Режисер фільму про збиття літака МН-17: «Коли ми дивимося кіно, то проживаємо дуже різні життя – це ілюзія певного життєвого досвіду»
Роман Любий – про те, як стрічки можуть слугувати терапією для військових, а також «дзеркалом» для українського суспільства, і чому індустрії не потрібно фокусуватися лише на темі війни
Роман Любий – український режисер, відомий своїми документальними фільмами про воєнні злочини, зокрема повнометражним «War Note» та короткометражними «Комбат задоволений» і «Мікрорайон «Східний».
Документальний фільм Романа «Залізні метелики», який вийшов в український прокат 20 липня, розповідає про обставини збиття російськими військовими цивільного літака МН-17 із 298 людьми на борту. Уперше фільм показали в січні 2023 року на головному американському фестивалі незалежного кіно «Санденс», а європейська прем’єра відбулася на одній із найбільших світових кіноподій – Берлінале.
У розмові з Mind режисер Роман Любий розповів про особливості знімання стрічок на тему воєнних злочинів, про роль кіно під час війни, яка перейшла й у площину мистецтва, і про те, чого не вистачає українській кіноіндустрії зараз.
– Які перепони виникали за час знімання «Залізних метеликів»?
– Та безліч перепон, дивлячись, що ними розглядати – той же ковід, повномасштабне вторгнення. Коли ми тільки почали цей проєкт, розраховували, що це буде зовсім інше кіно: фільм-продовження техніки, яку я використовував для короткометражних «Комбат задоволений» і «Мікрорайон «Східний» – обидва ці фільми є на ютуб-сторінці Babylon’13. Вони зроблені якраз тільки з матеріалів кримінальних проваджень, і ми думали, що це буде такий самий фільм, тільки повнометражний.
Першою перепоною стало те, що ніхто не ділитиметься матеріалами слідства, бо воно міжнародне, як і суд. Ми почали працювати з Open Source, з яким не було жодних проблем. Є організації, люди, які занурювалися в саме слідство й відбудовували хронологію, події набагато глибше за нас – ми збирали вершки з роботи, проробленої такими організаціями, як-от Bellingcat. На офіційному рівні ми не співпрацювали, а ознайомлювалися з їхньою роботою, як читачі. Ми зазначили їх у подяках у титрах фільму.
– З родичами, друзями загиблих складно спілкуватися і взагалі виходити на зв'язок. Але, можливо, вони якось відреагували на фільм про їхніх близьких?
– З героєм фільму Роббі ми познайомилися на одному із заходів, які організовувала Об'єднана слідча група. Майже відразу знайшли його серед родичів загиблих, спілкувалися з ним. Окрім Роббі, є ще одна людина – Піт Плюк, голова організації сімей загиблих, він також бачив наше кіно. Роббі в захваті від проробленої нами роботи, і дуже вдячний, що це кіно взагалі існує, а Піт не настільки впевнений, що це найкращий шлях, як розказати цю історію, бо наш фільм все-таки досить поетичний – він не просто сухий, інформативний. Більше ні з ким із родичів ми не спілкувалися.
– Історії про воєнні злочини, безперечно, необхідно поширювати. Але зараз, у період війни в Україні, де чимало людей має проблеми з ментальним здоров’ям, кому не варто дивитися цей фільм?
– Фільм дуже лагідний, навіть попри те, що він про воєнний злочин, попри титри, що цей фільм має кадри насильства та може ретравматизувати. Усе зроблено для того, щоб залишити психіку глядача в нормі, але все-таки й проговорити цю історію про збитий літак.
– Після перемоги ми стикнемося з гострою проблемою ментального здоров'я серед військових, волонтерів тощо. Багато хто змінюється й інакше сприймає цивільне життя. Чи можна створити кіно, яке зацікавило б їх і слугувало б для них своєрідною терапією?
– Так, звісно. Але я не думаю, що «Залізні метелики» потрапляє у список таких фільмів.
Я не знаю, як взагалі виглядатиме перемога. Але простіше уявити повоєнне українське суспільство: травмоване, ображене (якась частина українців на іншу). До цього потрібно вже готуватися, щоб слугувати таким соціальним клеєм для українського суспільства.
І ми цим займаємося: Babylon’13 готує принаймні один фільм, який, я думаю, стане знаковим саме через свою терапевтичність.
Це фільм режисерки Юлії Гонтарук. Так сталося, що і в моєму, і в її фільмах є слово «залізний» – у неї це «Залізна сотня». Це фільм, який Юля робить понад 8 років. Вона стежить за трьома героями – добровольцями з 2014 року: як вони змінилися, повертаючись до цивільного життя, і як з початком повномасштабного вторгнення вони знову повернулися на війну. Всі ці 8 років Юля дуже детально стежила за їхнім життям, змінами в їхній психіці. Це може бути дуже дієвим інструментом, щоб люди, яким дуже важко повернутися в цивільне життя після військового досвіду, принаймні не відчували себе одинокими зі своїми проблемами, бо це не так.
– Після повномасштабного вторгнення, на жаль, з'явилося все більше випадків воєнних злочинів. Чи плануєте продовжити знімати документальні фільми на цю тему?
– Мені взагалі не дуже цікаво чіплятися за якусь одну тему, техніку чи жанр. Я маю особливий підхід до будь-якого проєкту. Попередній повнометражний фільм «War Note» був зроблений з особистих відеозаписів військових і добровольців. Звісно, зараз дуже багато подібного матеріалу, я не відчуваю потреби продовжувати працювати в такій техніці. Так само із «Залізними метеликами»: воєнних злочинів, про які можна говорити, на жаль, стає тільки більше, але я не відчуваю внутрішньої потреби саме мені продовжувати працювати в цій тематиці. Але це також може змінитися в будь-який момент.
Наступний великий проєкт, яким я зараз зайнятий, окрім короткометражних робіт, документальних, – це повнометражний мультик, ніяк не пов'язаний із війною. Він заснований на українському фольклорі, демонології.
– Україна багата на видатних постатей, геніальних вчених, винахідників, митців. Чи на часі створювати стрічки про це чи все-таки краще зосередитися на воєнній тематиці?
– У жодному разі всій індустрії не треба зосереджуватися на воєнній тематиці. Я вважаю, що в мене є право це говорити: займався цією тематикою до того, як це стало мейнстримом.
Зараз, коли дуже багато людей із рекламної індустрії, кліпмейкерів, які втратили роботу, пішло робити документальне воєнне кіно, не маючи жодної експертизи.
Звичайно, ми маємо говорити про війну, знімати про це кіно, щоб не втратити досвід, адже все швидко забувається. Щоб цей досвід залишився в українців і працював на майбутнє країни, його треба закарбовувати у творах мистецтва, зокрема в кіно.
Але в жодному разі ні на локальному українському рівні, ні в контексті культурної дипломатії ми не маємо фокусуватися лише на війні. Навпаки – нам треба руйнувати цей асоціативний зв'язок Україна-війна у свідомості як українців, так і іноземців. Ми маємо насичувати ці асоціативні зв'язки з Україною якомога ширшою палітрою. Це непроста робота: щоб це не виглядало як ескапізм, втеча від реальності, але разом із тим розповідало про Україну не просто як про країну, яка воює.
– Чого, на вашу думку, не вистачає українській кіноіндустрії зараз?
– Це така банальна відповідь, але перше, що приходить в голову – бракує грошей. Держава абсолютно не фінансує зараз кіновиробництво. Цей рік був досить виграшний для українського кіно: вийшли «Памфір», наш фільм, «Люксембург-Люксембург», зараз «Довбуш» виходить – багато справді якісних фільмів, і це тільки перші, які я згадав. Звичайно, вони свідчать про непересічний розвиток кіноіндустрії по всіх параметрах, але особливий трагізм полягає в тому, що на цьому все й закінчиться, бо всі ці проєкти були запущені три-чотири роки тому за іншої каденції Держкіно, взагалі іншими людьми. І все – після цього нічого не було запущено, найближчим часом на нас знову чекає тиша. Не знаю, що будемо дивитися.
Тож у першу чергу – фінансування, яке в порівнянні з іншими галузями – невеликі гроші, які потрібні для підтримки кіновиробництва. Потрібно пам'ятати, що кіно може грати роль соціального клею, єднати суспільство. Тож, як на мене, це галузь, яку варто фінансувати, і я це кажу не як творча одиниця, а як громадянин України.
Крім цього, українському кіно досить важко тягатися за увагу з голлівудським кіно, особливо в Україні. Насамперед – через бюджети на промо. Навіть якщо український фільм, як-от «Залізні метелики», отримує фінансування (у нашому випадку від Фонду «Відродження») на промотур і промокампанію, ми все одно ледь-ледь дісталися найбільш спраглих людей в Україні, які хотіли це подивитися. Тобто особлива тема – це популяризація українського кіно в Україні, з чим є певна проблема.
– Якою ви бачите роль кіно під час війни?
– Це може бути антистресом: коли я нещодавно був у Запоріжжі, у кінотеатрі сумнівалися, чи треба ставити у розклад фільм «Астрал», і, на диво, тепер вони й не можуть прибрати його, бо люди йдуть і йдуть на фільм. Вони наче й так живуть у дуже невизначеному, тривожному стані, тим паче в Запоріжжі, проте люди пішли на горор. Мабуть, це виконує певну антистресову функцію.
Мені ще подобається теза Володі Тихого, що кіно – це велетенське дзеркало. Людина й сама на себе може подивитися у дзеркало, але кіно – це щось таке, де ціле суспільство або громада може побачити ширшу картину: хто ми, куди ми рухаємося разом, які в нас вади і де ми симпатичні самі собі. Це такі більш метафоричні порівняння. Звісно, ми можемо підвищувати обізнаність суспільства про історичні особистості, події тощо.
У площині мистецтва, зокрема кіно, теж іде війна. Росіяни зараз запускають виробництво серіалу про княгиню Ольгу. Важко не погодитися, що це частина війни проти України. Так само як захоплюють наші міста, вони захоплюють наших історичних постатей, і це теж треба відвойовувати. І я навіть не знаю, чим ми можемо відповісти на цей серіал, навіть якщо він буде дуже поганий. Я не кажу, що потрібно відповідати на весь випущений росіянами продукт, але треба усвідомлювати, що 100% якась частина наших громадян теж піде дивитися цей серіал про княгиню Ольгу. Треба мати якусь відповідь на це, бо війна перейшла і в площину кіно.
Коли ми дивимося кіно, то проживаємо дуже різні життя – це ілюзія певного життєвого досвіду. Всі ми різні, маємо різні стреси й готові йти на різні речі для якоїсь суспільної мети або взагалі не готові йти на будь-що. Коли ми дивимося кіно, ми проживаємо дуже близький одне до одного життєвий досвід. Це якісь такі точки перетину для всіх глядачів. Ми синхронізуємося.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
