Режисерка кіноциклу «Фортеця Маріуполь»: «Я маю надію, що колись зможу знімати комедії вже не на тему війни»

Режисерка Юлія Гонтарук фільмувала події Революції Гідності, згодом поїхала на Схід України, де почала роботу над документальною стрічкою про «азовців» – «Залізна сотня». Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну створила цикл короткометражок про захисників Маріуполя на заводі «Азовсталь» – «Фортеця Маріуполь», доступний на YouTube-каналі творчого об’єднання «Babylon’13». Цикл складається з відеодзвінків до бійців, які перебували в оточенні.

Навесні 2022 року фільм «Залізна сотня» було відібрано до індустрійної платформи Hot Docs секції Work-in-Progress авторитетного фестивалю документального кіно Hot Docs Canadian International Documentary Festival як фільм-триптих про добровольців-ветеранів, які демобілізувалися з війни на Сході України у 2015-2017 роках, повернулися до цивільного життя, але змушені піти на війну 2022 року.

У жовтні цього року Дмитро Козацький (Орест) та Юлія Гонтарук отримали нагороду від кінофестивалю Kharkiv MeetDocs за фільм «Останній день на “Азовсталі”», що увійшов до циклу «Фортеця Маріуполь». «У мене була мрія, що Орест вийде з полону і ми будемо сидіти в кінотеатрі і дивитися наше кіно на великому екрані. Так і сталося, це неймовірні відчуття, просто сидіти поряд, не переживати більше за нього, поки він на Азовсталі чи в полоні і дивитися наше кіно», – написала режисерка в соцмережі.

Юлія Гонтарук розповіла Mind про те, що спонукало її створювати фільми про війну, про героїв «Залізної сотні» та «Фортеці Маріуполь», бойові виїзди й життя в окопах, а також про те, що зніматиме після перемоги України.

– Ви співпрацюєте з «азовцями» з 2015 року, коли розпочали роботу над проєктом «Залізна сотня». Розкажіть докладніше про цей проєкт, коли і як виникла ідея?

– Так, я з 2015 року знімаю «азовців». Як взагалі почалася ця історія? Я співзасновниця творчого об’єднання «Babylon’13», ми утворилися під час Революції Гідності та постійно її фільмували. Восени 2014-го ми презентували картину «Сильніше, ніж зброя», а потім показували її в різних містах України.

Зокрема, мав бути показ у Маріуполі, але менш ніж за тиждень до того проросійські бойовики з «Градів» обстріляли мікрорайон «Східний» – 24 січня 2015 року. Це шокувало всіх. Тоді я зрозуміла, що не маю морального права просто так їхати показувати кіно про Майдан людям, яких щойно обстріляли… Були жертви, школа постраждала, ринок. Я сказала, що поїду до Маріуполя лише знімати. Мені було важливо відчути прифронтове місто, поспілкуватися з людьми, відзняти їх і наслідки цієї трагедії.

Я побачила ролик на YouTube, який набрав багато переглядів – відео евакуації мирного населення. Її здійснювали саме «азовці», тому що в них одна з баз була на лівому березі міста, біля цього мікрорайону «Східний». Один боєць, окрім того, що взяв камеру і знімав усе, ще давав команди по рації, наприклад, накласти джгут. Те відео було жорстке, з трупами на дорогах, зруйнованим дитячим садочком, пораненими – і сильно мене шокувало. Я вирішила знайти автора цього ролика. Ним виявився «азовець». Я приїхала на базу, познайомилася з ним. Його звати Танцор, він потім розповів мені, навіщо знімав: хотів показати людям, який вигляд має війна. Я познімала трошки, потім поїхала з військовими на полігон і зняла ще їхні тренування.

Я думала, що це буде фінал мого фільму «10 секунд» – про обстріл Маріуполя, одна з новел про цього хлопця і, власне, про «Азов», який боронить Маріуполь і стоїть до кінця. Але в останній день, коли ми хотіли познімати хлопців ще, нас не пустили на базу, сказали, не можна. Ми взяли квитки й поїхали до Києва. У поїзді я дізналася, що вони – рота, яку я знімала, – пішли в наступ на Широкине. Багато хлопців загинуло в бою. Це, звісно, шокувало мене: я щойно спілкувалася, усміхалася, жартувала, а наступного дня дізналася, що цих людей уже немає серед живих. Тоді мені було шкода, що нас не взяли в наступ на Широкине, але зараз думаю: не факт, що ми б вижили.

Я зрозуміла, що немає головного бою у фільмі, тобто потрібно це зняти. Хлопці пішли в наступ, закріпилися і постійно виїжджали в Широкине. Я була на бойових виїздах і помітила таку річ, що, коли приїжджали з ОБСЄ, наставав режим «тиші», зупинялися обстріли. І саме в цей момент прибували журналісти, швидко брали інтерв’ю і швиденько їхали з позицій. Для мене це було якось нечесно, я бачила в очах хлопців «Ви ж не зняли війну, поставили запитання і поїхали, а ми тут залишаємося».

Цей досвід складно передати. Ти постійно під обстрілами, і це 120-ті міни, ти в полі, тобі нема де ховатися, ямка в землі з мішками зверху (бліндаж) – і є твоя схованка. Ці знімання були найжорсткіші серед усіх моїх поїздок на війну. Не так складно знімати на війні, як переосмислити потім той досвід, що ти там отримав.

Поступово я усвідомлювала, що це вже не «10 секунд», це вже інше кіно.

– Розкажіть, будь ласка, про героїв «Залізної сотні».

– Я почала фільмувати одну з рот Азова – «Залізну сотню». Їх так назвали тому, що вони протрималися добу в Широкиному з однією стрілецькою зброєю, коли на них посунули російські танки. Я обрала трьох героїв, за якими почала стежити. Тобто знімала я всю роту, але сфокусувалася на трьох героях.

Коли почалися Мінські угоди, вони почали повертатися додому, тому що, як ми знаємо, війна стала більш позиційною: нас обстрілюють, нам не дають дозвіл на відкриття вогню по противнику. Мої герої сказали, що вони добровольці, прийшли сюди з конкретною метою – відвойовувати нашу територію, зупинити ворога й повернути наші міста, зараз цієї можливості не дають, а просто сидіти в окопі та дивитися, як гинуть твої побратими…

І 24 лютого 2022-го в Київ летить ракета, починається повномасштабне вторгнення, і всі мої герої повертаються на війну. Я беру в руки камеру і їду знімати їх.

– Протягом якого проміжку часу тривали фільмування?

– Десь півтора роки я знімала хлопців на війні, потім чотири роки в цивільному житті. Загалом фільмування зайняло в мене шість років плюс знімання сьогодення.

Історія почала переформатовуватися: це не кіно про добровольців, які пішли воювати, – це вже більше про повернення з війни, як людина відчуває світ, будучи в цивільному житті.

– На якій стадії стрічка зараз?

– Зараз я ще в монтажному періоді. У нас уже є копродюсери. І сама я відчуваю, що настав час видати цей фільм. На мій погляд, він дуже важливий для українців, для тих, хто зараз буде повертатися із цієї великої війни. Тому що так само багато добровольців, і вони будуть проходити той самий шлях, що й мої герої. Дуже важливо, аби вони знали, що їх розуміють, що вони не самі. Пройти цей шлях і вижити – можливо. «Залізна сотня» – це кіно про те, що життя сильніше за смерть.

– Герої «Залізної сотні» і герої «Фортеці Маріуполь» не перетинаються між собою? Чи навпаки?

– Я не знаю ще, чи перетинатимуться герої «Залізної сотні» та «Фортеці Маріуполь», тому що я зараз на етапі монтажу «Залізної сотні», це живий процес. Поки не можу сказати, яким буде фінальний результат.  

Головні троє героїв «Залізної сотні» на момент початку повномасштабного вторгнення були переважно в Києві. І всі пішли воювати на різні напрямки по фронтовій лінії в Україні. Тобто вони не були в Маріуполі та не потрапили в кільце Маріуполя, на «Азовсталь» і в полон.

Мені було цікаво, що відбувається з іншими хлопцями із «Залізної сотні». Я їздила знімати їх у 2015–2017 роках, і уже тоді «Азов» перетворювався на значно більшу структуру, це вже був полк, потім він розширився. Якось на моїх очах відбувалася трансформація добровольчого батальйону в професійний підрозділ, в елітні війська.

– Коли ви зрозуміли, що потрібно документувати цей історичний момент на «Азовсталі»? Ви розуміли, що ці інтерв’ю можуть бути останніми в їхньому житті?

– Бійці, яких я знімала у 2015–2017 роках, переважно обрали шлях військової служби, лишилися захищати Маріуполь. І звісно, коли почалося повномасштабне вторгнення, вони опинилися в кільці. Ви не уявляєте, що зі мною тоді було, коли я читала пост моєї доброї знайомої, яка писала, що в неї остання упаковка вологих серветок, останні прокладки, що вона не пам’ятає, коли приймала душ. Відчуття жахливі, ніби ти в онлайн-режимі спостерігаєш, як гинуть люди. Я не могла поїхати в Маріуполь, тому що там уже розстрілювали колону Червоного Хреста. Я не розуміла, як можу допомогти, як мені почати говорити про них.

І тоді придумала формат відеодзвінків туди, у кільце Маріуполя, до хлопців та дівчат. Я назвала проєкт «Фортеця Маріуполь». Це цикл із різних серій, кожна – переважно мій дзвінок туди: спочатку в кільце, а потім на «Азовсталь». У мене був ще матеріал, знятий у попередні роки – і я почала думати, як монтувати, почала міксувати його з новим.

Я просила когось записувати відеощоденник. Мені надсилали відео з боїв. Я робила одну серію про одного героя, а вже нова серія розвивалася трошки по-іншому. Усі епізоди «Фортеці Маріуполь» – різні за формою, але кожен стосується оборони міста та розкриває героїв, які перебувають там. І тільки тому, що вони мене знали, я з ними побувала в тих окопах, вони мені довіряли й погодилися говорити зі мною. Якби не було контакту, у мене би й не вийшло зробити цей цикл. Я почала дзвонити, почала викладати ці короткометражні фільми.

– На якій стадії зараз проєкт «Фортеця Маріуполь»? Чи плануєте ви для цього проєкту міжнародне фестивальне життя?

– Є цикл «Фортеця Маріуполь». Деякі серії опубліковані, деякі довелося закрити через те, що хлопці опинилися в технічному полоні. Задля їхньої безпеки потрібно було закрити серії. Думаю, що ми їх відкриємо дуже скоро, як тільки всі повернуться з полону.

Окрім цього циклу, я хочу робити великий документальний фільм «Фортеця Маріуполь», до якого увійдуть дзвінки на «Азовсталь» і матеріал, знятий за попередні роки.

У чому унікальність мого матеріалу? У тому, що я дійсно відзняла хлопців з початку, з 2015 року. І ті самі хлопці потрапили за стільки років у це кільце, на «Азовсталь» і потім у полон. Логічно, що це має перерости в повнометражне кіно. Наразі я тільки розробляю повний метр «Фортеця Маріуполь». Щойно закінчу «Залізну сотню» – ми вже будемо говорити про пошук фінансування, продакшн та все інше.

– Чи плануєте робити інтерв’ю з нашими захисниками, які повернулися з полону, що ляжуть в основу нових документальних фільмів?

– Звісно! Я їх усіх чекаю, планую і надалі знімати моїх героїв. Я кінематографіст, тому для мене не так важливо записати інтерв’ю, розмову з людиною, яка повертається з полону, як прожити з нею певний етап життя, побачити і відчути цей стан. У мене трохи інший підхід до знімань. Я і зараз на зв’язку з тими, хто повернувся, і вже відвідала їх у лікарнях.

– Як ви ставитеся до знімань художнього кіно про повномасштабну війну прямо тут і зараз? 

– Це складне питання. В одному інтерв’ю я казала, що ігровий фільм можна зняти й потім, а документальний потрібно знімати тут і зараз.

Як ми це уявляємо в Україні, коли зараз тут узагалі немає фінансування на кінематограф? Усе, на що може розраховувати українська кіноспільнота, – це закордонні гроші, гранти, пітчинги. У країні, де війна, коли в деяких людей нема за що їсти, про які художні фільми може йтися? Для мене абсолютно зрозуміло, що культура надзвичайно важлива, вона має бути підтримана й фінансуватися під час війни. Але тут не те що варто чи не варто знімати ігрові фільми – я навіть не бачу цієї можливості.

Наприклад, «Атлантида» Валентина Васяновича – це дуже хороше кіно, що вийшло в правильний час, із важливим меседжем для суспільства.

Про фільм «Буча» я нічого не можу сказати, тому що не бачила його. Не знаю, хто автори, де вони до того працювали, чи співпрацювали з країною-агресором під час війни, тому що війна триває вісім років, а не тільки почалася, чи мають ці автори якийсь документальний досвід, чи були вони на деокупованих територіях, як допомагали. Якщо людина жодним чином не була дотична до того, що в країні війна, то, мені здається, їй не варто давати знімати на такі важливі, болючі й гострі теми. Тому що для суспільства ця тема жива.

– Після перемоги України якою буде ваша свіжа документалка? Або, можливо, ігрове кіно?

– Я взагалі режисерка ігрового кіно й ніколи не думала, що займатимусь документальним. Але з початком революції документалістика мене настигла, і насправді я дуже щаслива з того.

У мене є ще один проєкт, називається «АЗС», він теж пов’язаний із війною. Якось так сталося, що я занурена в цю війну, я не поїхала з країни й лишатимусь тут до останнього, я не покину Україну, хочу тут жити, розвиватися тут, розвивати український кінематограф, називати себе українським режисером і робити кіно про Україну.

Мені складно подумати, що робитиму після війни. Мабуть, це якраз буде час, щоб створювати художні фільми про війну. Але я маю надію, що колись зможу знімати комедії вже не на тему війни.