Чужі серед своїх: як приборкання олігархів формує українську державність
І чому теза про «зовнішнє управління» втрачає свою життєздатність
Один із лідерів партії «Опозиційна платформа «За життя» Віктор Медведчук за роки президентства Петра Порошенка став впливовим постачальником дизпалива та автогазу з Росії – це дозволило йому зайняти понад 20% ринку. Але після приходу до влади Володимира Зеленського позиції «кума Путіна» стрімко похитнулися: спочатку Рада національної безпеки і оборони ввела санкції проти його бізнесу та інформаційних активів, а минулого тижня суд відправив Медведчука під домашній арешт у справі про державну зраду й «порушення законів і звичаїв війни».
Ця низка подій не минулася безслідно для українського паливного ринку. Постачання з Росії, які контролював Віктор Медведчук, були припинені. Виниклий дефіцит відкрив вікно можливостей не лише для перерозподілу його частки на користь інших гравців, а й для спекуляцій.
Щоб знизити напруженість у розпал посівної, Кабмін посилив контроль над ситуацією, а своїми ціновими обмеженнями передбачувано викликав критику з боку компаній, які борються за вільну конкуренцію та ліберальний ринок із мінімальним державним втручанням. Але цей конфлікт так само швидко був врегульований, як і виник – характерна особливість нашого нестабільного часу, багатого на різного роду перетин інтересів.
Проте актуальним залишається питання про роль держави в ринковій економіці та в українських реформах. Воно же знаходиться в центрі політичного процесу, який розвивається в Україні на тлі численних конфліктів. Незалежно від початкових причин ці протистояння оголюють проблеми української політичної системи і державного устрою, раніше приховані від очей широкої публіки. Їхнє обговорення викликає не менше спекуляцій, ніж самі політичні дискусії.
Розвиваючи тему, розпочату в попередній публікації, Mind продовжує розбиратися в базових поняттях і процесах, які відбуваються в Україні на сучасному етапі.
Цього разу ми проаналізували такі питання:
- звідки тягнуться коріння міфу про «зовнішнє управління» Україною, на якому любить акцентувати російська влада та проросійські політики в Україні;
- як звичаї українських олігархів допомагали Владіміру Путіну обґрунтовувати своє ставлення до України, яка, як він заявив на саміті НАТО 2008 року, «навіть не держава»;
- чому реформи в країні дозволяють ліквідувати вади в системі державного управління, щоб посилити суб'єктність України як держави на міжнародній арені та мінімізувати ризики загострення внутрішньополітичних конфліктів;
- який простір для маневрів є у влади для зміцнення державних інститутів без шкоди для ринкових реформ і конкуренції – відповідно до уявлень економістів Світового банку.
Звідки пішло зовнішнє управління
Призначення іноземців в уряд України після революції 2014 року та кредити Міжнародного валютного фонду для підтримки національної економіки, ослабленої анексією Криму та збройним конфліктом на Донбасі, стали тоді приводом для суперечок про державну незалежність. Деякі коментатори навіть називали Україну failed state – державою, що не відбулася, яка виявилася нездатною виконувати свої базові функції: відстоювати суверенітет, захищати кордони, управляти людьми й ресурсами на своїй території.
Але найбільш довгограючою в інформаційному просторі виявилася теза про те, що Україна потрапила під «зовнішнє управління» і втратила можливість для самостійного вибору свого майбутнього.
Маніпулятивність цього твердження відразу стає очевидною, якщо взяти до уваги аксіому, що всі рішення про управління державою ухвалюють учасники політичного процесу всередині країни – президент та урядовці, наділені відповідними повноваженнями. У них завжди є вибір – погодитися або відкинути пропозиції зарубіжних партнерів, вступати з ними в переговори або відмовитися від дискусії. А також – які умови співпраці будуть вигідними для розвитку країни, а які призведуть до її деградації.
Іронія в тому, що до 2014 року Кремль через своїх призначенців в органах державної влади України контролював ситуацію в країні – домовленості на вищому політичному рівні вирішували все. Орієнтуючись на такий стан речей, в Росії почали озвучувати тезу про «зовнішнє управління» Україною, але вже з боку західних структур.
Fun fact: історія міфу про «зовнішнє управління» йде корінням у будівлю КДБ СРСР на Луб'янській площі в Москві. Його поява пов'язана зі спробами чекістів контролювати дисидентів і правозахисників, які подавали поганий приклад і бентежили «правовірних» радянських громадян, поширюючи шкідливу інформацію.
Оскільки в дисидентів не було завдання повалити владу, то прямої загрози вони не становили, але їхні дії постійно доставляли неприємності керівництву країни загалом і різним адміністраціям зокрема. З іншого боку, КДБ був потрібен внутрішній ворог, якого зручно було пов'язати із зовнішнім – Сполученими Штатами Америки. Мета – постійно генерувати відчуття небезпеки та підтримувати свою значимість у владній системі. Нав'язування мнимого страху дозволяло не тільки посилювати роль держави в контролі над громадянами. Насамперед це давало КДБ можливість впливати на політичні рішення й отримувати додаткове фінансування від КПРС.
Очевидно, що Росія Володимира Путіна, який зробив кар'єру в структурі КДБ, дотримується тих самих методів. «У 1990-ті олігархи охоче наймали до себе на службу добре навчених і інформованих колишніх співробітників КДБ. Але Путін поставив цю ієрархію догори дриґом. У Кремлі Путіна більше силовиків, ніж у Білому домі Кеннеді – випускників Гарварду. Силовики очолюють численні кремлівські відомства, бюрократичні органи і держкорпорації... Ставши президентом, він відразу згадав про свого колишнього роботодавця та примножив його могутність», – пише Девід Ремнік, головний редактор журналу The New Yorker, у своїй книжці «Могила Леніна. Останні дні радянської імперії», за яку отримав Пулітцерівську премію.
«Колишніх чекістів не буває», – підтверджує і сам Владімір Путін.
Як олігархи зіграли в «Слабку ланку». І не в усьому виграли
Але було б помилкою вважати, що ключ до розв'язання проблем України та посилення суб'єктності держави на світовій арені знаходиться в Росії. Кремль лише використовував найбільш вразливі місця в системі української державності, що утворилися після того, як країна отримала незалежність внаслідок розпаду СРСР.
Зараз, через 30 років після тих історичних подій, в Україні влада робить, мабуть, першу серйозну спробу ліквідувати ці вади за кількома напрямками і цілим арсеналом інструментів. Це й руйнування олігархічних монополій в економіці, і відновлення стійких державних інститутів, здатних ухвалювати рішення в інтересах громадян, які через сплату податків фінансують їхню діяльність. А ще – створення правового поля, здатного перетворити олігархів у великих бізнесменів, позбавивши їх необмеженого політичного впливу.
Руйнування усталеного статус-кво, коли порядки і правила в управлінні державою визначає обмежена група осіб, не проходить гладко. Але іншого варіанту для реформування України немає. Проблема не лише в тому, що домінування олігархів обмежує конкуренцію та приплив західних інвестицій. За 30 років українська політика й економіка виявилися приватизованими кількома особами, що контролюють розподіл ресурсів на державному рівні.
Їхній приватний інтерес у владі – головна перешкода на шляху до того, щоб в Україні була створена суверенна правова держава з незалежною змагальною судовою системою, верховенством права, поділом влади, здатністю забезпечити рівність усіх громадян перед законом і захист їхніх інтересів.
Необмежений олігархічний вплив – це також головна причина слабкості України, яка всі роки існувала без стійких і незалежних державних інститутів, що використовують засоби законного примусу. Це робило країну вразливою для внутрішньополітичних конфліктів і зовнішнього тиску з боку більш сильних гравців.
Тим самим наслідки олігархічної політики служили підмогою для аргументів Росії проти інтеграції України до ЄС і НАТО. «Ти ж розумієш, Джордж, що Україна – це навіть не держава! Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» – відома цитата Владіміра Путіна, сказана ним у розмові з президентом США Джорджем Бушем на саміті НАТО в Бухаресті 2008 року. Тоді він вперше фактично пригрозив, що Росія може анексувати Крим і східні області України, якщо Київ візьме курс на євроінтеграцію.
Специфіка України в тому, що за 30 років незалежності і внаслідок двох революцій у країні з'явилося потужне громадянське суспільство, здатне контролювати владу, але не олігархів. Однак тепер у цьому є і своє благо.
Зараз, коли в Україні тривають реформи та посилюються державні інститути, здатні забезпечити порядок і верховенство закону, саме громадські активісти грають роль головного запобіжника для влади. Їхня участь у політичному процесі наближає до нуля ймовірність сценарію, у якому Україна піде шляхом персоналістської автократії, як це сталося свого часу в Росії чи Білорусі. А значить, є шанс, що функціонування нашої державної системи та бюрократії наблизиться до західної практики, остаточно розпрощавшись із радянською спадщиною.
Як все це бачить Захід
Ще один орієнтир в українських реформах – рекомендації міжнародних партнерів, які можуть висувати жорсткі умови, щоб, наприклад, забезпечити собі гарантії повернення кредитів, як це відбувається у випадку з МВФ.
Але будь-які реформи – процес, розтягнутий у часі, оскільки для балансу інтересів уряди змушені пристосовуватися до неминучих нових обставин. Домовленості з міжнародними партнерами не висічені в камені, і їх можна змінювати під час перемовин.
Ступінь участі держави в управлінні ринками, що постійно фігурує в нашому інформаційному порядку денному, – одне з найдискусійніших питань, на яке однозначної відповіді немає. Фахівці міжнародних фінансових організацій розуміють це.
Наприклад, Світовий банк – кредитно-фінансова організація зі штаб-квартирою у Вашингтоні у своїх щорічних доповідях про світовий розвиток традиційно називає «корінним завданням реформи держави – зміцнення державних інститутів». Внаслідок його досліджень механізм ухвалення політичних рішень в Україні, яка загрузла в дублюванні повноважень, 1997 року став хрестоматійним прикладом вкрай неефективного адміністративного управління. Але зараз ситуація змінилася на краще.
Економісти СБ звертають увагу на іншу, не менш важливу обставину: «Управління державною бюрократією – складне завдання, вирішення якого не зводиться до чітких і недвозначних рецептів. Для розв'язання корінних проблем і зміцнення потенціалу держави в різних ситуаціях можуть застосовуватися три базових механізми: ефективні норми й обмеження; посилення конкуренції; врахування думок громадян і взаємодія громадян із державою».
Через ці механізми відбувається пошук балансу між ринковою свободою та чіткими правилами, які забезпечують захист інтересів не лише бізнесу, орієнтованого на отримання прибутку, а й громадян. Тому державна влада – це система стримувань і противаг, а не безконтрольний хаос, як і демократія – це не безмежна влада народу, а набір строгих правил, дотримання яких гарантує всім рівні права.
Як раніше писав Mind, Україна на нинішньому етапі свого розвитку шукає власний оптимальний варіант реформування держави та економіки.
Посилення ролі державних компаній, яке зараз підтримує уряд, на тлі популярних розмов про переваги ринкової економіки, з одного боку, може виглядати нераціональним рішенням. Але зараз воно обґрунтоване необхідністю зруйнувати олігархічні монополії в ключових галузях економіки, протистояти яким можуть лише потужні державні компанії. Це ситуативна міра – не йдеться про повернення до планової економіки під державним контролем. Паралельно в Україні розвивається приватизація держактивів, яка набирає обертів із закінченням пандемії, коли ринкова активність дозволить державі більше заробити на аукціонах.
Більше корисної інформації, новин та аналітики про світовий енергетичний ринок – на каналі Світлани Долінчук. Читайте тут про головні тренди в енергетиці та торгівлі енергоресурсами, нові технології в нафтогазовій галузі, енергопереході та декарбонізації.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
