Економіка Китаю: як впливає на розвиток цієї сфери диктатура

Рік, що минув, видався складним для багатьох країн світу, і Китай не став винятком. Протягом 2023 року прямі іноземні інвестиції в економіку Китаю скоротилися на 10%. Прагнення ж країни зрости завдяки розвитку технологій також не дуже спрацьовує, адже здебільшого йдеться про їх крадіжку, а не використання власного потенціалу. До того ж і новітні технології, зокрема штучний інтелект, Китай прагне застосовувати не для творення. Так, нещодавно американські спецслужби наголошували, що ШІ Китаю потрібен для збору й накопичення даних громадян США. Що саме відбувається з економікою Піднебесної, які можливості має країна, а які втрачає, проаналізували для Mind економісти В'ячеслав Бутко й Олексій Білязе.

Читайте також: Економічний маджонг: Китай приховує спад за гарною картинкою

Нещодавно у віці 99 років помер Роберт Солоу – американський лауреат Нобелівської премії з економіки. Саме він започаткував теорію зростання – один із ключових напрямків сучасної економічній теорії. Цей напрямок досліджує причини та фактори збільшення добробуту (welfare).

Найвагоміший внесок Солоу – модель, названа на його честь. Вона представляє випуск-ВВП як функцію від праці та капіталу (або людського й фізичного капіталу) з урахуванням їх загальної продуктивності (TFP).
Модель Солоу не підходить для тонкої діагностики економічної системи, але вона дуже корисна для поверхневого аналізу. Модель допомагає зрозуміти, чи достатньо в нас людського й фізичного капіталу, та чи оптимальне їхнє співвідношення.

Суттєві обидва фактори: економіка не може функціонувати ані без трудових ресурсів, ані без знаряддя праці. Нестача одного з чинників призводить до його подорожчання, що стимулює економію або заміну іншим чинником.

• Для збільшення фізичного капіталу необхідно заощаджувати та інвестувати. Крім того, інвестиції мають бути більшими за вибуття капіталу.
• Для збільшення людського капіталу потрібне або збільшення кількості населення, або зростання рівня його освіти.

Іноді навіть зростання доходів призводило до зменшення людського капіталу, адже певна кількість населення вирішувала припинити трудову діяльність і надалі жити на відсотки. Цей феномен спричинив появу акценту саме на фізичному капіталі: економіка сучасної країни зростає тоді, коли зростає його запас.

Але віддача фізичного капіталу зменшується разом із зростанням його обсягу, це один із базових законів економіки, тоді як вибуття капіталу залишається відносно незмінним. Отже, для зростання сучасній країні вкрай потрібні інвестиції: і для компенсації капіталу, що вибув, і для заміщення тієї частки людського капіталу, що вибуває паралельно зростанню рівня життя.

Читайте також: Китай і російсько-українська війна: на що готова та з чим почекає Піднебесна

Економічний шлях Китаю

Модель Солоу добре пояснює економічний шлях Китаю. За останні чотири десятиліття Китай створив неймовірну кількість фізичного капіталу. Уявіть, що 1982 року в Шеньчжені проживало 350 000 населення, тоді як у 2022-му – 17 млн. Місто зростало паралельно його індустріалізації: до певного моменту економіка Китаю – це виробнича економіка, а не економіка послуг. Безліч заводів, хмарочоси, мережа сучасних високошвидкісних залізниць і highways.

У цього було просте пояснення: Китай мав дуже високий рівень заощаджень та інвестицій. Країна вкладала майже все, що мала, у створення величезних обсягів фізичного капіталу, залишаючи відносно невелику частку свого доходу населенню для споживання.

Влада Китаю примусово перерозподілила національний дохід – зменшила споживання та збільшила заощадження. До речі, Південна Корея, яка пройшла тим самим шляхом, тривалий період новітньої історії теж мала аномально високу норму заощадження – приблизно 40%, хоча майже не примушувала населення. Можливо, що високі заощадження мають ще й культурні корені.

Що не так у Піднебесній?

Але модель накопичення капіталу має межу. Саме звідси взялися примарні міста або дороги, які ведуть із нізвідки в нікуди. Фізичний капітал із нульової граничною корисністю досяг критичної маси, і з певного моменту його знос почав сповільнювати економічне зростання.

У відповідь Китай почав трохи пом'якшувати свою риторику, сподіваючись відновити приплив іноземних інвестицій. Але є великі сумніви, що це допоможе – геополітична напруженість зростає, як і протиріччя між США та КНР.

Стандартна економічна логіка свідчить, що у відповідь на слабкий сукупний попит і зниження цін потрібно збільшити кількість грошей. Але Народний банк Китаю (НБК) лише трохи знизив процентну ставку. Можливо, через переконання, що подальше пом'якшення грошово-кредитної політики не буде ефективним за слабкого попиту на кредити.

Ще влада Китаю звернулася до великих держбанків із проханням надавати більше кредитів забудовникам, навіть тим, хто не має належного заставного забезпечення, на що банки відповіли, що це призведе до погіршення якості активів і ймовірного зниження прибутків. Це суттєво: будівельні проєкти, зведені здебільшого державним коштом, виявилися непривабливими для комерційного кредитування.

Чому прагнення Китаю створити технологічну економіку не працює?

За рецептом Солоу, зниження корисності від фактору має бути компенсовано збільшенням його TFP. Наприклад, впровадженням принципово нових технологій або інновацій. На відміну від капіталу, технології можуть навіть мати зростаючу, а не спадаючу віддачу. Цілком можливо, що наступна технологія збільшить випуск продукції сильніше, ніж попередня. Пекин добре це розумів: тема крадіжки технологій китайськими шпигунами зображена в багатьох фільмах.

Прагнення Китаю стати технологічною економікою навряд чи буде успішним із таких причин:

• відсутність внутрішньо притаманної схильності до інновацій (на відміну від американців, британців, нідерландців тощо, які були лідерами всіх промислових революцій);
• інновації зароджується у вільних країнах, технологічні інноватори мають власну субкультуру, яка ґрунтується на політичному, релігійному та поведінковому плюралізмі – це протирічить ідеології і практиці Китаю;
• для розвитку інновацій потрібна терпимість до невдач, збитків. Вона є у США, Великої Британії, країнах Північною Європи. У Китаї збитки можуть мати наслідком кримінальне переслідування і тривале ув’язнення. Ризик, без якого неможливі інновації, може коштувати занадто дорого.

Не має вводити в оману велика кількість патентів на винаходи, що реєструється в КНР. Невелика кількість із них втілюється у промислові зразки, які можна запустити у дрібне серійне виробництво з метою вивчити попит на продукцію і на підставі цього ухвалити рішення про економічну доцільність її виробництва. Не вже кажучи про велике серійне виробництво: переважна більшість високотехнологічної продукції виробляється за американськими та європейськими технологіями. Майже весь R&D, промисловий і модельний дизайн, маркетинг, фінанси – а це найбільш прибуткові етапи у виробництві – все ще зосереджені в країнах Заходу.

Цей шлях розвитку теж має обмеження: неможливо вкрасти технології, які ще не створені, або впровадження яких неможливо внаслідок низької якості людського капіталу. Ще одне обмеження – наявність необхідної для впровадження інфраструктури – для Китаю менш суттєве.

Коли може спрацювати економічне зростання для Китаю?

Зростання має бути органічне та збалансоване. Коли країна накопичила достатні запаси капіталу й вивела технології на необхідний рівень, подальше зростання можливе тільки в разі пропорційного якісного та кількісного збільшення відразу всіх чинників. Цей розділ теорії зростання називається «стале зростання» (sustainable growth або «balanced growth path»).

Політика зростання за інфраструктурним типом себе вичерпала, політика зростання на базі внутрішнього попиту не дає бажаних результатів. Тому Китай продовжує шукати нову парадигму економічного зростання. Звісно, залишається ще «стале зростання» – але цей концепт суттєво акцентує на якості людського капіталу та передбачає певну демократизацію, до якої країна наразі не готова.