банки часто вдаються до інтервенцій, таких, як купівля або продаж активів, щоб тимчасово стабілізувати ринок під час криз. Однак ці дії можуть викривити цінові сигнали, створюючи хибне відчуття стабільності або, навпаки, посилюючи паніку.
Тривалі інтервенції мають негативні в довгостроковій перспективі наслідки, залишаючи в економіці «токсичні осадки». Це явище виникає, коли держава штучно підтримує життя в агентах, які без допомоги-інтервенції були б приречені на банкрутство й поглинання. Така підтримка запобігає природному процесу ринкової адаптації, перешкоджаючи виходу слабких гравців, адже перерозподіляє ресурси на їхню користь.
У результаті накопичуються структурні проблеми, такі, як надлишкова заборгованість і хронічне викривлення в розподілі ресурсів. З часом вони можуть спровокувати кумулятивний шок, важчий для його подолання, ніж первинні економічні труднощі.
Віддалення фінансового сектору від реального. Неадекватне регулювання, як-от невідповідність облікової ставки природній, завищені вимоги до резервів та штучні державні інтервенції в інвестиційно-непривабливі сектори економіки, стимулюють подальше відокремлення фінансового сектору від реального.
Це явище, характерне для кінця XX – початку XXI століття, підкреслює важливість тісного зв'язку між фінансовим і реальним секторами економіки, де банки, як елемент обслуговування реального сектору, мають залишатися чутливими до змін в економічному середовищі, а регулювання має бути нейтральним до означеної чутливості. Така розсинхронізація посилює структурні дисбаланси та, як вважають представники посткейнсіанської школи (Хайман Мінскі та інші), є причиною фінансових криз.
Чи потрібно державі регулювати роботу банків?
Банківське регулювання є необхідним для забезпечення стабільності фінансової системи, але його ефективність залежить від того, наскільки добре воно враховує реальні економічні умови. Недостатнє або надмірне регулювання може призвести до негативних наслідків, таких, як викривлення ринкових сигналів або надмірне ризикування з боку банків.
Важливо, щоб регулювання не пригнічувало природні механізми ринкового саморегулювання, але водночас запобігало системним кризам, які можуть виникнути через накопичення структурних дисбалансів.
Однак у країнах зі слабкими інституціями регулювання часто супроводжується серйозними викликами, такими, як корупція, лобізм і непотизм. У таких умовах регуляторні органи можуть бути схильні до впливу приватних інтересів, що призводить до створення правил, які більше сприяють захисту інтересів певних груп, а не забезпеченню стабільності всієї фінансової системи.
Корупція може перетворити регуляторний процес на інструмент для отримання особистої вигоди, де «обілечування» – свідоме обмеження доступу до ринку або ресурсів заради отримання плати за його подолання – стає нормою. Це посилює недовіру до фінансової системи й може сприяти поглибленню економічних криз.
У країнах зі слабкими інституціями, де корупція і лобізм широко поширені, банківське регулювання може стати інструментом зловживань, замість того щоб виконувати свою основну функцію – забезпечення стабільності та захисту інтересів широкого кола учасників ринку. Наприклад, вимоги щодо резервів або ліцензування можуть бути спеціально налаштовані так, щоб підтримувати монополістів або відсівати конкуренцію, що знижує ефективність ринків і підриває їх здатність до саморегулювання.
Відсутність прозорості та підзвітності в регулюванні призводить до того, що банки можуть уникати відповідальності за ризикову поведінку, покладаючи фінансові втрати на державу і, зрештою, на платників податків.
З урахуванням цих обставин, остаточний висновок полягає в тому, що банківське регулювання є необхідним. Але його ефективність значно залежить від міцності інституцій і рівня прозорості в країні. У країнах зі слабкими інституціями регулювання може більше нашкодити, ніж допомогти, перетворюючись на інструмент захисту вузьких інтересів і підтримання корупційних схем.
Ефективне регулювання можливе лише за наявності надійних механізмів контролю, що запобігають використанню регуляторних повноважень для особистої вигоди. І воно повинно сприяти розвитку здорової, конкурентоспроможної фінансової системи, яка здатна ефективно адаптуватися до змін в економіці.
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
