Нобелівська історія-2022: дослідники банків і фінансових криз

Нобелівська історія-2022: дослідники банків і фінансових криз

Премія Ріксбанку Швеції пам'яті Альфреда Нобеля у 2022 році присуджена Бену Бернанке, Дугласу Даймонду та Філіпу Дібвігу

Нобелівська історія-2022: дослідники банків і фінансових криз

Премія Ріксбанку Швеції пам'яті Альфреда Нобеля у буремному 2022-му, сповненому системних шоків, падінь на фондових ринках і розмов про глобальну рецесію, присуджена трьом найвідомішим вченим у галузі банківської справи та фінансової стабільності. Бен Бернанке, Дуглас Даймонд та Філіп Дібвіг відзначені «за дослідження банків і фінансових криз».

Читайте також: Нобелівська історія – 2021: за що насправді отримали нагороду Девід Кард, Джошуа Ангріст і Гвідо Імбенс

Вплив лауреатів на розвиток фінансової науки не викликає жодного сумніву, адже на їхніх статтях та наукових працях вже зросли покоління професійних банкірів і науковців. Вагомість фігур цих вчених як теоретиків фінансової нестабільності посилюється багатомірним практичним втіленням їхніх концепцій у регуляторній політиці, яке на десятиліття визначило обриси фінансової архітектури сучасного світу.

Бернанке – дослідник банківських криз

Перш ніж стати всесвітньо відомим головою Федеральної резервної системи (ФРС) США у 2006 році, Бен Бернанке набув популярності в академічних колах завдяки своїй статті 1983 року, присвяченій аналізу найбільш руйнівної економічної кризи в історії ХХ століття – Великій депресії 1930-х.

До статті Бернанке доволі поширеним було сприйняття банківської кризи як наслідку економічної рецесії, а не її причини. Натомість американський вчений зумів довести, що саме колапс банків став вирішальним чинником у перетворенні рецесії у глибоку та довготривалу депресію 1930-х років. Поєднавши науковий підхід історичного аналізу зі статистичними методами, Бернанке виявив, що фактори, які були прямо пов’язані з банкрутствами банків, виявились найбільш вагомими причинами катастрофічного падіння тогочасного американського ВВП.

Банки відіграють центральну роль у розгортанні кризових явищ, оскільки є своєрідними трансформаторами залучених коштів вкладників у джерела фінансування бізнес-проектів реального сектору економіки. Тому, коли банки почали масово виходити з ринку внаслідок обвалу цін на акції в 1929 році, суспільство разом із даними фінансовими інституціями, надовго втратило важливу інформацію про вкладників, а отже можливість ефективно перерозподіляти кредитні потоки від вкладників до якісних позичальників.

Бернанке науково аргументував, що економіка США отримала змогу вийти з Великої депресії лише після того, як держава впровадила потужні заходи із запобігання подальшому поширенню банківських панік. Зокрема, йдеться про створення FDIC – Федеральної системи страхування депозитів у 1933 році, за зразком якої через багато років був спроектований і український ФГВФО.

Коли ж у 2007 році після стабільного росту американського банківського ринку впродовж семи десятиліть розпочалася нова глобальна фінансова криза через крах ринку іпотечних цінних паперів у США, до неї мало хто виявився готовим. Практично ніхто, окрім академічних дослідників фінансових криз та банківських панік.

Бернанке – антикризовий центробанкір

Виконуючи функції голови ФРС США, Бернанке мав гарну нагоду втілити свої теоретичні розробки на практиці у найбільш драматичний час сучасної фінансової історії – протягом глобальної кризи 2007–2009 років.

Застосовані ним рецепти економічного відновлення, зокрема стрес-тестування паралельно з масштабною фінансовою «детоксикацією» балансів найбільших банків, а також три хвилі кількісного пом’якшення (QE), що базувались на глибокому розумінні причин рецесії, заклали основи архітектури монетарної та макропруденційної політики США і демократичного світу на десятиліття вперед.

Читайте також: Нобелівська історія – 2019: чим відзначилися польові дослідники бідності Банерджі, Дуфло та Кремер

При цьому більшість регуляторних заходів ФРС США на той час отримали ярлик «неконвенційної політики», адже традиційні способи реагування на ранніх етапах кризи (такі як просте зниження федеральної облікової ставки) вичерпались і мали дуже мізерний ефект, впершись у нижній нульовий поріг, далі якого ставки входили в небезпечну зону від’ємних значень, генеруючи «пастку ліквідності» та загрозу дефляції.

Бернанке, який запропонував боротися з ризиком дефляції шляхом потужної емісії грошей, швидко отримав народне прізвисько «Гелікоптер Бен». Проведення ним політики «гелікоптерних грошей» та кількісного пом’якшення без побічного ефекту в формі гіперінфляції долара (крах якого тоді з усіх прасок пророкували російські та китайські псевдоекономісти) – це ще один доказ філігранної роботи академічного вченого з макроекономічним баченням процесів на посаді головного центробанкіра.

Секретний соус успіху політики «гелікоптерних грошей» від Бернанке полягав не лише в сприятливих для цього макроумовах, а й у паралельному посиленні вимог до банківських резервів і підвищенні надійності американських банків. Таким чином, значна частка викинутої Федрезервом емісійної маси в обмін на токсичні активи з балансів банків замість того, щоб потрапити у відкритий обіг, спокійно осідала в банківських резервах, укріплюючи внутрішню фінансову стійкість системи.

Паралельно це дало поштовх до відновлення кредитування невпинними та поступовими темпами, базуючись на нових більш строгих принципах якісної оцінки банками кредитоспроможності позичальників. Американська фінансова система добре вивчила уроки кризи й зуміла швидко оговтатись від результатів багаторічних помилок на основі віри в могутність саморегуляції фінринків. Великий прикладний внесок у це навчання системи зробив саме професор Бернанке.

З іншого боку, впродовж глобальної кризи голова ФРС став об’єктом шаленого тиску різноманітних критиків: і за фразу про відсутність бульбашки на ринку нерухомості безпосередньо перед рецесією; і за нездатність ФРС і Казначейства США зберегти «фінансовго динозавра» Lehman Brothers від краху, що стало відправною точкою сплеску кризових явищ у вересні 2008-го; і, навпаки, за надмірну підтримку решти «товстих котів» із Волл-стріт після подальшого обвалу фондових ринків; і за QE у формі друку трильйонів «зайвих» доларів.

Інший нобелівський лауреат – Пол Кругман, на днях уже висловився на захист Бена Бернанке, відзначивши, що цьогорічні лауреати здійснили «фундаментальну роботу величезного практичного значення… адже наслідки жорсткості монетарної політики та стрімкого посилення долара викликають нові кризи».

Справді, якщо в Бернанке і були помилки з раннім реагуванням на глобальну кризу, він все ж зумів успішно вивести економіку з ситуації «ідеального шторму». Причини Великої рецесії були настільки глибокі, глобальні й системні, що ці економічні диспропорції формувались явно задовго до приходу Бернанке на пост у 2006 році.

Ну і як написав колумніст Ноа Сміт, «під час Великої депресії 50% банків США збанкрутіли, протягом Великої рецесії таких було всього 0,6%. Це основна причина, чому ми не отримали другу Велику депресію. Завдяки Бернанке. І завдяки економіці».

Теорія набігу на банки Даймонда – Дібвіга

Колеги Бернанке по премії у своїх наукових працях зуміли пояснити динаміку розгортання системних шокових подій, відповівши на питання, чому банки банкрутують і чому їхні вкладники так схильні до панік.

У 1983 Дуглас Даймонд і Філіп Дібвіг написали в Journal of Political Economy одну з найцитованіших у світі статей у сфері фінансів та економіки – «Набіги на банки, страхування депозитів і ліквідність». 19 сторінок результатів їхньої спільної наукової праці стали кращим взірцем для тисяч науковців і мільйонів студентів для розуміння центральної ролі банків в економіці через виконання так званої трансформаційної функції.

Читайте також: Нобелівська історія-2018: дослідники клімату та інновацій Нордхауз і Ромер

Так, для перерозподілу ризиків у просторі й часі банки можуть сформувати актив, надавши кредит позичальнику, якому більшість банківських вкладників ніколи не віддали б своїх коштів за існуючою кредитною ставкою, вважаючи його надто ризикованим. Однак, на відміну від простих вкладників, банк володіє точнішою інформацією про своїх потенційних позичальників, що дозволяє йому відібрати з усієї сукупності кредитних заявок саме ті, які мають нижчий рівень ризику порівняно з ринковою оцінкою.

Вчені слушно зазначили, що «економічна роль банків полягає у трансформації неліквідних вимог (банківських активів) у ліквідні вимоги (депозити до запитання)». Тобто ключове «чудо» банківської діяльності полягає у вмінні банкірів зафондувати мільярди довгострокових кредитів у своїх активах відповідними сумами в пасивах, що складаються з поточних чи значно коротших депозитних ресурсів, які практично в будь-який момент можуть бути зняті вкладниками.

Звісно, щоб виконати цю трансформаційну функцію, банк вимушений іти на ризики, які насамперед пов’язані з панікою серед вкладників, катастрофічним відтоком депозитів і втратою ліквідності. Зменшити ймовірність цього сценарію може зовнішньо інстальована система страхування депозитів, вчасна підтримка центрального банку та внутрішнє ефективне управління ризиками втрати ліквідності в банку.

Науковці запропонували базову економічну модель, що описувала механіку процесу настання банківських дефолтів і розгортання банківської паніки, породжених невідповідністю строкової структури активів і пасивів. Набіги вкладників під впливом інформаційних сигналів не завжди мають об’єктивну природу, а можуть бути наслідками чуток про проблеми банку чи штучних інформаційних атак. Через специфіку структури балансів («довгі» активи проти «коротких» пасивів) жертвою банківської паніки може стати практично будь-який, навіть найнадійніший банк, якщо всі його вкладники прийдуть забрати свої гроші з рахунків одночасно.

Модель Даймонда – Дібвіга надала елегантне пояснення, як банки обслуговують економіку, створюючи ліквідність, і як цей процес формування ліквідності робить банки вразливими до паніки серед вкладників, якщо немає страхування депозитів чи інших методів забезпечення фінансової стійкості.

Від теорії до практики: як скласти пазл фінансової стійкості?

Усі троє лауреатів у своїх роботах довели, чому вкрай необхідно не допускати неконтрольованих каскадних дефолтів банків, якщо ми піклуємось про стійкість фінансових потоків для розвитку реальної економіки. Водночас учені впродовж кар’єри успішно застосували теоретичні результати на практиці як провідні економічні консультанти найбільших корпорацій і урядових радників, а Бернанке навіть довелося ухвалювати доленосні рішення на самій вершині глобальної фінансової системи в непрості кризові часи.

Позитивний досвід американської фінансової системи вказує на те, що найбільш дієвими інструментами запобігання самопідсилюючій банківській паніці з наступним ефектом доміно на банківському ринку є загальнодержавна система гарантування вкладів, а також активна роль центрального банку як кредитора останньої інстанції для тимчасово постраждалих фінансових інституцій. З іншого боку, бездумне застосування обох регуляторних інструментів може підсилити моральний ризик і зловживання з боку влади та учасників ринку.

Науково-практичний вклад нобелівських лауреатів полягав не лише в обґрунтуванні й калібруванні цих запобіжників фінансових криз, а й у суттєвій їх адаптації до нових сучасних умов. Адже у ХХІ столітті на зміну традиційній і дуже зарегульованій депозитно-кредитній моделі фінансово-банківського сектору прийшла нова розосереджена реальність інвестиційних потоків тіньового банкінгу з плеядою різнорідних небанківських фінпосередників та складних похідних фінансових інструментів.

Криза 2007–2009 років якраз і стала природним своєрідним експериментом з перевірки теорії банківської справи на практиці, адже весь комплекс антикризових дій ФРС США на чолі з Бернанке ґрунтувався на тяглій інтелектуальній традиції аналізу природи системного ризику. Як результат, завдяки запропонованим науковим рецептам банки США та ЄС швидко відновилися від шоків як глобальної кризи, так і удару COVID-19.

Ба більше, напередодні можливої рецесії 2022–2023 років фінансові системи провідних демократичних країн видаються краще підготовленими, ніж були у 2008-му. Вони сформували достатні резерви та буфери капіталу, поліпшили нормативи ліквідності, посилилась роль наглядових органів, а головне – нині панує консенсус між академіками і професіоналами стосовно важливості фінансової стійкості та макропруденційної політики.

Читайте також: Нобелівська історія – 2017: Річард Тейлер та економіка з людським обличчям

Як бачимо, дослідження Даймонда, Дібвіга і Бернанке мали надзвичайно важливе практичне значення для банківського регулювання та запобігання негативному впливу фінансових криз.

Як підсумок слід зазначити, що наукові здобутки та практична діяльність цьогорічних нобелівських лауреатів ще раз підкреслили тісний зв’язок між глибоким розумінням економічних законів і здатністю регуляторів запобігати паніці на банківському ринку чи пом’якшувати деструктивну силу системних фінансових криз. Цим уроком критичної важливості комплексного макроекономічного майндсету в топменеджерів центральних банків та наукового обґрунтування регуляторних рішень у банківській сфері не варто нехтувати й українській фінансовій еліті.


Досьє лауреатів

Нобелівська історія-2022: дослідники банків і фінансових криз

Бен Бернанке

Народився 1953 року в Августі, штат Джорджія (США). Навчався в Гарвардському університеті. Науковий ступінь здобув 1975 року в Массачусетському інституті технологій. Викладав у Стенфорді, університеті Нью-Йорка, MIT та Прінстоні. Протягом 2006–2014 років очолював Раду директорів ФРС США. Теперішня афіліація – почесний старший науковий співробітник у The Brookings Institution, Вашингтон, округ Колумбія, США. Паралельно є головним радником інвестиційних компаній PIMCO та Citadel.

Сфери наукових досліджень: фінансові інституції, монетарна політика, глобальна економіка, економічна історія.

Сторінка нобелівського лауреата

Нобелівська історія-2022: дослідники банків і фінансових криз

Дуглас Даймонд

Народився 1953 року. Навчався в університетах Брауна та Єля. Здобув науковий ступінь PhD в Єлі у 1980 році. Викладав у Єлі, був запрошеним професором у MIT Sloan School of Management, Гонконзькому університеті науки та технології, а також університеті Бонна. Нині працює професором фінансів Чиказького університету.

Сфери наукових досліджень: фінансове посередництво, фінансові кризи, ліквідність.

Сторінка нобелівського лауреата

Нобелівська історія-2022: дослідники банків і фінансових криз

Філіп Дібвіг

Народився 1955 року і зростав у Дейтоні, Огайо (США). Навчався та отримав науковий ступінь PhD в Єльському університеті в 1979 році. Викладав у Прінстоні та Єлі, консультував державний та корпоративний сектори. Нині працює професором банківництва та фінансів в університеті Вашингтона в Сент-Луїсі.

Сфери наукових досліджень: банківська справа, корпоративні фінанси, фінансові ринки, ціноутворення активів, цінні папери з фіксованою дохідністю, організація галузевих ринків, портфельний менеджмент.

Сторінка нобелівського лауреата

Сторінка нобелівського комітету

Економісти про лауреатів: Пол Кругман, Олів’є Бланшар, Ноа Сміт

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у нашому Telegram-каналі Mind.ua та стрічці Google NEWS
Проєкт використовує файли cookie сервісів Mind. Це необхідно для його нормальної роботи та аналізу трафіку.ДетальнішеДобре, зрозуміло