facebook.com
mind
Оборонні потуги ОРДЛО: чим відрізняються реальність та міфи

Оборонні потуги ОРДЛО: чим відрізняються реальність та міфи

На чому тримається військова міць фейкових «республік»

Цей матеріал також доступний російською
Оборонні потуги ОРДЛО: чим відрізняються реальність та міфи
Фото: gettyimages

На тлі бойових дій на Донбасі, що тривають вже четвертий рік з найширшим використанням танків, артилерії та піхоти і відповідною витратою боєприпасів, велика частина росіян і частина наших громадян продовжують свято вірити в те, що всю зброю і снаряди «шахтарі та металурги» знайшли в шахтах. При цьому маючи досить віддалене уявлення про те, що таке витрата боєприпасів і скільки потрібно палива для заправки лише одного танка або БМП.

Вельми жалюгідними виглядають спроби окупаційної адміністрації на частково окупованій території Донецької області налагодити власне виробництво зброї. До того ж очевидно, що одиничних екземплярів з чисто пропагандистськими цілями – ні про яку серію не може йтися в принципі. Детальніше в питанні, яким чином, хто і як поставляє або випускає зброю і військову техніку на території ОРДЛО, розбирався військовий експерт Михайло Жирохов.

Які оборонні заводи дісталися сепаратистам? Отже, станом на весну 2014 року на території Донецької та Луганської областей було лише декілька підприємств, що працювали на оборонку. Перш за все це луганські патронний і авіаремонтний заводи, Горлівський хімічний завод (який випускав вибухові речовини), завод хімічних виробів (ДЗХВ) в Донецьку (де відбувалося спорядження і роззброєння артилерійських боєприпасів та авіаційних бомб вибуховою речовиною; виробництво динамічного захисту для танків і промислових вибухових речовин ). Та ще потроху: завод «Топаз» у Донецьку, де випускали знамениту систему радіоелектронної протидії «Кольчуга», та підприємство в Красному Лучі, де за радянських часів випускали гідроакустичні й навігаційні системи для військового флоту.

Що врятували? Влітку 2014 року вдалося вивезти значну кількість особливо цінних фондів і кадрів. Так, у червні в результаті спецоперації вивезли людей і документацію з «Топаза», хоча як мінімум два готових вироби були захоплені росіянами і відправлені «за поребрик» як трофеї.

Які промпідприємства працюють на бойовиків? Луганський патронний завод на старих запасах того літа зміг випустити близько 2 млн патронів різних калібрів (їх якість ще за довоєнних часів була предметом для постійної критики з боку мисливців – основних споживачів патронів калібру 7,62 мм) і зупинився. Незважаючи на амбітні заяви «лідера Луганської народної республіки» Ігоря Плотницького, відновити виробництво боєприпасів там не вдалося, адже це відносно просте виробництво вимагає дуже серйозної кооперації з іншими підприємствами різних сфер промисловості – від деревообробної до металургійної, чого в двох «огризках» областей бути не може в принципі.

Фактично маючи під контролем, крім ДЗХВ, Макіївський державний проектний інститут, який вів проектно-вишукувальні роботи з промислового і цивільного будівництва, і Хімічне казенне об'єднання ім. Петровського, де проводилися як балістичні порохи для Міністерства оборони України, так і вибухові речовини для промисловості (перш за все гірничодобувної), окупаційна влада могла чисто теоретично налагодити виробництво вибухівки.

При цьому потужностей цілком вистачало. Але це добре, наприклад, для ІДІЛ, однак для повноцінної війни, яку ми спостерігаємо на Донбасі, цього явно недостатньо – потрібні патрони, снаряди і міни як мінімум сотнями тонн на місяць. А ось їх виробляти «молоді республіки» просто фізично не можуть: немає для цього ані ресурсів, ані потужностей.

Що виробляють у «молодих республіках» насправді? Але картинка для ТБ просто жах як потрібна, і починаючи з 2015 року регулярно з'являються новини про «новинки донецького воєнпрому». Цікаво, що всі – суцільно одиничні зразки стрілецької зброї. У результаті на світ з'явилися такі «монстри», як пістолет «Оплот» – фактично радянський пістолет Токарєва (ТТ) з вкладишем у ствол, протиснайперська гвинтівка «Дончанка» – фактично ствол 12,7-мм кулемета «Утес» з ручками і прицільними пристосуваннями.

Але найбільшим досягненням «оборонки ДНР» стало налагодження масового виробництва установок для одиночного пуску 122-мм некерованих ракет від «Граду» – аналога радянського диверсійного «Град-П». Однак таку зброю складно назвати високотехнологічною – звичайна труба певного калібру і найпримітивніші засоби прицілювання (які, судячи з фото і відео, на частині зразків просто відсутні). Деякий час тому в пресі була інформація, що в «ДНР» вони виробляються на потужностях «віджатого» у Ахметова «Комсомольського рудоуправління», а в «ЛНР» – в Алчевську.

Можна згадати ще одного яскравого представника у вигляді «монстра» з корпусу трофейного бронетранспортера, який приварили до кузова вантажівки. На ньому каталися Донецьком і Макіївкою бойовики «батальйону Схід», але це можна віднести до курйозів.

Оборонные потуги ОРДЛО: реальность и мифы

«Град-П»

Фото: rbc.ua

Як виконують ремонт військової техніки та озброєння? Незважаючи на досить потужну технологічну базу, ні в «ДНР», ні в «ЛНР» так і не вдалося налагодити і ремонт бойової техніки – перш за все тієї, яка дісталася як трофеї влітку 2014 року. Та й втрати в ході бойових дій неминучі.

Жодного спеціалізованого підприємства такого профілю бойовикам не дісталося, і зараз вони фактично намагаються розгорнути хоч якусь подобу ремонту на базі «віджатих» підприємств або просто в гаражі «на коліні». Однак і це виходить вкрай погано. На кількох наявних відео «республіканських ЗМІ» показаний сам процес ремонту, однак за станом на 2016 рік у кадр потрапляє техніка, захоплена ще два роки тому. Особливо показова в цьому сенсі історія двох захоплених під Старобешевим у серпні 2014 року 152-мм САУ «Мста-С» 26-ї артилерійської бригади. Незважаючи на бадьорі заяви про те, що «ось-ось ми їх відремонтуємо», які плавно перетекли в «з двох зберемо одну», на сьогодні жодної  з бойових машин бойовикам відновити так і не вдалося.

Варто сказати, що кількість ремонтних майстерень достеменно невідома, але можна сміливо говорити, що якби їх було багато, ми б уже побачили бадьорі сюжети «місцевих» журналістів. У будь-якому випадку наявність пари-трійки імпровізованих ремонтних баз з мікроскопічними масштабами і черепашачою швидкістю ремонтів докорінно ситуації не змінює, коли тільки танків у «армій ДНР і ЛНР» під чотири сотні.

Для порівняння досить згадати масштаби ремонту військової техніки для нашої армії. Зрозуміло, що відкритих даних не так багато, можна оперувати лише даними дворічної давності, і зараз ситуація на порядок краще. Але вже тоді на Київському бронетанковому заводі працювали 950 робітників у три зміни, без вихідних, на Житомирському – 600 осіб також у три зміни, тобто фактично була організована цілодобова робота.

У будь-якому випадку все, що змогли освоїти «донецькі» (про «луганських» навіть не йдеться), – так це кустарне додаткове бронювання вантажівок і наварювання протикумулятивних решіток на БМП і танки.

Чи впливає перелічене вище на результат війни? Таким чином, можна сміливо говорити про те, що з військової точки зору окуповані території двох областей не є самодостатніми навіть на частки відсотка, і тому їхня військова міць тримається виключно на поставках боєприпасів і палива з Росії. У цьому плані тактика позиційної війни, яку ми спостерігаємо останні пару років на Донбасі, є, з одного боку, правильною і спрямована на вибивання людських ресурсів цих територій. З іншого боку, очевидно, що Україна до зміни позиції Кремля щодо конфлікту навряд чи може розраховувати на військову перемогу. А різкого повороту російської політики поки не спостерігається...