Загартування боєм: як змінювалися військові плани РФ щодо України

Загартування боєм: як змінювалися військові плани РФ щодо України

І що стоїть за зосередженням військової техніки агресора на наших кордонах

Этот материал также доступен на русском
Загартування боєм: як змінювалися військові плани РФ щодо України
Фото: DR

Прессекретар Білого дому Джен Дженіфер Псакі днями під час брифінгу зазначила, що Росія зосередила на кордоні з Україною найбільшу кількість військ з початку окупації Донбасу.

Раніше, 1 квітня, військова розвідка повідомила, що Росія готується ввести регулярні підрозділи Збройних сил РФ на територію самопроголошених «ДНР» і «ЛНР». Згодом журналіст The New York Times Крістіан Тріберт опублікував знімки зі супутників, на яких видно військову техніку у Воронезькій області. Вона межує з підконтрольною Україні частиною Луганщини. Крім того, 6 квітня аналітики з Conflict Intelligence Team заявили, що концентрація російських військ біля українського кордону  є максимальною з 2015 року.

Військовий експерт Михайло Жирохов запропонував Mind своє бачення розвитку подій на Сході України, виходячи з аналізу змін пріоритетів країни-агресора з початку військового конфлікту 2014 року й до сьогодні.

Збройне протистояння України й Росії, яке відбувається останні сім років, на перший погляд виглядає нелогічним. Попри це, згадані події мають свою внутрішню логіку та чітке планування. Очевидно, що за цей строк плани Кремля щодо України змінювалися кілька разів.

Весна 2014 року

Початковий план був досить простий – контроль і захоплення влади в країні через «харківські ворота». 22 лютого 2014 року в Харкові Янукович на «З'їзді депутатів всіх рівнів Південного Сходу» мав заявити, що він залишається легітимним президентом України та проголосити нову столицю України. І відразу ж попросити Путіна «допомогти звільнити Київ від «бандитів» і «правосеків», які захопили владу».

На тлі «розброду й хитання», які така заява обов'язково викликала б у силових структурах, повинна була б пройти російська військова операція. Судячи з усього, вона планувалася вкрай обмеженими силами спецназу й десантників. Вона мала бути швидкою й загалом нагадувати окупацію Чехословаччини 1968 року або Афганістану 1979-го. Причому в цьому варіанті плану опір українських Збройних Сил не враховувався зовсім. Вважалося, що українська армія або залишиться в казармах, або приєднатися до «походу на Київ».

Однак до кінця незрозуміла поведінка Януковича та  його оточення змусила Кремль кардинально змінити початковий план. І вже в ніч на 23 лютого в дію було введено «план Б»: фактично силове захоплення Автономної Республіки Крим і розгойдування ситуації відразу у восьми областях України та, як наслідок, створення фейкової «Новоросії».

Агресор планував, що за короткий час Україна опиниться в хаосі – на вулицях масові заворушення, захоплення установ, поява й проголошення республік прямо на мітингах. Що в кінцевому підсумку мало привести до хаосу в мізках, коли народ був би радий будь-якій владі, навіть принесеній на російських багнетах.

Однак і цей план, зрештою, не спрацював: жорстку відповідь прихильники «русского мира» отримали не тільки в Запоріжжі, Дніпропетровську, а й в тій самій Одесі, яка мала стати одним із ключових пунктів. Саме після трагічних подій 2 травня для кремлівських політиків стало зрозуміло, що створити «Новоросію» без прямого військового втручання, яке в ту мить було вкрай небажаним, вже не вийде.

І тут як «чортик із табакерки» на сцені з'явився реконструктор, белополковник Стрєльцов-Гиркин, який при прямому сприянні ФСБ і на гроші олігарха Малофєєва сколочує бойову групу з 50 бойовиків і захоплює не дуже велике, але стратегічно важливе місто в північній частині Донецької області з промовистою назвою Слов'янськ.

Тоді й з'являється новий план – створення підконтрольного державного утворення за типом Придністров'я в масштабах двох областей – Донецької та Луганської. На той момент відкрите військове втручання повністю виключалося – вже почали діяти міжнародні санкції через анексію Криму, і їхнє посилення було вкрай небажаним. Тим більше, що в цьому разі ламалася картинка «громадянської війни на Україні», створеної штатними пропагандистами для внутрішнього споживання.

Однак реальний хід бойових дій вчергове зламав всі мислимі розрахунки та плани.

Ніхто не очікував, що з'явиться такий феномен, як добровольчі батальйони, що в пошматованому внутрішніми протиріччями суспільстві з'явиться така потужна сила, як волонтери. Тоді ж найбільшим «відкриттям» для всіх став і той факт, що українська армія взагалі пішла воювати, а не стала масово здаватися в полон і переходити на бік ворога.

Вторгнення літа 2014 року

Загартування боєм: як змінювалися військові плани РФ щодо України

До початку серпня 2014 року виявилося, що «загони ополчення», які підживлювалися зброєю, добровольцями й патронами, ось-ось будуть розгромлені, що покладе край усім геополітичним розкладами. Тому в Кремлі в терміновому порядку було вирішено задіяти, хоча і вкрай обмежено, кадрову російську армію.

Підготовка до наступу почалася ще 13 серпня, коли росіяни взяли під контроль КПП «Маринівка», а через кілька днів КПП «Успінка». Це були важливі пункти, до яких йшли єдині в тих місцях асфальтовані дороги, що дуже впливає на організацію постачання угруповання.

Реальне існування такого плану вторгнення підтверджують слова одного з офіцерів ЗСУ, який на початку серпня здійснював обмін своїх солдатів і мав контакти з бойовиками. За його словами, у якийсь момент один з його «візаві» став пропонувати домовлятися зараз, «а то після 20-го увійдуть росіяни, і ми не зможемо вам нічим допомогти».

Після 15 серпня почалася зачистка території від Маринівка до Іловайська російськими диверсійними групами. Паралельно вони проводили рекогносцировку місцевості з метою визначення місць для розміщення частин, що входили.

Спочатку росіяни масово увійшли на територію Луганської області, а в ніч на 24 серпня з боку КПП «Маринівка» – і на територію Донецької області. Повний перелік частин російської армії, які відзначилися в «спеціальному відрядженні» в Україні на сьогодні скласти важко. Вторгнення проходило в умовах найсуворішої таємності, і тому спиратися можна лише на далеко не повні дані медіаволонтерів або на західний манер OSINT-дослідників як з України, так і з Європи.

Однак загальну картину скласти можна. Отже, основною ударною силою локального російського вторгнення були зведені групи десантників за підтримки танків і артилерії мотострілкових бригад. Найбільш рельєфно допомога росіян проявилася під  час боїв за Іловайськ і Луганський аеропорт.

Так, багато добровольців згадують бій 24 серпня в Іловайську, коли в залізничне депо увірвався Т-72 без розпізнавальних знаків (ймовірно, білі кола ще не встигли нанести) і із замазаними бортовими номерами, який обстріляв не тільки позиції «Миротворця» і «Херсона», а й позиції їхніх супротивників.

Однак це був лише початок – російські військові стали планомірно займати позиції на південь від лінії Старобешеве – Кутейникове. Попереду були трагічні події «коридору смерті» 29 серпня, коли саме російські військові зіграли основну роль у розстрілі бійців добровольчих частин і ВСУ, що виходили з-під Іловайська.

На луганському напрямку діяло як мінімум чотири батальйонні тактичні групи. У підсумку українські бійці виявилися вибиті з Луганського аеропорту, добровольчі батальйони та армія понесли важкі втрати в боях під Іловайськом. Однак, як видно, для Путіна Заходом були поставлені якісь «червоні прапорці», і саме тому, наприклад, не був узятий Маріуполь і росіяни не вийшли на адміністративні кордони областей.

Після Мінська

Підписання Мінських домовленостей у вересні 2014 року було як вимушеним заходом з нашого боку, так і відносно продуманим кроком для заморожування конфлікту – з боку Росії.

Відразу після вересня 2014 року розпочалося накачування незаконних збройних формувань колаборантів зброєю, поки без зміни підпорядкованості та вбудовування в структуру Збройних сил РФ.

Однак уже зимова кампанія 2015 року засвідчила, що це шлях в нікуди. Хоча формально «армія Новоросії» брала активну участь у взятті Донецького аеропорту та Дебальцевської «кишені», проте основну роль довелося, як і влітку 2014 року, знову відігравати кадровим російським військовим, а втрати в людях і техніці у бойовиків були на межі катастрофічних.

Тому після лютого 2015 роки, як на окупованих територіях Донецької, так і Луганської областей, почалася реорганізація наявних збройних формувань за стандартами російської армії. Процес виявився непростим і спочатку кривавим – аж надто багато виявилося людей, які прийшли тільки грабувати, вбивати й абсолютно не вміли підкорятися.

У підсумку після декількох резонансних вбивств «лідерів російської весни» і фізичного знищення деяких банд «на корню» почалося планомірне військове будівництво з облаштуванням місць постійного базування, з призначенням на все командні посади (причому як вищої, так і середньої ланки) кадрових російських офіцерів, які цілком офіційно відправлялися у відрядження. Тим більше, що офіційно створювані підрозділи в російських документах проходять як «резервні формування мотострілкових військ 12-го командування резерву Південного військового округу ЗС РФ».

План інтервенції

Загартування боєм: як змінювалися військові плани РФ щодо України

Навесні 2015 року в надрах російського Генштабу з'явився план військової інтервенції в Україну, який через якийсь час став надбанням широкої громадськості завдяки діяльності хакерів, пов'язаних із широко відомим центром «Миротворець». На його ресурсі була викладена частина документів цього плану. По всій видимості, він є актуальним і досі.

Отже, відповідно до документів батальйонно-тактичні групи регулярної російської армії, об'єднані в групу військ «Північ», повинні будуть вторгнутися на територію України в два етапи – спочатку в Харківську й Донецьку області, а потім – у Полтавську, Київську та Чернігівську. Їхні дії мав підтримувати 2-й армійський корпус, створений на базі формувань «Луганської народної республіки».

На захоплення всієї Лівобережної України за планом Генштабу РФ відводиться всього 15 діб. Мета –  швидке захоплення контролю над територією і над комунікаціями, без штурму великих населених пунктів з метою уникнути важких міських боїв і максимально зменшити власні втрати.

Дії угруповання «Північ» мали бути синхронізовані з діями іншого угруповання – «Південь», до якого в оперативному відношенні належать формування 1-го армійського корпусу. Його завданням мав стати удар на Запоріжжя та Мелітополь через район Бердянська й Маріуполя з подальшим виходом до Перекопського перешийку для відкриття сухопутних шляхів сполучення з Кримом (так званий коридор до Криму).

Якщо виходити з плану, то цілком очевидно, що обидва «армійські корпуси» на окупованих територіях вписані в стратегічні плани російського командування. Цікавий аспект – у зв'язку з тим, що «армії» «ДНР» і «ЛНР» повинні будуть вести дії на абсолютно різних напрямках, то жодних зусиль для координації та бойового злагодження спочатку не передбачалося. Мало того, від лідерів «республік» управління збройними силами не залежить аж ніяк – чого варта, наприклад, передача однієї з бригад зі складу одного корпусу в інший за вказівкою «старших товаришів».

При цьому участь «корпусів» є важливим елементом інформаційної війни – в напрямі все того ж заїждженого бренду «відновлення конституційного ладу після Майдану».

Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.

Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.

Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті