«Приємна несподіванка»: як Вертинський стримував темперамент, аби потім «вибухнути»

4 вересня в столичному театрі «Актор» відбулася прем'єра вистави «Приємна несподіванка», в основу якої лягла трагікомічна п'єса про проблеми віку, вірності та самоідентифікації в контексті національного питання і сексуальної орієнтації. Зал був ущент заповнений, навіть кілька «приставних» стільчиків ледве розмістили. Всі чекали на кращого ексцентричного актора країни Олексія Вертинського (кінострічки «Мажор», «Слуга народу», «Свінгери»). Mind побував на прем'єрному показі та розповідає, чим може «зачепити» глядача ця постановка.

Бекґраунд. Оригінальна назва п'єси – «Візити до містера Гріна» (1996). Це світовий бестселер американського драматурга Джефа Барона, поставлений у 25 країнах. Цікаво, що 2017 року в Києві з успіхом пройшла харківська постановка «Гомо совєтікус» за п’єсою Віктора Шендеровича, де сюжетна основа повністю запозичена у Барона (про що не було сказано ані слова). Лише двоє головних героїв «наділені» зв'язками з СРСР.

Сюжет. За сюжетом до 86-річного самотнього дідугана містера Гріна (Олексій Вертинський) навідується 29-річний Росс Гардінер (Артем Ємцов), який, як згодом з'ясовується, збив його на авто. Суд призначив Россу в якості покарання кілька тижнів доглядати потерпілого на дому, купувати продукти та ліки, оскільки травма не вимагала госпіталізації.

Абажур, торшер, строкатий халат, стос нерозпечатаних листів. У вазі стоять висохлі квіти (куплені для дружини, яка нещодавно померла). Старий Грін зарився в своє крісло, як у кубло, і не одразу вдається помітити, що в будинку взагалі є хтось живий. Для нього поява в квартирі іншої людини – ціла подія-потрясіння. Коли Росс намагається до нього докричатися – старий просто його не чує. Або вдає, що недочуває.

Одна з головних дійових осіб п'єси – унітаз (у Шендеровича – так само). Воно й зрозуміло: для старого – це центр всесвіту. Звуки унітазу часто зливаються з його бурчанням. Унітаз – єдиний друг дідугана, і шум сантехнічного апарату – єдині ознаки життя в цій квартирі.

Але є і ліричні моменти: як потім розповість Грін, зі своєю коханою дружиною Єттою він познайомився в черзі до туалету: вони жили в американській комуналці, де була одна вбиральня на 30 осіб (як у рядку про радянський побут з відомої пісні Володимира Висоцького: «На тридцать восемь комнаток всего одна уборная»). І Єтта поступилася Гріну своєю чергою: «Вам потрібніше, ви вже п'ять хвилин танцюєте».

Двоє чоловіків постійно сваряться, бо у Гріна нестерпний характер. Раніше його примхам потурала любляча дружина, з якою він за «59 років шлюбу жодного разу не посварився», а тепер, після її смерті, його дратують будь-які зовнішні подразники, одним з яким і є Росс.

Психологічні підтексти. Першою «точкою дотику» двох героїв став той факт, що Росс, як і Грін – єврей. Старий навіть інстинктивно потягнувся до штанів хлопця, аби перевірити, чи зроблено обрізання (перший регіт у залі). «А що ж ви, голубе, одразу не сказали, що ви єврей?» – потеплілим голосом вигукнув Вертинський під сміх публіки. Слово «голубе» тут прозвучало двояко: коли комунікація між двома чоловіками прогресуватиме, раптом з'ясується, що Росс – гей.

Тотальне потепління почалося, коли Грін показав портрет коханої дружини, і Росс відгукнувся: «Красива». Яку чудову мізансцену тут зіграв Вертинський: він притискав портрет до грудей, зворушувався, ридав і тут же сміявся, показуючи розгублену дитину, заховану під образом цього старого, що був щасливий, коли тримав кохану за руку або їв приготований нею лимонний торт. Грін почав активно опікуватися неодруженим Россом, бажаючи якомога швидше влаштувати його особисте життя, розповідаючи про принади сімейної вечері. «А дітей у вас немає?» – запитав Росс. «Ні, ні», – якось дивно здригнувся старий.

Справи на роботі Росса йдуть якнайкраще: він тільки-но отримав підвищення і може дозволити собі вечерю в ресторані за $18 000. Але на самоті. Тут відбувається цілковите єднання персонажів: молодик має вирішувати проблеми старого, а містер Грін жадає навчити того, як знайомитися з дівчатами. «Дівчина обов'язково знайдеться, якщо ви не гей», – захоплено посміхається Грін. «Я – гей, – тьмяно відгукується Росс». «Фейгеле?» – розгублено бурмоче Грін єврейське прізвисько людей нетрадиційної орієнтації. «Не фейгеле, а – гей! – в запалі кричить Росс (це звучить вже значно веселіше). – Гомосексуаліст!»

Вертинський робить паузу, а потім вкрадливо говорить топову фразу: «Я теж можу вам зізнатися – я трошки побоююся дівчат!» Але Росс нещадно вивалює на старого всі свої скелети в шафі: дівчата у нього були, але це не те, що треба, було і справжнє чоловіче кохання, розрив з рідними – ортодоксальними євреями, а потім возз'єднання з ними. Ціна – відмова від своєї любові.

Враження Mind

Відвертість Росса, якому все давно остогидло, несподівано змушує Гріна зізнатися у своїй страшній таємниці. І тут уже на голову молодика починають сипатися скелети з шафи Гріна...

Обидва вони тією чи іншою мірою виявляються жертвами соціальних умовностей, які калічать їхні життя. Крізь сльози і сміх двох героїв вистави несподівано проступає бітлівське: «Все, що нам потрібно – це тільки любов». Росс береться виправити давню проблему містера Гріна...

Усю цю ліричну лінію дуже вправно вибудувала режисер-постановник Ольга Гаврилюк (Театр імені Лесі Українки). Режисер Максим Голенко («Дикий театр») у «Гомо совєтікус» робив наголос на сатиричні деталі, а тут проглядало тонке нюансування з мелодіями серця.

Публіка у фіналі влаштувала артистам овації і п'ять разів викликала їх на біс.

Коли вдалося пробратися крізь натовп захопленої публіки, Mind поспілкувався з метром у його гримерці.

– Що було найскладнішим для вас у цій постановці?

– Найважче зображати сивого дідугана. Режисер Оля Гаврилюк говорила: «Льошо, тримай себе!» Початок вистави мені дався дуже важко. Адже публіка чекає, що зараз Вертинський почне «вишивати». А я виконую установку режисера: «Грай обхарканого, самотнього, нещасного старого». Мені доводилося просто тримати в шорах свій темперамент.

– Нічого, ближче до фіналу ви ой як розійшлися! Не хочу розкривати всі таємниці вистави, але ви – батько, ваша дочка Ксенія – успішна актриса. Ви б вчинили, як Грін?

– Сама думка, що я міг би вчинити як він, рве мою душу на лахміття (зітхає). Я б не зміг. Добре, що я тут лише уявний герой. Але я все одно відчуваю щастя у фіналі вистави, коли проблема вирішується.

– У вас останнім часом вистачає ролей, так чи інакше пов'язаних з темою нетрадиційної орієнтації – відомий спектакль «Афродизіак», фільм «Свінгери», ця прем'єра. Ви виступаєте адвокатом секс-меншин?

– Мені за державу прикро! Україна в цьому сенсі, як країна XVIII століття – дихає геть по-селянськи: всі ці спроби зірвати гей-паради тощо. Тому я хоч щось роблю, аби змінити нашу заскорузлу українську ментальність.