Керована конфронтація: підсумки першої зустрічі Байдена та Путіна

Джо Байден і Владімір Путін 16 червня провели переговори в Женеві – на першому (з липня 2018 року) повномасштабному саміті президентів США та Росії. Його результати для України спровокували неоднозначну реакцію. Обидва лідери озвучили заяви, які когось навіть змусили подумати, що «Вашингтон зливає Україну». Але сприйняття змінюється, якщо врахувати контекст женевського саміту, якому передували зустрічі лідерів країн G7 і НАТО.

Mind проаналізував головні заяви щодо України під час великого європейського турне Байдена, яке стало головною подією поточного тижня. 

Досягнуті домовленості Байдена й Путіна прозвучали розмито, сторони висловили наміри продовжити міжвідомчий діалог щодо тем взаємного інтересу (стратегічна стабільність, кібербезпека, обмін заарештованими). При цьому Путін не подав жодних ознак готовності змінити російську політику в принципових питаннях порядку денного та не перейняв на себе жодних жорстких зобов'язань, зберігши свободу для маневру.

Одне з таких центральних питань – врегулювання ситуації в Україні.

Що можна, а що – зась?

Змістовного діалогу щодо України, судячи з усього, не вийшло, хоча радники Байдена позначили Україну як одну з «топових тем» переговорів у Женеві. Та й сам саміт виник багато в чому внаслідок рішення Байдена розрядити «нову Карибську кризу» навколо України в березні – квітні цього року, коли Кремль пішов на навмисну ​​ескалацію напруженості поблизу українського кордону й балансував на межі війни.

Вашингтон і Москва ще до зустрічі в Женеві виклали свої «червоні лінії»: Путін – у спеціальному інтерв'ю телеканалу «Росія-1», Байден – у рішеннях G7, саміту НАТО і в заявах на пресконференції у Брюсселі.

А в заяві Байдена стверджується, що конфлікт на Донбасі не є перешкодою для вступу України до НАТО, якщо виконані критерії членства і всі члени альянсу згодні її прийняти.

Це ставить під сумнів російську стратегію блокування розширення НАТО через стимулювання сепаратистських конфліктів у потенційних країнах-кандидатах. Ба більше, у заяві G7 вперше з'явилося формулювання, що Росія є безпосередньо стороною й учасником конфлікту на Донбасі, а не посередником або спостерігачем. Крім того, Москва й несе всю повноту відповідальності. Завдяки згоді з цією формулою Франції ти Німеччини такий підхід на рівні G7 ставить під сумнів подальшу ефективність «Нормандської четвірки».

Тому на зустрічі в Женеві щодо України Байдену й Путіну обговорювати було вже нічого. Але президент Росії скористався нагодою, щоб на пресконференції рішуче відкинути спроби Києва провести «модернізацію Мінських угод». «Наскільки я зрозумів президента Байдена, він говорив, що в основі врегулювання ситуації на Донбасі повинні лежати Мінські угоди», – сказав Путін.

Про відновлення російсько-американського діалогу щодо врегулювання ситуації на Донбасі на рівні заступника голови Адміністрації президента РФ Дмитра Козака і заступник держсекретаря США Вікторії Нуланд, які були в складі офіційних делегація на переговорах в Женеві, сторони нічого не повідомляли.

Про що тепер говорити?

Саміт у Женеві запустив процес вибудовування моделі керованої конфронтації Росії та США, а також вироблення правил поведінки. Процес поки розрахований на кілька місяців.

Один із головних напрямів цього діалогу – кібервійни. У Женеві Байден виступив з ініціативою домовитися про незастосування руйнівної кіберзброї проти 16 категорій цілей, що належать до критичної інфраструктури (енергетичні системи, атомна генерація, нафто- і газопроводи, системи водопостачання та їхнього санітарного захисту, системи контролю та управління ядерною зброєю і її носіями). При цьому президент США, хоч і в жартівливій формі, схоже, пригрозив Москві кібератакою, яка могла б паралізувати роботу російської системи експортних трубопроводів вимогами викупу.

У відповідь Путін ухилився від взяття на себе конкретних зобов'язань про незастосування кіберзброї. Хоча це йшло б у логіці його торішньої заяви про прийняття всіма країнами світу політичного зобов'язання про незастосування першими руйнівної кіберзброї.

Очевидно, саме цей візит повинен внести більше ясності в питання не лише Донбасу та Криму, а й можливості співпраці України з НАТО та перспективи української газотранспортної системи в разі запуску обхідного маршруту «Північний потік – 2». Тому що умови транзиту російського газу нашею територією є фактором національної безпеки України не менше, ніж присутність сепаратистів на сході країни.