Режисер пострадянського нуара «Ля Палісіада»: «Ми хочемо бути якомога далі від непотрібного і нелюдського в Радянському Союзі, а воно на нас тисне»

Триває національний прокат дебютного повного метра «Ля Палісіада» у жанрі «іронічний детектив» від українського режисера Філіпа Сотниченка.

Світова премʼєра стрічки відбулася під час 52-го Роттердамського міжнародного кінофестивалю в основному конкурсі Tiger Copmetition, де «Ля Палісіада» отримала нагороду Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI).

А в грудні 2023 року український фільм було номіновано на премію Європейської кіноакадемії у категорії «Відкриття року». Також «Ля Палісіада» була визнана «Найкращим повнометражним фільмом» на кінофестивалях у Вільнюсі (28 Vilnius International Film Festival «Kino Pavasaris») та Турині (41-го Torino Film Festival).

Філіп Сотниченко отримав приз «Серце Сараєва» за найкращу режисерську роботу на Міжнародному кінофестивалі в Сараєво, а оператор Володимир Усик – відзнаку за найкращу операторську роботу під час Ukraina Festiwal Filmowy у Варшаві. В Україні «Ля Палісіада» стала найкращим повнометражним ігровим фільмом року за версією Національної премії кінокритиків «Кіноколо».

Mind поспілкувався з режисером Філіпом Сотниченком про те, чому для дебюту темою вибрав саме смертну кару, скільки часу пройшло від зародження ідеї до реалізації, як відбирали акторів, хто цільова аудиторія фільму, до якого стилю він прагне як режисер, над яким проєктом працює зараз, як знімати кіно у воєнних реаліях і не тільки.

Докладніше – в нашому інтерв’ю. 

---

– Це ваш дебютний повнометражний фільм. Чому для дебюту темою вибрали саме смертну кару?

– Якось так виходить, що тема сама вибирає режисера. Раніше, коли робив короткометражні стрічки, шукав якусь інформацію в інтернеті, у газеті. 

Потім дитину знайшли. Ця історія дістала розголосу. А в нашому випадку ми вирішили показати історію, де події (практика смертної кари в Україні. – Mind) залишилися непоміченими, і тут ще більше трагедії. У цьому випадку я просто натрапив на сторінку у вікіпедії про смертну кару. Це доволі страшна річ. Я почав вивчати, де вона існує. Дійшов до України і був дуже здивований, тому що ще за часів Незалежності вона існувала. А мені було сім років, тобто я ходив у перший-другий клас.

– Скільки часу пройшло від зародження ідеї до реалізації?

– Колись наш креативний продюсер Сашко Чубко прийшов до нас, влігся на підлогу, і я лежав на підлозі, й ми думали, про що знімати. Я кажу: «Уявляєш, що в 1996-му була смертна кара в Україні». Він каже: «Це цікава тема. Про що знімати? Хто герої?»

Тож я подумав, якщо ми будемо відштовхуватися від професії, то це буде той лікар, який констатує смерть. А інший лікар, наприклад, має встановити психічний стан підозрюваного, уже засудженого. Наскільки він здоровий і чи можна його розстрілювати? Ми консультувалися в судових психіатрів, і вони казали, що це дуже рідкісний випадок, коли людину виправдовують після вбивства тільки тоді, коли він був у певному стані. Це навіть не стан афекту, а стан, у якому він себе не контролював. І якщо лікар може пробити якусь цю «мазу» для підсудного, тоді його не стратять. От я так подумав.

І кажу Сашкові: «Дивись, от штука така, дилема – один констатує смерть, інший констатує те, що він нездоровий для того, щоб йому не констатували потім смерть після розстрілу». Це було заплутано, але ми вже подумали, що із цього можна зробити кіно. І це було 5 років тому, навіть більше. Бо коли рік тому ми їхали на прем'єру в Роттердамі, і фільм був готовий, то відкрили гугл-документ, який зробили 5 років тому, де були перші записи, там буквально десять слів. Пройшло 5 років, фільм уже зовсім про інше. Ніби частково про це, але 5 років роботи і трансформація цієї ідеї виросли в таке кіно, яке ми зараз маємо.

– Як відбирали акторів? Адже всі в кадрі виглядають дуже органічно.

– Звучить, як комплімент. Ну, я нікого не хочу образити, але так буває, що коли актор не дуже грає, то я його ставлю спиною чи якось виправдовую його погану гру, чи він подалі від камери перебуває. Але це стосується тільки тих випадків, коли актор не на своєму місці. Я до того, що типаж має бути на своєму місці.

Акторів на головні ролі нам запропонувала Алла Самойленко. А саме Андрія Журбу, Валерію Олейнікову, Олену Мамчур. Потім ми шукали саме типажів, для чого поїхали в Ужгород. Мій друг, кастинг-менеджер Сергій Горний, ходив в Ужгороді по різних закладах, ринках, їздив до інших міст. 

І вони з радістю погодилися. Тому поєднання типажів та акторів я намагаюся зробити так, щоб усі були на своєму місці. Це головне. І не заважати. Вони знають свою роль, вони на своєму місці й розуміють, що транслюють своїм обличчям, рухами, жестами.

Якщо людина вільно почувається у просторі, ми бачимо це, тоді вона може грати якогось чиновника, серйозну людину. А якщо рухається швидко, увесь знервований, то він може грати якогось бандита чи колектора. Головне, щоб вони мали максимально органічний вигляд на своєму місці.

Я дивився «Наполеона»... Масштабне кіно, дуже дороге. Думав про Хоакіна Фенікса. Справді сильний актор. І тут я бачу, що він однією фарбою, як кажуть, грає. Він не Наполеон, я вже бачу Хоакіна Фенікса. Тому перевтілення дається не завжди, а якщо людина на своєму місці, то органічно виходить.

– «Ля Палісіада» складається з епізодів, що зображують сучасне та минуле. З першого враження ці частини дуже розрізнені. Ідея показати різні часові періоди – у тому, щоб продемонструвати еволюцію мислення та відмінності між радянськими й сучасними людьми чи щось інше? Що особисто для вас значить цей художній прийом у стрічці?

– Це певна генетична спадщина. Я б так сказав.

І зараз під час війни ми розуміємо, що нас хочуть повернути кудись в ті наративи. А ми не хочемо, вони з нас виходять, але ще існують на генетичному рівні через батьків, виховання і навіть те, що оточує. Не обов'язково, що це має бути щось живе. Це й архітектура, яка асоціюється з радянським минулим, яке в 90-ті ще було актуальним.

– «Ля Палісіада» – однозначно фестивальне кіно, воно було відзначено різними номінаціями та призами. Але все ж хто цільова аудиторія фільму? 

– Перша частина стрічки – молодіжна. А потім для молоді фільм просідає, бо стає заплутаним, трохи нецікавим. А ті, хто пам'ятають 90-ті, починають згадувати ці часи. І воно спрацьовує на всіх рівнях, тож це доволі широка аудиторія, якщо говорити про вік. А от чи глядач, який звик дивитися «інше» кіно, захоче дивитися таке, не впевнений. 

– Якими нагородами пишаєтеся найбільше?

– У нас були грошові призи, які ми ще не отримали. Ми виграли «Серце Сараєва» на Міжнародному кінофестивалі в Сараєво. Я цих грошей не бачив, але сподіваюсь, що їх нам якось віддадуть. Та я про те, що гроші – це класно, хоча я до них ставлюсь якось ніяк. Я не з багатої сім'ї, тому це теж вплинуло на мене, що я не вмію з грошима і до них не маю цікавості. Хоча вони потрібні, це зрозуміло.

Бо я розумію, що моє кіно для більшості не настільки цікаве, як для критиків. А критики можуть знайти в ньому щось таке, що я не закладав.

– У вашому повнометражному дебюті ви, зокрема, наслідували Міхаеля Ганеке і Кіру Муратову. А загалом до якого стилю ви особисто прагнете? Як би ви його описали?

– У мене з'явилися статичні кадри. У цьому фільмі я, мабуть, вперше використовую штатив. Ніколи до цього його не використовував. Мені взагалі хотілося б знімати документальне кіно. Але, можливо, для нього я ще не настільки сміливий. Тож використовую ці прийоми дешевої грубої зйомки. Хочеться знімати зі штатива гарне документальне кіно, можливо, не про щось гарне, але щоб виглядало по-глядацькому.

Колись вийшов фільм «Припутні», класна глядацька жанрова комедія. І казали: «Все класно, тільки камера якось трясеться». Хоча де вона там трясеться? Але я до того, що хочеться знімати зараз зі штатива.

– Як ви для себе пояснюєте масову рефлексію 1990-ми в українському кіно? Це і «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової, і «Назавжди-Назавжди» Анни Бурячкової, і «Я і Фелікс» Ірини Цілик, і ваш фільм.

– Це певна ностальгія. Вона може бути й антиностальгією. Бо ніхто не хотів би знову в комуналку, не хотів би купони. Але ностальгія за часом, коли був дитиною, існує. І ще спрацьовує екзотизація. Не люблю це слово, але постійно використовую.

До речі, фільм Тоні Ноябрьової мені сподобався, бо він щирий і виглядає чесним. У нього є відчуття. Але водночас він сучасний, з наших днів. І 90-ті в «Назавжди, назавжди» з цими бійками в школі – це теж трохи екзотизація у широкому розумінні.

«Я і Фелікс» – теж екзотика. До речі, класний фільм з неочікуваними рішеннями.

– Один із героїв вашого фільму пояснює, що таке La Palisiada. Розкажіть і нашій аудиторії про цю відсилку.

– Це філологічний термін, де друга частина речення окреслює зміст першої і викликає абсурдний комічний ефект. Взагалі цей термін з'явився через маршала, якого звали Жак де ла Паліс. Він помер, а його солдати вигадали пісню про нього. Це була чудова співанка, щоб підбадьорити себе. І там були такі слова: «Якби він був живий, наш маршал, то йому б заздрили». Така дивна штука. Термін «ля палісіада» був навіть колись модним серед літераторів.

– Банальне, але обов'язкове запитання для режисера: над яким проєктом працюєте зараз і чи працюєте?

– Працював, робив і до вторгнення, і під час. Зараз трохи зупинився. Знімав статичні кадри сам як оператор. І ось що зрозумів: зображення у фільмі може бути поганим, а звук – ні. Звук може бути поганим на постпродакшені, якщо ти хочеш, щоб він став поганим. А якщо ти дивишся фільм і не чуєш, що каже герой, – це дуже бісить. А коли дивишся на зображення і там незрозуміло що, то навіть прикольно, якийсь сюрреалізм, а поганий звук – це брак.

Це до того, що я сам знімав і не міг контролювати всі процеси. Це було документальне спостереження: фільм про себе і батьків. Я багато знімав із вікна, як працюють прибиральники, – постійно з одного ракурсу. І це виглядало як ігрове кіно. Але те, що вони говорять, я не записав. Тому не вистачає чогось, щоб це було кіно, робочий матеріал. Але я повернуся до цього.

– Наскільки важко знімати кіно у воєнних реаліях?

– Мені, наприклад, важко, бо я не такий сміливий, і не знайшов той ракурс, через який можна показати все те, що робить із нами росія.

Але я знаю, що Мстислав Чернов зробив таке потрібне кіно, як «20 днів у Маріуполі» (стрічка отримала номінацію на «Оскар» у категорії Найкращий документальний фільм. – Mind).

Треба фіксувати все, що робить росія, бо це стане доказами для того, щоб їх судити за їхні злочини. Загинуло, зокрема, багато кінематографістів. Росіяни роблять геноцид. Фактично вони хочуть зруйнувати культуру, людей, і тому потрібно знімати про нас, показувати нас, показувати те, що вони з нами хочуть зробити. А в мене кишка тонка, напевно.

Чи важко знімати? Фінансування. Треба фінансувати взагалі не телепродукт, хоча я розумію, що треба розважальне шоу, відволікати людей від того, що відбувається навколо... Але треба виділяти гроші для того, щоб робити те кіно, яке у світі говоритиме про те, що відбувається насправді, а не створювати маневри, що відволікають. Тому я б хотів, щоб фінансували режисерів. Я їх знаю, і вони вміють знімати кіно. Оператор Слава Цвєтков, наприклад, Юлія Гонтарук, Аліна Горова. Вони вміють це показувати на серйозному художньому рівні.

– Ваші особисті кіновідкриття 2023 року – з українського та світового кіно. Що порадите обов'язково переглянути?

– Минулий рік? Це жахливо й соромно, бо я подивився лиш один фільм на Сараєвському кінофестивалі під назвою «Про суху траву» режисера Нурі Більге Джейлана. І я не дуже добре знаю англійську мову, тож майже нічого не зрозумів, але не міг відірвати очей. Це магія. Може це й не прокляття, а щастя – не знати мови. Я приходжу на фільм, дивлюсь і розумію, що, коли він чіпляє тебе чимось, не потрібні жодні слова. 

Також на фестивалі в Роттердамі мене вразив фільм Pacifiction Альберта Серра. Неймовірна робота із зображенням. Там взято дешеві камери, і потім цифрове зображення з них переганяється на плівку. Коли дивишся на результат – магічно виходить.

З українських можу рекомендувати трохи більше. Точно всі фільми про 90-ті всіх моїх колег.