Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»

Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»

І як це працює в країнах – лідерах глобальної економіки

Цей матеріал також доступний російською
Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»
Фото: pixabay

Mind започатковує публічну дискусію щодо шляху реформ і того, як можна використати потенціал лібералізації економіки. Редакція максимально спрощено спробує викласти проблематику в серії публікацій, підготовлених за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Основна мета співпраці – популяризація знань про взаємозв’язок між ліберальними реформами й добробутом громадян.

Ми поставили перед собою декілька завдань:

  1. Зібрати докупи всі інструменти, які в сучасному світі довели свою дієвість щодо реального поліпшення добробуту населення в короткостроковій перспективі.
  2. Доступно викласти дорожню карту заходів, які здатні генерувати зростання медіанного доходу загалом по країні, а не лише певного кола осіб, наближених до державних активів чи монополій.
  3. Загалом окреслити пул реформ, які на матеріалі розглянутих нами кейсів реально позначалися на гаманці людей в окремих країнах впродовж останніх двох-трьох десятиліть.

Перший матеріал стосуватиметься трансформації у сфері загальної освіти в країнах – лідерах економічного розвитку. Ми спробуємо провести кореляцію між запровадженням освітніх інновацій і системною підтримкою освітніх реформ урядами окремих країн – з одного боку, та поліпшенням інвестиційного клімату, розширенням національного ринку праці та, зрештою, зростанням добробуту населення в цих країнах – з іншого.

Другий – являтиме собою аналіз типологічно близьких до України країн з предмету економічних реформ та системної трансформації фінансово-економічного сектору. Насамперед – дерегуляція, детінізація, зменшення ваги держави як гравця комерційного ринку та спрощення податкового адміністрування.

Відповідно, простежимо короткостроковий та середньостроковий ефект від оглянутих реформ для гаманців пересічних громадян. А також – викладемо динаміку середньозважених показників соціально-економічного зростання.

Третя публікація охоплюватиме прямий та опосередкований зв'язок між захистом громадянських цінностей та ліберальних свобод із відповідним зростанням соціально-економічного комфорту в країнах розвинутої демократії – тих, що слугують своєрідним «бенчмарком» для України.

Йтиметься про опосередкований взаємозв’язок між зростанням рівня громадянських свобод в окремих країнах, розвитком інститутів демократії та показниками добробуту громадян.


Наприкінці 2019 року було оприлюднено результати дослідження за програмою міжнародного оцінювання учнів – PISA, проведеного роком раніше. Програму від 1997 року координує Організація з економічного співробітництва та розвитку (OECР). Це найавторитетніше міжнародне дослідження якості освіти, в якому останнього разу взяли участь понад 600 000 школярів із 79 країн, причому Україну у нього було включено вперше.

Результати для нашої країни виявилися невтішними. Вітчизняні 15-річні учні набрали значно нижчу, ніж очікувалося, кількість балів із трьох оцінюваних компетенцій: у читанні, математиці та природничих науках. Особливо значним виявилося відставання в галузі математики – дисципліні, де закладені основи економічного устрою сучасного світу. Причому результати учнів із міських та провінційних шкіл відрізнялися на порядок  – і не на користь останніх.

Отже, українська освітня модель суттєво відстає не лише від показників розвинутих країн світу, а й від багатьох сусідніх держав, яким СРСР «заповів» свою гуманітарну та економічну спадщину.

Чому сталася така ситуація і чи можливо її виправити, спробував розібратися Mind.

Що отримали у спадок?

Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»
Фото: pixabay

Живучість радянських соціально-економічних шаблонів зіграла з незалежною Україною лихий жарт. Їхній тиск досі відчувається в багатьох сферах державної системи, зокрема в середній освіті. Тож варто згадати, з чого складається цей історичний багаж і яким чином стримує прогресивні течії серед освітян.

Україна 80-х років ХХ сторіччя була індустріальною економікою в гіршому сенсі цього поняття – з адміністративним негнучким плануванням, орієнтацією на містоутворюючі галузі та фокусом на важку та видобувну промисловості, що є вкрай інертними з точки зору реакції на виклики глобального ринку.

Це була економіка, розрахована на мобілізацію виробничих потужностей в умовах тотальної війни, тому відрізнялася ігноруванням потреб споживчого ринку, який в наші часи створює найбільшу кількість робочих місць та генерує розвиток середнього класу.

В Україні було налагоджено якісне будівництво вантажних літаків та реактивних двигунів широкого профілю. Але це були поодинокі ніші, де конкуренція на глобальних ринках хоч якось дозволяла країні кінця 80-х – початку 90-х вирощувати власні професійні кадри та балансувати в технологічному тренді. Проте в решті галузей формувався зростаючий відрив від реалій світового ринку та капіталістичних важелів мотивації.

Поза авіа- та ракетобудуванням практично всі без винятку державні науково-виробничі активи України лишалися вкрай анахронічними. На початку 90-х жор­стка орієнтація на держзамовлення стала поживним середовищем для системної корупції навіть там, де ще можна було очікувати економічного прориву. Це лише прискорювало вимивання високотехнологічних кадрів, поглиблюючи відставання України від світового ринку в цілому.

Увесь цей комплекс факторів пояснює неспроможність радянської, а згодом української економіки реагувати на глобальний ринковий попит та інновації. А саме ця проблема попиту та інновацій визначає теорію і практику підготовки кадрів, формує шаблони не лише профільної – вищої, а й загальної системи освіти.

Сучасна ринкова економіка, на відміну від радянської, запрограмована на експансію, а отже потребує довгої «лави запасних» професійних кадрів. Її зацікавленість у розвитку людського ресурсу та систем його мотивації має вкрай інакшу природу, ніж за умов «соціалістичної» економіки, де право на працю є пріоритетнішим за право на матеріальну винагороду за цю ж працю.

Зацікавленість бізнесу в кваліфікованому персоналі запускає ефект доміно в системі освіти у низхідній – від спеціалізованих вишів до початкової школи. А це у свою чергу стимулює соціальний розвиток нації як такої, адже саме на базі початкової та середньої освіти закладаються громадянські цінності та формується остов покоління, чуйного до інновацій. І так створюється національний запит на ліберальні реформи та інститути громадянського суспільства.

Зупинимося на громадянському суспільстві. Це другий надважливий чинник, що відповідає за інновації у сфері освіти. Слід визнати, що «революційне десятиліття» 2004–2013 років позначилося відчутним подорослішанням в Україні громадянського суспільства. Ми позбулися сентиментів щодо тоталітарного минулого, навчилися захищати ідейні цінності та диктувати політикам нову політичну «адженду».

Проте притаманний українцям «покоління Майданів» потенціал зростання був істотно загальмований з двох, на наш погляд, причин. Перша: фактична незмінність політичних еліт в Україні. Це дозволяло корупційному павутинню регенеруватися швидше, ніж громадянське суспільство встигало оновлювати самі інститути влади. Друга: відсутність процесів, спрямованих на розвиток людського потенціалу на соціальному рівні – насамперед, що стосується реформи базової шкільної освіти.

Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»

Тої самої, чиєю метою мало би стати формування на системному рівні громадянина, повноцінного суб’єкта демократичного соціуму, свідомого своїх громадянських прав та здатного конкурувати на ринку праці – не лише національному, а й глобальному.

Громадянина, що має нульову толерантність до корупції, прагнення змінювати анахронічну соціальну еліту та готового взяти особисту відповідальність за дотримання у своїй державі конституційних прав. Саме від цього завдання українська школа категорично відмовилася. І навіть не ставила його за мету ані в 1990-ті, ані в «міжмайданну» добу 2004–2013 років.

Фактор зовнішньої агресії у 2014-му спричинив фрагментарні зміни, спрямовані на відсікання радянської «пуповини». Проте переважно лише за формою, а не за суттю.

Суть лишається тою самою. Отримані на шкільній лаві знання, за рідкісним винятком, є маловживаними в реальній практиці функціонування бізнесу чи то пак організації того ж таки громадянського суспільства. І це вкотре кристалізує шаблони радянської доби з її презирством до індивіда, підозрілим потрактуванням інновацій та цілковитою відсутністю запиту на системні реформи.

Принаймні приклади, коли б випускники винесли зі шкільних курсів знання про те, як і з яких джерел формується держбюджет країни, звідки беруться пенсії, чому ОСББ надійніше за ЖЕК, чому сплачувати податки важливо для безпеки країни і в чому полягає взаємодія держави й бізнесу – досі є лише поодиноким винятком, ніж обумовленим сучасністю правилом.

Частково, саме через відстороненість школи від системного формування громадянського суспільства в Україні за майже три десятиліття своєї незалежності ми так і не стали свідками зміни політичних еліт. Ба, більше – не сформували консолідованого національного пріоритету, що, зокрема, зробило Україну вразливою перед кризою 2014 року. І в цьому теж є вагомий внесок архаїчної моделі загальної середньої освіти.

Той самий клубок проблем  обумовив поступове вимивання з України креативного класу – сумнозвісний «відтік мізків», а також загальмував процес приватизації підприємств державного сектору – головного джерела корупції та анахронізму.

Укоріненість радянських соціально-економічних та соціокультурних моделей досі не дозволяє Україні здійснити повноцінні реформи, які сусідами з колишнього соцтабору були розпочаті ще в 1990-ті, і нині ці країни впевнено розвиваються в рамках економічних структур ЄС.

І слід визнати, що одним із системних чинників цієї проблеми є анахронічна та практично закрита для інновацій система освіти – початкової та середньої. Адже саме тут формується соціальний профіль кожного члена суспільства, його розуміння інструментів захисту свого конституційного права. Зокрема, права на економічний добробут та громадянській вплив на владу.

У кого вчитися?

Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»
Фото: pixabay

На прикладах освітньої трансформації інших країн спробуймо проаналізувати, наскільки інновації або їхня відсутність у середній школі позначаються на інвестиційній привабливості національного ринку. Навіть декілька оглянутих кейсів дають розуміння того, наскільки глибокий онтологічний зв'язок існує між реформою освіти в окремих країнах та рівнем добробуту їхніх громадян. А також – у якому напрямку слід рухатися українській освіті, аби очікувати зростання добробуту бодай у наступному поколінні.

Насамперед продемонструємо кейси, які унаочнюють опосередкований зв'язок між змінами освітніх моделей, постійним втіленням інновацій у сфері освіти – з одного боку, та невпинним зростанням добробуту населення й розвитком середнього класу – з іншого. Кожен із нижче розглянутих прикладів міг би в тому чи іншому ключі слугувати взірцем для трансформації освіти в Україні.

Естонія

Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»

Ця країна є одним із найбільш взірцевих прикладів трансформації освіти на пострадянському просторі. Ще в 1990-ті естонці відчули, що чи не головною системною проблемою середньої освіти в країні є «цифровий» розрив між поколіннями – педагогами та учнями.

Із 1996 року уряд Естонії запровадив програму Tiger Leap, яка передбачала інтегроване впровадження в шкільних практиках телекомунікаційних та комп’ютерних технологій. За три роки курс базових ІТ-навичок пройшли понад половини шкільних учителів у країні. Це також дозволило педагогам російської мови та літератури отримати додаткову кваліфікацію, адже кількість викладачів із цих предметів була в умовах пострадянської Естонії невиправданою.

ІТ-грамотність педагогів чимало мотивувала й самих учнів долучатися до нових освітніх сценаріїв, запевняє Лариса Левандовська, вчителька математики з майже 40-річним стажем із міста Тарту.

«Траплялися ситуації, коли вчителі, люди переважно середнього віку, що не відзначалися модою в одязі та розумінням попкультурних трендів, ставали для учнів фактично «апостолами» ІТ-навичок, заохочували їх поглиблювати свої знання як із точних наук, так і гуманітарних предметів. Відбувалося це шляхом широкого вжитку в навчальних курсах різного роду мультимедіа. Престиж шкільного вчителя для естонців покоління кінця 90-х – початку нульових піднявся до безпрецедентного рівня. І саме це покоління учнів згодом було найбільше залучено до державних реформ та прориву в економіці», – каже вона.

Для розвитку ІТ-інфраструктури середніх шкіл уряд Естонії делегував на місця широкі фінансові та адміністративні повноваження. Школи самі структурували навчальний рік, залежно від специфіки місцевої транспортної інфраструктури. Були школи, які зберегли розбивку року на чверті, а були такі, що перейшли на триместровий графік, збільшуючи період канікул. Зрештою, самі ж школи вирішували, як їм оцінювати учнів – вербально чи письмово, і якими підручниками або допоміжними мультимедійними засобами послуговуватися.

Все це відбувалося в часи, коли в Україні вирував ренесанс суто радянських освітніх шаблонів за міністра Дмитра Табачника. Тоді в МОН визначали, скільки годин треба приділити вивченню Хмельниччини, а скільки – паросткам капіталізму в часи Терещенка чи визвольним змаганням доби УНР (при цьому «дражливих» тем на кшталт Сандармоху чи Норильського повстання й надалі рекомендувалося уникати).

Натомість у Естонії освітні реформи сприяли не лише автономізації шкіл та диверсифікації джерел їхнього матеріального забезпечення, а й процесам остаточного розірвання радянських освітніх шаблонів, синхронізації викладання шкільних предметів з актуальними потребами країни, яка невпинно інтегрувалася в європейське співтовариство та глобальний інвестиційний ринок.

Як результат, з-поміж традиційних предметів дуже швидко почали з’являтися різноманітні спецкурси з теорії підприємництва, навичок з будування проєктних команд та розуміння глобальних економічних трендів. І все це – у середній школі.

Результати реформи були блискавичними. Через два десятиліття після впровадження інноваційних освітніх моделей естонські 15-річні учні продемонстрували найвищій результат у Європі в рамках Міжнародного оцінювання школярів – PISA.

Згідно з авторитетним рейтингом Global Innovation Index, сьогоднішні естонські тінейджери мають один із найвищих у Європі показників так званого креативного розв'язання проблем. Поруч із Естонією відповідний рівень нестандартного мислення в 2019 році продемонстрували такі країни, як Бельгія та Нова Зеландія, де традиційно найкомфортніший бізнес-клімат та рівень добробуту.

Не дивно, що саме в Естонії за останні роки утворилася одна з найкращих у світі бізнес-екосистем для стартапів. У країні з фактичним населенням менше мільйона осіб «квартирують» понад 10 000 фінтех-компаній, сукупний оборот яких станом на 2017 рік становив понад 3,6 млрд євро.

Як результат, країна, що має обмаль природних ресурсів, окрім торфу, фосфоритів і горючих сланців, претендує на роль глобального центру стартапів у ІТ-сфері – бізнесу з чи не найбільшою на сьогодні доданою вартістю.

Економічні показники Естонії

1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016
Gini індекс (оцінка СБ) 39,5 н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д 37,2 33,6 33,4 33,7 31,2 31,9 31,4 32 32,5 32,9 35,1 34,6 32,7 н/д
Рівень бідності* н/д 6,4 н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д 5,2 3 2 1,5 0,7 1 1,2 1,7 1,7 1,5 1,5 1,2 1

*% населення з доходами менше $3,20 за ПКС на день

Німеччина

Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»

Початкова та середня школа тут – одна з найнезалежніших в ЄС, а може й світі. Вона сама визначає учбові графіки відповідно до економічного профілю окремої федеральної землі, що в першу чергу стосується розмаїття програм з екстернату та кількості навчальних днів на рік чи тиждень.

Сім’ї учнів тут – не просто члени «батьківських комітетів», які збирають кошти на ремонт класу чи «День учителя», як в Україні. У Німеччині батьківська спільнота має рекомендаційний голос щодо того, як планувати освітні процеси – відповідно до профорієнтації учнів та найбільшої користі для створення робочих місць у своєму регіоні. З цього починається демократія, яка для німців є засадничим елементом у кожному мікросоціумі.

Навіть початкова освіта в Німеччині є максимально сфокусованою на потребах реального життя з його високою затребуваністю у володінні ІТ-навичками, вмінні аргументувати свою думку та публічно її представляти, зазначає Тетяна Деттмер, педагог історії старших класів з Берліна.

«Дітей постійно возять на екскурсії та відкриті уроки на історичних об’єктах, влаштовують квести в лабіринтах музеїв і старовинних бібліотек. Після цього вони готують самостійні презентації щодо побаченого й виголошують їх публічно. Власне, це й становить основний зміст навчального процесу практично за всіма гуманітарними дисциплінами», – розповідає вона.

Уже в початковій школі закладаються основи бізнес-комунікабельності та проєктного партнерства, каже пані Деттмер з досвіду навчання її власної доньки у третьому класі.

Приблизно таку ж картину ми спостерігали в сусідній Польщі, зокрема в Кракові, де впродовж шкільного дня центром міста організовано – у світловідбивних жилетках – чимчикували школярики на відкриті уроки з історії, мистецтва та літератури. І наші колеги в Лондоні. І так – скрізь, де імплементовані сучасні вимоги до викладання шкільних дисциплін, особливо гуманітарних.

Але найвагомішою, на наш погляд, складовою організації освіти в Німеччині є участь місцевого бізнесу в програмах дуальної освіти – тобто профорієнтації учнів середніх шкіл. Це найістотніший чинник, який пов’язує школу з реальним життям, що чекатиме на випускників уже наступного дня після «останнього дзвоника». Навіть упродовж навчального року для старшокласників доступні програми стажувань у місцевому бізнесі.

Ще глибшою є інтеграція освітніх структур із реальним сектором економіки у професійно-технічній сфері. Саме промисловій (IHK) та ремісничій (HWK) палатам федеральний уряд делегує відповідальність за систему професійної освіти та довіряє оцінку її якості. Це дозволяє місцевій економіці мати максимально довгу «лаву запасних» в реальному секторі, підтримуючи високий рівень кадрової конкурентності на ринку.

Так, за даними німецького федерального центру з розвитку професійно-технічної освіти GOVET, у 2019 році понад 450 000 компаній проінвестували в середньому 18 000 євро кожна на підготовку одного молодого спеціаліста.

Що це дає в сухому залишку? По-перше, в Німеччині один з найнижчих у Європі, а отже світі, рівнів безробіття серед молоді. На 2018 рік він становив лише 7,2% випускників середніх та вищих навчальних закладів. Загалом у системі дуальної (технічно-спрямованої) освіти навчаються і одночасно працюють 1,32 млн осіб за 326 професіями. Це 56% усіх студентів віком 18–20 років. У такий спосіб німецький малий та середній бізнес задовольняє перманентно зростаючу кадрову спрагу набагато краще, ніж більшість сусідів Німеччини у ЄС.

В Україні про таку децентралізацію та інтеграцію можна лише мріяти. Можливо, в нашій країні поки що немає настільки чітко сформованої потреби у профільному працевлаштуванні молоді, яка дедалі більше прямує на некваліфіковану роботу до ЄС. Концепція дуальної освіти неодноразово розглядалася українським урядом, щоб залучити місцевий бізнес до підготовки якомога якіснішого кадрового ресурсу. Проте досі всі конкретні пропозиції лишалися хіба що на папері.

Демографічні та економічні показники Німеччини

1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017 2018
Населення, млн 80,014 80,625 81,156 81,438 81,678 81,915 82,035 82,047 82,100 82,212 82,350 82,488 82,534 82,516 82,469 82,376 82,266 82,110 81,902 81,777 80,275 80,426 80,646 80,983 81,687 82,349 82,657 82,928
Gini індекс (оцінка СБ) 29,2 н/д н/д 29,2 29 н/д н/д 28,3 н/д 28,8 30,3 30 30,3 30,4 32,3 31,3 31,3 31,2 30,5 30,2 30,5 н/д 31,1 н/д 31,7 н/д н/д н/д
Рівень бідності* н/д 0 н/д н/д 0,17 0,24 н/д н/д 0,25 н/д 0,23 0 0 0,25 0,22 0,25 0 0 0,2 0 0,25 0 н/д 0 н/д 0 н/д н/д

*% населення з доходами менше $3,20 за ПКС на день

Норвегія

Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»
https://www.gapyear.com/

У цій скандинавській країні придатною для сільського господарства є менше 3% території, і лише 0,5% – для тваринництва. Потреба в раціоналізації та інноваціях там є не так модою, як шансом на виживання – в буквальному сенсі.

Економічний стрибок у Норвегії розпочався в 70-ті роки минулого сторіччя на хвилі постіндустріальної «революції» у Європі та США. Примітно, що цей процес відбувався практично одночасно з системними реформами середньої та вищої освіти, які вивели в Норвегії «касту» педагогів на найвищий соціальний щабель.

Відтоді в країні це одна з найбільш високооплачуваних професій. Зарплати шкільних учителів є переважно вищими за фіксований оклад університетської професури. Адже норвезький вчитель – це, насамперед, лідерська позиція. Від шкільного наставника очікують ефективної соціалізації майбутніх громадян країни з безпрецедентним навіть для ЄС рівнем свободи слова та демократії.

Середня зарплатня педагогів початкової та середньої школи в Норвегії еквівалентна $4400. Це доволі середній рівень як для національного ринку загалом. У реальному секторі економіки країни зарплати в середньому сягають $6000, в ІТ – приблизно на третину вищі. Проте, починаючи з 1970-х років, зарплати педагогів стабільно зростають на 4% щорічно – і це за інфляції менше 2% та практично нульової продовольчої інфляції.

Шкільний педагог у Норвегії має також практично необмежений рівень свобод у виборі форм і методів навчання. Програмні документи, ухвалені урядом у 2011, 2015 та 2019 роках, спрямовані саме на те, щоби зміст базової освіти надавав підліткам основу для їхнього дорослого життя, максимально розвивав практичні громадянські навички, як-от – розуміння принципів організації економіки, правового захисту індивіда та вміння відстоювати базові демократичні цінності.

Не дивно, що з таким набором «громадянських» наук Норвегія посідає перше місце у світі за інклюзивністю своєї економіки та найвищим у світі рівнем соціальних гарантій. Також старшокласникам викладають курси цивільно-правової грамотності та інформаційного фактчекінгу. Такі речі в Україні не викладають навіть у вишах, за винятком профільних.

У багатьох школах учні складають навіть тести з того, як поводитися під час стихійного лиха чи терористичної атаки, вже не кажучи про такі нагальні проблеми, як, скажімо, інтернет-безпека чи етика спілкування в соцмережах.

Окрема увага в школі приділена основам сексуальної освіти. І це зовсім не те, що передбачено «Основами здоров’я» в Україні. Це доволі поглиблений курс з антропології та нейропсихології, де детально розбираються фізіологічні зміни в організмі підлітків упродовж статевого визрівання, зміни у психіці та поведінці, розкривається природа емоційних сплесків та методи боротьби з найпоширенішими видами підліткових депресій.

І хоча за вже згадуваним нами рейтингом PISA Норвегія поступається Сінгапуру, Японії, Естонії, Тайваню та Фінляндії, проте значно випереджає США, Швецію, Францію та Іспанію.

За даними Global Innovation Index, Норвегія стабільно входить у топ-20 країн із найвищими показниками інноваційності та посідає одне з перших місць у кількох глобальних рейтингах із якості життя, стійкого розвитку та соціальної захищеності.

Світовий банк не перший рік поспіль оцінює Норвегію як найуспішнішу країну світу за реальним доходом на душу населення та одного зі світових лідерів за паритетною купівельною спроможністю населення.

Демографічні та економічні показники Норвегії

1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017 2018
Населення, млн 4,262 4,286 4,312 4,337 4,359 4,381 4,405 4,431 4,462 4,491 4,514 4,538 4,565 4,592 4,623 4,661 4,709 4,768 4,829 4,889 4,953 5,019 5,080 5,137 5,189 5,235 5,277 5,314
Gini індекс (оцінка СБ) н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д 27,6 31,6 30,6 26,4 27,1 27 26,2 25,7 25,3 25,7 26,4 26,8 27,5 н/д н/д н/д
Рівень бідності* н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д 0,2 0,2 0,2 0,2 0,2 0,2 0,2 0,2 0,2 0,2 0,2 0,2 0,2 н/д н/д

*% населення з доходами менше $3,20 за ПКС на день

Сінгапур

Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»

Про цю країну взагалі варто розповідати в Україні на уроках у старшій школі, наводячи як приклад економіки й соціальної логістики майбутнього. Сінгапур за територією є меншим за площу Києва, проте виробляє валового продукту на душу населення у 25 разів більше за всю Україну.

Це чудовий кейс про те, як кількома управлінськими рішеннями можна лише за три десятиліття перетворити країну, де не вироблялося нічого, крім рису й контрабандного опіуму, на полігон високих технологій та передової урбаністики. Країну, де фізично не існує двох речей – сміття на вулицях та корупції в органах влади. Сінгапурці кажуть із цього приводу: «На нашій території надто мало місця для таких негараздів».

Якщо не брати до уваги реформи Лі Куан Ю, які контекстуально виходять за рамки новітньої епохи «цифрового капіталізму», то генеалогія сінгапурського економічного дива розпочалася з розташування на цьому клаптику суходолу виключно бізнесу з максимально високою доданою вартістю та інтегрованим сегментом інновацій – банківсько-фінансового та ІТ, а також міжнародного логістичного хаба.

Така економічна модель вимагала релевантної системи освіти – максимально конкурентної вищої, яка б від початку ставила високу планку для освіти середньої та профільної.

У 1997 році, коли стало зрозуміло, що майбутнє країн-лідерів – це розвиток «цифрового капіталізму» та нематеріальних активів, експертами міністерства освіти Сінгапуру була висунута доктрина Desired Outcomes of Education (DOE). Головною вимогою освіти ставало формування насамперед громадянина, готового зустрітися з викликами майбутнього та самому конструювати це майбутнє. Відповідно пріоритетне місце в навчальних програмах посідали інструменти розвитку критичного мислення та креативності.

У навчальний план середніх шкіл додавалися «вікна», які дозволили вчителям отримати простір для впровадження власних програм, ініціатив та вивільнити час на формування власного стилю навчання.

Сінгапурці давно збагнули, що навчання не повинно в принципі обмежуватися школою чи коледжем. Світ настільки швидко змінюється, що навчатися доводиться впродовж усього життя. І уряд це також фінансує, як і базову середню освіту. Програма Skills Future Credit надає кожному дорослому громадянинові Сінгапуру ваучер на $500 для оплати різноманітних навчальних курсів без вікових обмежень.

Ваучер не має терміну дії. Невикористаний кредит може бути реалізований для оплати більш вартісних курсів. Не рідкісним є феномен, коли сінгапурці у 50 років та старше отримують другу чи третю освіту. Та й взагалі, замість того щоб піти на пенсію, відкривають для себе нові професійні горизонти.

У процесі підбору підручників і навчальних матеріалів школам рекомендовано враховувати конкретні потреби своїх учнів. Уроки в школах Сінгапуру і без того нагадують радше гру, де викладач-ігротехнік намагається допомогти учням краще засвоювати матеріал через командну роботу та моделювання нестандартних ситуацій.

У 2015 році Організація економічного співробітництва та розвитку (OECD) проголосила Сінгапур найкращою освітньою системою у світі, виходячи з результатів оцінювання 15-річних учнів з математики, читання та природничих наук (PISA).

Як сінгапурці «дійшли до такого життя»? Почнемо з того, що бюджет країни на освіту в 2018 році становив майже 17% національного бюджету – понад $13 млрд. Це майже третина всього бюджету України. Нагадаємо, що виділяється ця сума в країні, площа якої є меншою за територію Києва.

На кожного учня в середній школі припадає в середньому $16 700, студента вищої освіти – $22 400 на рік. Середня місячна зарплатня вчителя базової школи еквівалентна $6200. Усе це обумовлено ставленням до освіти з боку уряду як до довгострокової інвестиції, прагненням створити освітню модель настільки ж гнучкою до зміни трендів, як і сам ринок, на якому країна традиційно посідає перші позиції у світі з комфортності ведення бізнесу – Doing Businss.

Інвестиції в освіту яскраво відбиваються на економічних показниках країни. Сінгапур стабільно очолює рейтинг найбільш конкурентоздатних економік світу (IMD) та рейтинг країн із найкращим інвестиційним потенціалом (BERI), є кращою країною у світі за розвитком високих технологій та ефективністю торгової системи (WEF Global Information Technology Report).

Зрештою, Сінгапур є найбезпечнішою та найкомфортнішою країною для життя за версією Expat Explorer – Broadening perspectives, посідає перше місце в Азійсько-Тихоокеанському регіоні за зворотним рейтингом корупції (GCR) та третє місце у світі за рівнем добробуту громадян (паритетної купівельної спроможності).

Фінляндія

Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»
https://channel45news.com/

Останні два десятиліття фінські абітурієнти вважаються найуспішнішими в університетах поза кордонами Фінляндії – у країнах ЄС, США та Канади. Рейтинги особистих досягнень фінів у нефінських вишах забезпечені досконалим знанням іноземних мов випускниками фінських середніх шкіл та добре натренованими саме в школі навичками креативного мислення.

У країні, що перебуває на самому краю полярного кола, десятиліттями відбувалися пошуки та випробування інноваційних моделей освіти. Фінський освітній кейс є вельми показовим із кількох позицій. Насамперед – через здатність фінських учнів конкурувати за вакансії у провідних світових університетах.

Фінська середня освіта – це не лише кількість «червоних» дипломів, отриманих фінами в закордонних університетах, а й високі рейтинги 15-річних старшокласників за версією міжнародного тестування PISA. Від 2001 року, коли Фінляндія вперше взяла участь в оцінюванні, країна беззмінно перебуває у світових лідерах та демонструє найвищі показники в ЄС, поступаючись останніми роками лише сусідці-Естонії.

Корінь цього успіху – в самій концепції фінської школи, що будується за принципом обопільної довіри та співпраці всіх стейкхолдерських груп – вчителів, учнів, адміністрацій шкіл, місцевого уряду. Жодних елітних та спеціалізованих шкіл чи класів. При цьому класи у фінській школі складаються з учнів цілком різних рівнів підготовки, подеколи перетворюючись на такий собі комунікаційний хаб чи клуб за інтересами для підлітків, мотивованих до отримання знань.

Фінська школа не одразу прийшла до такої гармонійності. Пошуки та випробування тривали практично всю другу половину ХХ століття. Активне втілення реформ припадає на кінець 1970-х років, коли школам була надана широка фінансова та адміністративна автономія. Відтоді половина шкільного бюджету покривається державним коштом, решта – місцевим. Згідно з фінським законодавством, саме місцеві бюджети акумулюють чималі надходження за рахунок земельної ренти та вельми децентралізованого оподаткування місцевого бізнесу.

Фінська школа складається з двох рівнів: 1–6 класи і 7–9 класи. Після цього школярі продовжують навчання у додатковому 10 класі, який існує лише для того, щоб учні могли підвищити рівень своїх оцінок та поліпшити шанси на вступ до професійного коледжу чи ліцею. 

Так само, як і в Сінгапурі, в Суомі практикується Lifelong Learning – безперервний процес отримання нових знань та навичок громадянами аж до пенсійного віку коштом держави та приватних фондів. 

Безперечно фірмовою ознакою фінського освітнього успіху є цілковита відсутність у шкільній практиці домашніх завдань. Окрім випускного матрикуляційного іспиту, учні не мають жодних «директорських контрольних» (як це зветься в Україні) із жодного предмету. Вважається, що висока кваліфікація фінських вчителів дозволяє їм оцінювати здібності та впливати на успішність дітей без додаткових тестових інструментів, які створюють більше стресових ситуацій, ніж надають реальних учбових навичок.

Підручники існують лише до 9-го класу, але користуються ними тільки як дороговказом за окремими темами. З кожної теми учень сам вчиться підбирати потрібні книжки чи енциклопедії в бібліотеці або знаходити достовірний сайт із потрібною інформацією. Це більше нагадує формат навчання в українських університетах.

Фінські вчителі добре розуміють свою соціальну місію, яка включає насамперед надання учням навичок креативного мислення та самоконтролю – фундаментальної складової сучасної освіти. Все решта – актуалізується в житті за умов прогресивного освітнього базису.

Іншою фірмовою ознакою  навчального процесу у Фінляндії є принцип Phenomenon-Based Teaching and Learning – феномено-орієнтоване навчання. Це означає, що в школах викладають не так окремі предмети – математику, фізику чи географію, як цілі природні чи технічні феномени, а на суспільствознавчих семінарах розбирають приклади з реального життя в синхронній чи діахронній перспективах.

Ось як це описує Олександра Матікайнен-Свірська, яка проживає у Фінляндії останні 15 років і чиї двоє дітей навчаються у фінській середній школі:

«Це якби ви пояснювали своїй дитині якусь фундаментальну річ, наприклад, чому залишати вогнище після пікніка небезпечно: бо це може спричинити пожежу, яка знищить зелений фонд і позбавить птахів шансів вижити в цій місцевості. На подолання техногенної катастрофи будуть кинути зусилля пожежних та єгерів, що потягне витрати з місцевого бюджету, тоді як ці витрати могли б бути скеровані на побудову, приміром, нового басейну в нашій школі. Зрештою, попіл затулятиме сонячні промені декілька днів, що призведе до незапланованого настання холодного сезону, а отже частину коштів на новий велосипед батьки витрачатимуть на опалення оселі… І так далі».

Тут – і фізика природних процесів, і екологія, і пояснення, як формуються громадські бюджети і як техногенні чинники змінюють наше повсякденне життя, – фігурально описує вона феномено-орієнтований принцип викладання предметів у середній школі Фінляндії.

Причому таке інтегральне вивчення природних та соціальних явищ суміщене з максимально проактивною участю самих учнів у розкритті тем у комплексі. Підготовка до проєктних завдань – єдине, що учні роблять за шкільною програмою в позашкільний час.

Звісно, у Фінляндії давно немає такого анахронізму, як викликання учнів «до дошки» (де-не-де в Україні ще й досі учнів у початкових класах ставлять у кут). Вчитель лише допомагає учням у виконанні завдань, які ті можуть писати в зошитах олівцями, стирати написане, знову випробовувати свої навички без озирань на «чистописання».

Проте відвідуваність уроків, навіть якщо учень не проявляє активності, є обов'язковою. За пропуск критичної кількості учбових годин ніхто не викликатиме батьків до школи, учня просто не переведуть у наступний клас.

Природно, що у Фінляндії доволі високий рівень матеріального заохочення для вчителів – від 2500 до 5000 євро на місяць, залежно від досвіду та кваліфікації. Адже саме шкільний вчитель закладає те, що становить у країні основу для процвітання з прицілом на економіку цифрового майбутнього. Те, що фіни називають knowledge-based economy.

«Вакансії на посаду вчителя середньої школи у Фінляндії закривають у середньому на порядок швидше, ніж вакансії кваліфікованого персоналу у таких компаніях, як Nokia чи Wärtsilä», – каже експерт міжнародної кадрової агенції EAPM Хілья Хутталаа. На одну шкільну вакансію традиційно припадає 6–8 кандидатів. Рекорд було зафіксовано у 2014 році, коли загальна кількість заявок на педагогічні програми сягнула 8400 за наявністю лише 800 доступних місць, зазначає вона.

Претенденти на посаду шкільного вчителя демонструють кваліфікаційній комісії не так університетські дипломи й тестові оцінки, як наявність своєрідних soft skills, як-от: комунікативні здібності, володіння інформаційним фактчекінгом, рівень емоційного інтелекту, критичного мислення, а також мотивації щодо виконання своїх професійних завдань. 

Зробивши одного разу акцент на вимогливій та якісній освіті вчителів, держава, з одного боку, звільнила себе від нескінченних шкільних перевірок, інспекцій та стандартизованих тестів, а з іншого – заручилася довірою та відданістю викладачів, які сумлінно ставляться до своєї професії і докладають максимум зусиль для майбутнього процвітання своєї нації. 

Уже сьогодні завдяки інноваційній системі освіти Фінляндія стабільно входить у першу десятку Forbes серед країн із найперспективнішою економікою. Є другою в ЄС за інституціональним комфортом для життя та шостою в рейтингу Global Innovation Index 2015.

У всіх цих компонентах відбивається ефективна модель середньої освіти та її орієнтація виключно на глобальний ринок.

Демографічні та економічні показники Фінляндії

1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017 2018
Населення, млн 5,014 5,042 5,066 5,088 5,108 5,125 5,140 5,153 5,165 5,176 5,188 5,201 5,213 5,228 5,246 5,266 5,289 5,313 5,339 5,363 5,388 5,414 5,439 5,462 5,480 5,495 5,508 5,518
Gini індекс (оцінка СБ) н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д 27,7 27,9 27,6 28 28,3 27,8 27,5 27,7 27,6 27,1 27,2 26,8 27,1 н/д н/д н/д
Рівень бідності* н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д н/д 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 н/д н/д

*% населення з доходами менше $3,20 за ПКС на день

Канада

Навчити Україну: що таке освіта епохи «цифрового капіталізму»

Канада – дуже показова країна в нашому пулі зразкових освітніх кейсів. Цілковите скасування статусу Британського домініону відбулося лише 1982 року. Але фактично процес унезалежнення стартував на початку 1930-х. Після цього, особливо після завершення Другої світової війни, британська шкільна традиція, в основі якої була вкрай консервативна «поствікторіанська» модель, почала системно поступатися новим освітнім практикам, максимально гнучким до канадської культурної та мовної строкатості.

Адже на той час лише третина населення Канади були нащадками переселенців зі старого світу XVIІI – початку XX століття. Решта мали або індіанське походження, або прибули до Канади у міжвоєнний період та одразу після Другої світової війни.

Статус країни іммігрантів вимагав максимальної гнучкості в соціальній політиці та якомога динамічнішого розірвання шаблонів, успадкованих від імперії (якою Британія щодо своїх домініонів була доволі умовно). Саме такого динамізму розірвання «пуповини» з імперією та її відсталою освітньою практикою забракло Україні в 1990-ті. Бракує й досі.

У Канаді ніколи не було й досі не існує єдиної системи шкільної освіти, адже на таких величезних малозаселених територіях важко імплементувати єдиний шаблон та контролювати його виконання. Це не є фактом, особливо вартим наслідування, проте зайвий раз доводить, що для якісної організація сучасного освітнього процесу країні не конче потрібне міністерство освіти як таке.

Немає міністерства, нікому й централізовано регулювати, коли людина повинна йти до школи, в якому віці її завершувати, вчитися очно чи через інтернет-чати, як це практикується для віддалених фермерських господарств.

За відсутністю міністерства, в Канаді відсутнє й централізоване фінансування школи. Вона цілковито утримується з бюджету місцевих та провінційних урядів. Федеральний уряд надає лише гранти на науково-дослідну діяльність та освітні подорожі.

Канадські освітяни напрочуд дбайливо ставляться до індивідуального розвитку підлітків. Навчальний план на всіх рівнях будується максимально збалансовано щодо інтелектуального, творчого та спортивного навантаження учнів, з урахуванням їхньої кращої соціальної взаємодії та кар’єрних амбіцій.

І це при тому, що вже з 9-го класу навчання є професійно-профільованим. Приміром, окрім обов’язкових предметів, до яких належать лише математика, англійська та французька мови, учні можуть обрати курси з бізнес-грамотності, ІТ-навичок, відеомонтажу, робототехніки, криміналістики, автомеханіки, режисури, кулінарії тощо. Такий підхід вкотре притягує шкільну освіту до реальних вимог сучасного ділового світу та кадрового попиту локальної економіки.

Це не означає, що інші дисципліни залишаються без уваги. Навпаки, згідно з результатами системи оцінювання PISA 2015, Канада посіла третє місце з читання й опинилася у першій десятці країн з математики та природничих наук. Причому практично однаковий результат продемонстрували учні як із приватних, так і державних шкіл. В Україні, нагадаємо, прірва в результатах тестування PISA між учнями міських та провінційних шкіл виявилася величезною.

Попри максимальний фокус освіти на актуальних кадрових потребах локального ринку, канадські освітяни прагнуть прищепити учням надзвичайно тремтливе ставлення до культури свого регіону та його природних багатств. У школах не є винятком практика виїзних уроків, мета яких – споглядання за якимось природним явищем. Просто споглядання! Аналогічне існує лише в Японії, де цей процес включено навіть до обов’язкової шкільної програми.

Але звернемося до більш «земних» характеристик канадської освіти. Так, провінції у Канаді в середньому витрачають на освіту величезну частку національного ВВП – 7,1%. Це більше, ніж дозволяється місцевим бюджетам у Японії та США.

Чим така незалежна, інклюзивна й водночас максимально практично-орієнтована освіта віддячила канадцям? За обсягами ВВП Канада незмінно посідає сьоме місце у світі – після США, Японії, Німеччини, Франції, Великої Британії та Італії. Річний темп зростання ВВП перевищує 3%, що підтримує міцність національної валюти та дозволяє постійно збільшувати фонди гуманітарного призначення.

За підсумками 2019 року Канада посіла 17-те місце в рейтингу Global Innovation Index. Вже чимало років стабільно опиняється в першій десятці країн, найкомфортніших для життя та особистого розвитку.

Демографічні та економічні показники Канади

1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017 2018
Населення, млн 28,037 28,371 28,685 29,001 29,302 29,610 29,906 30,155 30,401 30,686 31,021 31,360 31,644 31,941 32,244 32,571 32,889 33,247 33,629 34,005 34,339 34,714 35,083 35,437 35,703 36,109 36,540 37,059
Gini індекс (оцінка СБ) 31 н/д н/д 31,3 н/д н/д 31,6 33,2 н/д 33,3 н/д н/д н/д 33,7 н/д н/д 33,8 н/д н/д 33,6 н/д н/д 34 н/д н/д н/д н/д н/д
Рівень бідності* н/д 0,2 н/д н/д 0,2 н/д н/д 0,5 0,5 н/д 0,5 н/д н/д н/д 0,2 н/д н/д 0,2 н/д н/д 0,2 н/д н/д 0,5 н/д н/д н/д н/д

*% населення з доходами менше $3,20 за ПКС на день


Резюме

Підбиваючи підсумки, можна виокремити декілька основних чинників, які є головними генераторами реформ та стрижнем процесів, що зробили розглянуті вище країни успішними у сфері середньої освіти.

Перший. Практично всі країни з високорозвинутою економікою та стабільною динамікою зростання розглядають сферу освіти як стратегічну. Як таку, що вимагає сміливих, навіть карколомних реформ, а надто чималих інвестицій – аж до п’ятої частки національного бюджету, як, приміром, у Сінгапурі.

І це при тому, що частка державних інвестицій нерідко поступається місцевим освітнім бюджетам, як-от в Німеччині або Канаді. В останній школа утримується виключно місцевими платниками податків.

У підсумку ці інвестиції цілком виправдовуються, генеруючи умови для забезпечення високого рівня добробуту громадян країни на національному рівні.

Другий (і, напевно, найсуттєвіший). Всі без винятку «країни-чемпіони» розглядають шкільну освіту як полігон для розвитку насамперед мисленнєвої активності. Школа – не «вантажний термінал» для загрузки у школярські голови «вагонознань» зі всього, що тільки присутнє в підручниках. Школа в цих країнах – радше, лабораторія з прищеплення підліткам креативних навичок та розвитку індивідуальних творчих уподобань.

Звідси ж випливає і акцент на ефективності в розв’язанні проєктних завдань, а не на засвоєння масивів інформації, як це досі переважно практикується в Україні.

Часто засвоєння окремих тем відбувається в контексті вивчення цілих феноменів із застосуванням інтердисциплінарних підходів. Причому до проєктних завдань залучаються цілі учнівські колективи, що розвиває в учнях основи ділової комунікабельності. Саме це спостерігаємо у Фінляндії чи інших країнах, де командна інтеграція та феноменологічний підхід давно став важливою складовою процесу шкільної освіти.

Українська школа, на жаль, і досі забагато уваги приділяє засвоєнню учнями інформації без бодай теоретичної прив’язки до її практичного вжитку (в СРСР це було частиною доктрини з підготовки до тотальної війни, де єдиним безперебійним сховищем інформації в разі форс-мажору міг лишатися людський мозок). При цьому в нас досі невиправдано мало уваги приділяється розвитку критичного мислення й креативного розв’язання навчальних проблем.

І в цьому Україну знову наздоганяє сумнозвісна тяглість тоталітарної доби, адже радянська людина мала б в широкому загалі передусім виконувати накази, ніж рефлексувати над директивами партії.

Третій. Стратегічні інвестиції в професійний розвиток педагогічних кадрів та підвищення соціального статусу вчительської праці.

Найближчий до України приклад – Естонія, де створені максимально комфортні умови для того, щоб обдаровані випускники вишів прагнули йти працювати вчителями та впроваджувати інновації у такому консервативному сегменті освіти, як середня школа.

Політика всіх розглянутих вище країн визначається створенням надійного матеріального підґрунтя для добробуту працівників педагогічної сфери, а отже – й добробуту вихованого ним на шкільній лаві громадянського суспільства.

Четвертий. Учні в країнах-«чемпіонах» є не так споживачами педагогічних практик, як активними учасниками освітнього процесу. Вони відкриті для експериментального пошуку, не бояться помилятися (навіть у перебігу сумнозвісної «директорської контрольної») та проявляти індивідуальність задля реалізації завдань учбового процесу.

І в цьому є чимала заслуга системи. Адже саме залучення та ініціативність є запорукою як суспільного попиту на інновації, так і свободи слова та індивідуальності. В широкому сенсі, базові цінності ліберальної демократії закладаються в такий спосіб саме на шкільній лаві.

П’ятий. Як не парадоксально, іспити, контрольні взагалі не використовуються як мірило навчального процесу в більшості країн з високим рівнем соціального розвитку та добробуту, зокрема – розглянутих вище. Або не мають в них аж такого значення, яке надається їм у досі панівній радянській парадигмі.

Дехто з освітніх інноваторів остаточно відмовився не лише від тестування, за винятком підсумкового, а й від домашніх завдань у класичному розумінні. Адже такі «домашки» несуть у собі невиправдане обмеження індивідуального творчого та фізичного розвитку учнів та створюють прецедент для стресів, нічим не пов’язаних із реальним змістом освіти – переконані у Фінляндії.

Натомість в Україні й досі невиправдано високу вагу мають іспити, чи то пак підготовка до ЗНО. І цей процес став настільки самодостатнім, що подеколи заміняє собою розвиток творчих та мисленнєвих навичок в перебігу навчального процесу.

А між тим у «країнах-чемпіонах» саме розвиток цих здібностей становить основну мету освіти, яка полягає в оволодінні учнями самостійним аналітичним інструментарієм та ефективною комунікацією.

Замість післямови

Україна хоч і відстає в імплементації інноваційних стратегій початкової та середньої освіти, але сказати, що на урядовому рівні та в громадському експертному середовищі досі нічого не зроблено, теж не можна.

Зокрема, в новому законі «Про освіту» (2017) знайшла відображення розроблена в 2016 році концепція «Нова українська школа» (НУШ), яка може стати початком системного реформування базової освіти в Україні.

Позиція експертів

Сергій Горбачов, освітній омбудсмен, ексдиректор спеціалізованої школи №148 ім. Івана Багряного, м. Київ:

З вересня 2018-го НУШ використовують усі без винятку школи України. Це не лише кращі практики старої педагогічної школи, запроваджені ще Василем Сухомлинським. НУШ – це конструктивне осучаснення цієї традиції та низка характерних інновацій. Приміром, у початковій школі практикується методика «ранкового кола» для 6-річних учнів, що має переважно ігрову складову. Це дозволяє забезпечити менш стресову адоптацію дитини до шкільного життя, нівелювати контраст між дошкільним та шкільним середовищем.

Також НУШ передбачає відхід від «зубриловки» з цілої низки предметів. Сьогоднішні знання втрачають цінність швидше, ніж у минулому. Натомість абсолютну цінність мають навички самостійного аналізу та усвідомлення потреби у повсякчасному поглибленні знань. НУШ вбачає в цьому дедалі більший сенс освіти в цілому.

НУШ розглядає учнів як повноцінних суб’єктів навчального процесу. Приміром, рекомендовано перед початком занять разом із вчителем обмінюватися емоціями та думками про свій настрій, висловлюватися самим і уважно слухати інших. Така методика покликана розвивати емпатію та сприяти кращій соціалізації учнів. Раніше такими методами користувалися здебільшого вчителі-новатори, але системного поширення це набуває лише в останні пару років зі впровадженням НУШ.

Ухвалений Верховною Радою у другому читанні закон «Про повну загальну середню освіту» також істотно розширює академічну та фінансову автономію закладів загальної середньої освіти та регламентує контрактні засади роботи педагогічних працівників. Наразі близько 10% шкіл уже мають право фінансової автономії. Новий закон прискорюватиме цей процес.

Втім, далеко не скрізь самі керівники шкіл готові впроваджувати фінансову автономію закладів освіти, оскільки це вимагає набагато більшої управлінської компетентності та відповідальності.

Зрештою, у концепцію НУШ закладено принципи формування на системному рівні громадянина, соціально активного та свідомого своїх громадянських прав. Задля цього поширення набувають різноманітні антикорупційні освітні програми та проєкти, розроблені МОН за співпраці з громадськими організаціями. Наприклад, курс «Громадянська освіта» для 10 класу або «Антикорупційний урок» – спецпроєкт, запроваджений на платформі EdEra.

На жаль, доволі часто запровадження нових курсів гальмується через нестачу кваліфікованих педагогів. Через це у законі «Про освіту» (п. 5 ст. 58) також передбачається можливість залучення до викладання в школі людей з фаховою, хоча й не педагогічною освітою. Такий спеціаліст може рік викладати за контрактом, одночасно поглиблюючи свої знання з методики викладання, а потім – після проходження атестації – отримати педагогічну категорію.

Особливу увагу НУШ приділяє формуванню інклюзивного освітнього середовища, зокрема у закладах освіти, наближених до місця проживання осіб з вадами руху чи спеціальними освітніми потребами.


Зоя Литвин, голова громадської спілки «Освіторія», засновниця Новопечерської школи, м. Київ:

Результати дослідження PISA поховали чимало міфів про українську освіту. Зокрема, про начебто потужну вітчизняну математичну школу. Як виявилося, станом на 2019 рік 36% українських школярів не досягли базового рівня математичної грамотності. Прірва у два з половиною роки відділяє рівень знань учнів у великих містах від їхніх однолітків із сільських шкіл.

Це свідчить про те, що доступ до якісної освіти в Україні є нерівномірним, державне фінансування використовується неефективно, а системні реформи потребують років роботи та значних ресурсів.

Чим у цій ситуації може зарадити громадський сектор? Насправді багато чим. Наведу декілька кейсів, як недержавні інституції можуть адресно впливати на стан освіти в Україні.

1. «Освіторія» – громадська спілка, яка створює інноваційні школи та програми, допомагає вчителям опановувати інновації. Загалом покращує доступ широкого загалу до якісної освіти, зокрема через такі інструменти, як онлайн-платформа iLearn. Завдяки цьому проєкту кожна дитина може скористатися онлайн-курсами та вебінарами найкращих українських педагогів, також самостійно підготуватися до ЗНО.

На сьогодні ресурсом iLearn скористалися понад 80 000 учнів, зокрема на непідконтрольних уряду України територіях.

Ще один важливий вектор діяльності – співпраця «Освіторії» з інтернатами. Як показує соціологія, лише 10% випускників інтернатів успішно соціалізуються. Проєкт «Перша професія» вчить підлітків практичним навичкам, які полегшують їхній вступ до самостійного життя поза стінами інтернату. Наразі у 20 інтернатах по всій Україні працюють 30 таких гуртків, де вихованці опановують крій та шиття, візаж, перукарську майстерність, пошив та ремонт взуття, кулінарію, будівельний та столярний напрямки.

В «Освіторії» також навчають учителів педагогічним ноу-хау та розвивають освітніх управлінців. Адже шкільний директор – це не лише про опалення чи ремонт даху. Це про стратегічну візію щодо розвитку свого навчального закладу та загалом освіти в країні.

Зрештою, щоб заохочувати учителів-новаторів, які власним прикладом змінюють українську освіту, «Освіторія» започаткувала Global Teacher Prize Ukraine. Щороку переможець отримує чверть мільйона гривень, навчання та поїздку на найбільший освітній форум у світі.

2. Приватні школи можуть бути агентами освітніх змін у своїх країнах, своєрідним бенчмарком, як це відбувається у Туреччині чи Перу.

Саме з метою стати справжньою лабораторією інновацій була заснована Новопечерська школа. Зміст навчання у школі зосереджений не так на ЗНО, як на підготовці дітей до життя в Україні майбутнього. Так, у школі впроваджена програма «Лідер у мені», яка є адаптацією відомої програми «7 навичок надзвичайно ефективних людей» Стівена Кові з виховання лідерських навичок, вміння працювати в команді, будувати стосунки з оточенням та досягати мети.

У школі діє власна стипендіальна програма для талановитих дітей, яка повністю покриває вартість навчання. Приміром, у 2019–2020 навчальному році стипендіатами є 15 дітей з малозабезпечених родин, які проявили неабиякі академічні, творчі чи спортивні здібності. Стипендіальна програма дає їм можливість мати рівний доступ з іншими до якісної освіти.

3. В Україні існує декілька громадських організацій, які працюють над розвитком шкільної та позашкільної освіти, зокрема, Українська академія лідерства (УАЛ), яка працює з молоддю після школи.

За кордоном добре відомий так званий gap year, коли випускники шкіл не вступають одразу до вишу, а присвячують рік саморозвитку, волонтерству, подорожам та пошуку покликання. Саме таку можливість усвідомлено підійти до вибору професії дає УАЛ. Учорашні школярі отримують 10-місячну освітню програму, в основі якої фізичний, емоційний та інтелектуальний розвиток, досвід створення соціальних проєктів та нетворкінг.

Загалом, партнерство держави, громадського сектору й бізнесу є саме тим ключовим фактором, за якого зміни в будь-якій сфері відбуваються ефективніше. Таке партнерство не лише є стимулом для системних реформ в Україні, а й формує нову генерацію агентів змін, зокрема у галузі освіти.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті