Білоруський ВПК: підйом або шлях у нікуди
Чи зумів оборонний комплекс республіки зберегти незалежність у союзі з Росією
Договір про союз між РФ і Білоруссю від 1997 року передбачав не лише активну політичну інтеграцію двох країн, але й партнерство у військовій сфері. Протягом усього періоду посилення зв'язків в обороні між Москвою і Мінськом було підписано договори про розвиток військово-технічного співробітництва, розвивалася кооперація оборонних комплексів, велися спільні роботи із модернізації техніки та озброєнь. Від початку військових дій РФ проти України Мінськ став центральним майданчиком із мирного врегулювання військового конфлікту.
Однак неафішоване розміщення на білоруській території військової техніки з РФ, а також проведені нещодавно у Білорусі військові навчання російської армії «Захід-2017» змусили багатьох експертів заговорити про фактичне відкриття в Україні північного військового фронту. Що сьогодні являє собою ВПК нашого сусіда на півночі, яка доля українсько-білоруських спільних проектів в оборонпромі та наскільки військова галузь Білорусі зуміла зберегти самостійність від Росії, Mind запитав у військового експерта, історика, автора книг статей з історії локальних конфліктів ХХ століття Михайла Жирохова.
Скуті одним ланцюгом. Так сталося, що після розпаду Радянського Союзу основні підприємства військово-промислового комплексу опинилися у трьох колишніх республіках: Росії, Україні та Білорусі. Причому практично ніде не було замкнутого циклу виробництва того чи іншого виду озброєнь. Тому спочатку всі три «оборонки» розвивалися в тіні «старшого брата».
У Білорусі виробляють окремі важливі компоненти радянського (згодом – і російського) озброєння: агрегати, деякі деталі, оптику, електроніку, а також автомобільну техніку. При цьому, аналізуючи відкриті дані, не можна не відзначити, що Білорусь для Росії – найбільший ринок збуту продукції військового призначення, а РФ для РБ – головний постачальник продукції ВПК серед пострадянських країн.
Цьому сприяє той факт, що армія Білорусі озброєна виключно радянським та російським озброєнням, і авторський нагляд за його експлуатацією здійснюють російські розробники, які оголосили себе правонаступниками радянських.
Наразі склалася парадоксальна ситуація, коли місцеві підприємства цілком освоїли поточний ремонт, сервіс та модернізацію (причому місцями досить глибоку, наприклад, щодо зенітно-ракетних комплексів «Бук» або С-125). Однак дозволи на всі роботи вони отримують від розробників з Росії – природно, не безкоштовно. До того ж, незважаючи на оголошену союзну державу, російські лобісти не допускають на тендери із закупівлі зброї та послуг білоруські підприємства.
Перешкоди експорту і дружба з Україною. Навіть більше, після того як деяка продукція РБ стала конкурентом «союзника» на світових ринках, росіяни поступово почали відмовлятися від її закупівель. Так, у 2011–2012 роках РФ майже припинила замовлення оптики в Білорусі, замінивши її аналогічною китайською. І зараз, скажімо, Білоруське оптико-механічне об'єднання зазнає серйозних збитків через втрату російського ринку – принаймні на папері. Але існує тверде переконання, що, наприклад, поставки до України у 2014–2016 роках своєї продукції (зокрема, біноклів) на декілька мільйонів доларів підприємство вважало за краще не показувати, аби не дражнити «російського ведмедя».
До 2014 року білоруські підприємства намагалися вижити за рахунок українського ринку. Так, було запущено відразу декілька спільних проектів у різних областях – перш за все йдеться про виробництво протитанкових ракетних комплексів типу «Скіф», модернізацію вертольотів Мі-8 в Орші. І хоча під тиском Москви ця співпраця поступово згортається, на сьогодні зазначена продукція залишається досить важливою статтею білоруського експорту.
Яскравий приклад співпраці з Україною – розгортання «викруткової» збірки армійських вантажівок (формально – техніки подвійного призначення) на черкаському підприємстві «Богдан». Нині це тривісні МАЗ-6317 (причому з китайськими двигунами), але у майбутньому, можливо, це будуть і двовісні повнопривідні МАЗ-5316, і навіть тривісні тягачі МАЗ-6425.
Переносний протитанковий ракетний комплекс «Скіф»
Незавершений «Полонез». Тиск «російських братів» добре простежується в історії з важкою системою залпового вогню «Полонез». Розроблена білорусами до 2016 року, система фактично являє собою пускову установку для китайських 300-мм ракет на колісному шасі МЗКТ-7930 з колісною формулою 8х8 (використовуються як основа, наприклад, для російських оперативно-тактичних ракетних комплексів «Іскандер»).
Повної інформації у відкритих ЗМІ щодо цього проекту немає, але у китайських джерелах говориться про те, що ракета білоруського комплексу – це A200 розробки компанії CALT (China Academy of Launch Vehicle Technology). Причому ракета вельми сучасна і використовує систему наведення на основі інерційної та супутникової навігаційних систем із корекцією курсу на траєкторії та може вражати цілі на дальностях до 200 км. До речі, подібна система розробляється й у нас, в Україні, і носить назву «Вільха».
Так ось, у 2017 році в пресу стали проникати відомості, що першим закордонним замовником «Полонезу» може стати Азербайджан. Не минуло й півроку, як на початку 2018-го у білявійськових колах з'явилися поки що непідтверджені дані, що під тиском Москви Олександр Лукашенко відмовляється від поставок цього комплексу. Що було обіцяно – поставки партії зброї або дещо інше, наразі незрозуміло.
Проте зрозуміла стратегія Росії на Кавказі – Кремль у геополітичному сенсі хоче тримати під контролем всі канали поставок озброєнь як в Азербайджан, так і до Вірменії, таким чином зберігаючи серйозний важіль тиску на ці пострадянські країни, і виступати своєрідним гарантом у спробах врегулювання конфлікту навколо Нагірного Карабаху.
Шасі МЗКТ-7930-300
Любов «по-братськи». На тлі міжнародних і геополітичних загроз Мінськ відчуває гостру необхідність у модернізації своїх збройних сил за вкрай обмеженого військового бюджету (як це буває – ми бачили в Україні у 2004–2014 роках). Так, у 2012-му через дорожнечу експлуатації та відсутність коштів на модернізацію зі складу білоруських ВПС і військ ППО були виведені всі винищувачі Су-27 і середні бомбардувальники Су-24.
При цьому не можна забувати, що західний збройовий ринок для країни закритий, зважаючи на багаторічне ембарго через порушення прав людини, а Росія не прагне постачати сучасні зразки озброєнь, виставляючи умови, що значно обмежують державний суверенітет Білорусі. Яскравий приклад – спроби створення авіаційної бази для полку винищувачів Су-27СМ3, розміщувати яку росіяни збиралися спочатку то в Ліді (Гродненська область), то в Барановичах (Брестська область), то у Бобруйську. В результаті від ідеї російської бази в Білорусі військові з РФ відмовилися, і новітні винищувачі були розміщені на аеродромі Чкалівськ під Калінінградом.
Або взагалі феєрична історія з вісімнадцятьма Су-30К. Ці винищувачі російського виробництва у 1997–2007 роках використовувалися ВВС Індії і потім були повернуті Москві в обмін на більш сучасні Су-30МКІ. У Мінську серйозно розраховували, що Кремль передасть ці старі літаки йому як фактично єдиному союзникові безоплатно або за чисто символічну ціну. Але більшість літаків (як мінімум 12 одиниць) після капітального ремонту на 558-му авіаремонтному заводі в Барановичах (РБ) були продані під кредитні гарантії російських банків в Анголу, а Білорусь залишилася ні з чим.
CS/VN3 Dajiang
Китай поспішає на допомогу. Натомість з кожним роком набирає обертів співпраця КНР та Білорусі. Адже у цих непростих умовах на горизонті з'являється Пекін, який завжди та всюди зацікавлений у розширенні своєї присутності на ринках озброєнь і готовий йти навіть на трансфер технологій, пропонуючи вельми привабливі фінансові умови для своїх поставок. Причому схема вже відпрацьована – для початку країна отримує від КНР безкоштовно або за вельми невеликі гроші партію зброї, а потім купує все більше і більше.
У разі Білорусі таким собі троянським конем виступив легкий броньований автомобіль колісної формули 4х4 CS / VN3 Dajiang ( «Дракон»). У 2017 році п'ять машин пройшли дослідну експлуатацію в батальйоні охорони 361-ї бази. На основі побажань білоруських військових китайці оперативно модернізували свою машину, і вже в січні 2018 року до Білорусі прибула велика партія таких броньовиків. І хоча на сьогодні це лише крапля в морі, проте саме так починалася китайська експансія на збройовий ринок більшості африканських країн.
Тим більше, що нині якість китайської продукції військового призначення стала вельми непоганою, а за деякими типами озброєнь (наприклад, однодвигунові винищувачі) Росія взагалі не може запропонувати нічого.
Висновки. Отже, військово-технічне співробітництво Білорусі та Росії на сьогодні виглядає як гра в одні ворота. Фактично варто погодитися з більшістю західних аналітиків, які стверджують, що Москві Білорусь цікава виключно як своєрідна «сіра зона» на західному кордоні. І завдання російських генералів від ВПК будуються на переконанні, що чим швидше місцева армія буде небоєздатною – тим швидше політичне керівництво країни погодиться на створення військових баз армії РФ. Чи вистачить Лукашенку геополітичного чуття вчасно схаменутися, покаже тільки час.
CS/VN3 Dajiang
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
