Недоліки українського санкційного законодавства можуть дорого коштувати державі

Санкції проти російських компаній і персональні санкції зараз запроваджені як в іноземних юрисдикціях, так і в Україні. Проте через недосконалість українського законодавства запроваджені в Україні обмеження можуть бути успішно оскаржені в суді. Так, уже з'явилися відповідні прецеденти – на початку вересня комерційна компанія подала в суд на Президента Зеленського за неправомірність накладання на неї санкцій. До того ж Європейський суд нещодавно також зняв санкції з одного з російських бізнесменів. Що може вдіяти Україна із цими прогалинами в законодавчому полі і як їх можна виправити, розповіли Mind експерти – партнер AVER LEX Володимир Єніч та адвокат, кандидат юридичних наук Олександр Онуфрієнко. .

Читайте також: Конфіскація активів рф: рік від початку цього процесу і його перші результати

У боротьбі за Україну санкційна політика є одним з активних механізмів впливу на тих, хто завдає шкоди національній безпеці. Серед переваг застосування санкцій можна назвати швидкий порядок ухвалення та реалізації рішень про їх запровадження, а також доволі складний спосіб оскарження і скасування таких обмежень.

Закон України «Про санкції» був ухвалений ще у 2014 році, але масштабне застосування почалося перед початком агресії та в останні півтора року. За повідомленнями ЗМІ, під санкціями перебувають 6800 юридичних і фізичних осіб. Зараз попередній аналіз показує, що близько 300 осіб володіють активами в Україні, зокрема активами в анексованому Криму та на тимчасово окупованих територіях. З них 40–50 суб'єктів – це так звані олігархи, активи яких можуть дійсно працювати на економіку країни.

Читайте також: 6800 росіян і 53 олігархи: як РНБОУ та Мін'юст конфіскують російські активи під час війни

Але чи все в порядку із цим механізмом, якщо говорити про довгострокову перспективу? Чи існує механізм захисту інтересів держави від позовів про нанесення збитків особам, які зможуть скасувати санкції через незаконність чи необґрунтованість їх застосування?

Окрім зрозумілої мети (перешкоджання представникам агресора та звуження його економічної бази), ми повинні продемонструвати в тому числі міжнародній спільноті, що національні санкційні механізми – це абсолютно легітимні та прозорі процеси, які відповідають засадам і принципам міжнародного й національного права.

Читайте також: Не дронами єдиними: Іран обходить західні санкції, створивши з цього окремий напрямок бізнесу. І, схоже, активно вчить цьому росію

Вилучення активів підсанкційних осіб

Наступним кроком після включення осіб до санкційних списків є стягнення їхніх активів у дохід держави через суд. Взагалі, стягнення майна в дохід держави не є новою процедурою. Більш звичним для нас є інститут конфіскації майна – безоплатне вилучення в дохід держави як форма покарання в кримінальному процесі (ст. 41 Конституції України, ст. 59 Кримінального Кодексу України), яка може бути здійснена лише в разі набрання вироком суду законної сили.

Очевидно, що в санкційних процесах законодавець відмовився від застосування такої форми вилучення майна через те, що треба пройти довготривалу послідовну процедуру. Щодо реквізиції як інституту (ст. 353 Цивільного кодексу), яка найчастіше застосовується для вилучення майна без судово-кримінальної процедури, то основною проблемою, мабуть, є те, що цей інститут передбачає компенсацію власникам за вилучене майно.

Пояснювальна записка до відповідних пропозицій Президента України до ст. 283-1 Кодексу адміністративного судочинства України (законопроєкт №7194), що закріплені в законі 2257-IX не містить відповіді на це запитання. Водночас є загальна сентенція про те, що пропоновані засоби розв’язання проблеми є адекватними і такими, що відповідають серйозності та гостроті ситуації, що склалася у світовій системі безпеки, а також прийнятними та придатними для досягнення легітимної мети й забезпечення при цьому відповідного «справедливого балансу» для забезпечення захисту нації від загрози.

Ще один момент – оскарження запроваджених санкцій у Касаційному адміністративному суді як суді першої інстанції. У таких випадках адміністративний суд розглядає справу, підґрунтям якої є матеріали кримінального провадження. І хоча персональний склад обох судів сформований із досвідчених суддів, які мають значну практику розгляду в різних інстанціях, усе ж така логіка законодавця провокує низку процесуальних проблем для всіх учасників процесу.

Що з активами, коли є підозра їх контролю підсанкційною особою?

Не менш важливим залишається дотримання гарантій захисту прав третіх осіб у процесах санкційних стягнень. Питання не тільки в тому, що таких третіх осіб можуть просто не повідомити про розгляд справи, а й у тому, що їх процесуальні права на стадії виконавчого провадження фактично нівелюються. Законодавство щодо виконання рішень суддів прописано під стягувача/боржника, а на цій стадії передача корпоративних прав на підприємства позбавляє можливості оскарження рішень, дій, бездіяльності виконавця.

До речі, останні позови Мін’юсту стосуються звернення стягнення на частку у статутному капіталі або на акції компаній, щодо яких, на думку міністерства, підсанкційні особи можуть здійснювати прямий й опосередкований контроль. Як наслідок, виконання судових рішень щодо стягнення майна в дохід держави фактично зводиться до зміни власника у реєстрі на Фонд державного майна, зміни керівника, юридичного звільнення підприємства від арештів, накладених у рамках кримінальних чи судових проваджень і відповідному аудиті активів. У подальшому, згідно із заявленою позицією ФДМУ, корпоративні права на компанію підлягають продажу на аукціоні. Наразі перший аукціон не мав бажаного успіху, проте є багато шансів, що наступні кейси будуть більш успішними і стягнені активи почнуть працювати на користь України.

Очевидно, що санкційний механізм потребує удосконалення в першу чергу стадії виконання рішень, а саме деталізації та розширення повноважень ФДМУ задля забезпечення основної мети санкційних стягнень – наповнення Фонду відновлення України.