Тимчасовий очільник Довженко-Центру: «Ця війна — реальний розпад СРСР»

У серпні 2022 року Державне агентство України з питань кіно видало наказ про «реорганізацію» Національного центру Олександра Довженка – найбільшого державного фільмофонду України – у декілька юридичних осіб. Колектив Довженко-Центру заявив, що така «реорганізація» призведе до ліквідації національного кіноархіву. На захист Центру одразу стала кіноспільнота, зокрема, було створено петицію до Кабінету міністрів з вимогою скасувати «реорганізацію». Вона набрала необхідні 25 000 голосів. Однак у своїй відповіді Кабмін наголосив, що Довженко-Центр має бути переданий іншій структурі (правонаступницею мала стати «Українська анімаційна студія») та вказав на збитковість його діяльності.

Наприкінці жовтня Довженко-Центр подав до суду на Держкіно з вимогою визнати незаконним та скасувати рішення про «реорганізацію». А вже за кілька днів Держкіно усунуло з посади в.о. генеральної директорки Центру Олену Гончарук. Її було обрано шляхом прозорого конкурсу у квітні 2020 року, проте міністр культури Олександр Ткаченко досі не підписав із нею контракт.

Нагадаємо, що Довженко-Центр ще 13 липня цього року офіційно перейшов у пряме підпорядкування Держкіно. Відповідний акт приймання-передачі майнового комплексу Міністерство культури та інформаційної політики України й Держкіно підписали 30 червня 2022 року. А ще раніше – в листопаді 2021-го Кабмін передав Державне агентство з питань кіно у сферу координації уряду.

На початку листопада тимчасовою в.о. директора Довженко-Центру було призначено юристку Юлію Каждан, яка мала зробити фінансовий та юридичний аналіз установи. Вона залишила посаду за два тижні через «булінг, приниження своєї честі та гідності». Скандал трапився, зокрема, через те, що пані Юлія не погодилася давати коментар журналістам, але в цей самий час приймала заявки на сеанси гіпнозу. Каждан не має бекграунду у сфері кіно, але натомість є також директоркою кінологічного центру, що спровокувало численні меми на тему «кіно»-«кінології».

У листопаді СБУ та прокуратура провели обшуки в приміщенні Довженко-Центру, вилучивши певні документи та печатку. Згодом Держкіно призупинило дію наказу про «реорганізацію» – до «завершення повного аудиту», але не скасувало її цілковито.

Нині Держкіно обрало нового тимчасового керівника Довженко-Центру – ним став Андрій Алферов, кінознавець, критик та режисер. Однак кіноспільнота продовжила вимагати відставки керівництва Держкіно через некомпетентність і недоброчесність та повернення Олени Гончарук на посаду генеральної директорки Центру.

Mind поспілкувався з кінокритиком і режисером Андрієм Алферовим про те, чому він прийняв пропозицію Держкіно тимчасово очолити Довженко-Центр, як реагує на хейт від колег, яке значення має збереження Центру, а також – про його перехід від кінознавчої діяльності до кар'єри кінорежисера, про стрічки, які змогли привести до тями після 24 лютого, і про те, яке кіно якнайкраще репрезентує Україну для світу.

–  Чи очікували ви на таку кількість хейту, що полилась на вас у зв’язку з призначенням на посаду тимчасового виконувача обов’язків керівника Довженко-Центру?

Я очікував на хейт, звісно. Дуже добре знаю, що в нашому суспільстві фільмарів відбувається, які настрої, які були реакції колись на інші події, навіть до війни. Я не розмірковував про те, у яких пропорціях цей хейт може бути присутнім, але розумів, що він буде, тому для мене це не стало несподіванкою.

–  А чи очікували, що ваші колишні однодумці, як-от продюсер Денис Іванов, повернуться на 180 градусів проти вас?

Я не вважаю, що Денис Іванов повернувся на 180 градусів, тому що він до мене приїжджав особисто, ми мали розмову. Я Денису дуже вдячний за відвертість – він говорить мені в очі те, що думає. Я не можу це пропускати, радий, що може мені це сказати, що розуміє мої вчинки та мотиви. У нас принаймні є діалог.

–  Однак потім він пише про вас у соцмережах як про сторонню людину. Вас це не зачіпає?

Можливо, Денис працює на певну аудиторію. Не будемо виключати те, що людина, коли виходить у публічний простір, має орієнтуватися на тих, хто її читає. Якщо не всі, то більшість людей себе так поводить. Як у старому вірші одного радянського поета: «Одни слова для кухонь, другие – для улиц».

–  Ваші хейтери апелюють до того, що навіть з початком повномасштабного вторгнення ви продовжили вести соцмережі російською мовою і писали статті про українське кіно для російськомовного латвійського медіа Meduza спільно з Антоном Доліним. У вас є історія дружби, це зрозуміло. Але яке ваше ставлення до поняття «хороших росіян»?

Я не поділяю позиції, що до повномасштабного вторгнення ми розмовляли російською, а після – хтось вигадав собі, що всі мають перейти на українську.

Ми, може, ще будемо звинувачувати військового експерта Романа Світана, який є українцем і розмовляє російською мовою? Чи Івана Яковину – чудового журналіста з Радіо НВ, який так само розмовляє російською?

Мені здається, що це лубочне уявлення про патріотизм і про те, як українець має себе поводити. Більшість тих, хто наводить на мене цей хейт, узагалі почали розмовляти українською чи не рік тому. А хтось лише з моменту повномасштабного вторгнення.

Я народився в українськомовній родині, моя перша мова була українська. Я вільно спілкуюся українською та російською. Я своєї траєкторії поведінки не змінював – від народження розмовляю українською, потім вивчив російську. Говорю і тією, і тією. З одними людьми – українською, з іншими – російською. Я порушую Конституцію чи ще щось?

Чим вони можуть мене зачіпати? Звісно, «Медузою». Я до цього ставлюся не те щоб байдуже, але з певним презирством до подвійної моралі. Мені закидають, що я писав у «Медузу», але писав же про українське кіно. Тобто робив промоцію українській культурі, українському мистецтву, що є дуже важливим, бо це формує думку людей поза межами України.

Існує подвійна мораль людей, які до війни казали: «Як добре було б знятися у російському серіальчику». Однією рукою писали пости у фейсбуці про патріотизм, а іншою – проводили кастинги для російських серіалів, які таємно знімалися в Україні. Яку повагу в мене це може викликати?

Мені важливо, що скажуть, наприклад, Сергій Тримбач, Володимир Войтенко, Роман Балаян.

У всі часи в Україні був такий прошарок людей, які, власне, займалися хейтом. Сьогоднішні хейтери успадкували риси того творчого суспільства, яке свого часу цькувало Олександра Довженка. Він був змушений поїхати до Москви, тому що тут його взагалі хотіли розстріляти. Цькувало Сергія Параджанова.

І там так само казали, що цей «чорножопий вірменин дозволив собі зняти наше головне кіно». Хай пишуть… Це їхня позиція, мені вона не близька, я її не поділяю.

–  Зокрема, Сергій Тримбач і Володимир Войтенко активно виступають проти «реорганізації» Довженко-Центру і перебувають в опозиції до Держкіно. І від людей цього кола летять меседжі, що ви почали співпрацювати з недоброчесними людьми. Як ви з ними спілкуєтеся, ваше ставлення до цього?

Я оголосив свої наміри, свої плани, як подолати цей конфлікт. Тому що для мене головна мета – збереження Довженко-Центру з колекцією, яка, на мою думку, є не менш важливою для України, ніж Михайлівський собор, просто це не так очевидно.

Про це мені колись розповідав Сергій Тримбач, він свого часу був заступником директора Довженко-Центру. І ці розмови ведуться щоразу, коли з’являється новий міністр культури. Починається одне й те саме – просто через нерозуміння, яку цінність усе це має.

Для того, щоб зберігати на цифрі, ми не можемо йти аматорським шляхом: коли маємо якийсь носій чи кілька харддисків, туди все зливаємо і зберігаємо. Треба будувати цифрове сховище – і це доволі дорога річ. Питання в мільйонах євро.

Плівка дає можливість зробити це значно дешевше. Окрім того, у Довженко-Центрі працює спеціальна лабораторія, яка друкує копії. Також вона має дороге обладнання, яке держава колись купувала. Навіть більше, це може приносити державі дохід, бо тут можна дешевше, ніж у Європі, друкувати ці фільмокопії.

У Довженко-Центрі є унікальний музей, є видавництво кінознавчої літератури, а це вкрай потрібно. Для того, щоб займатися освітою не лише фільмарів, а навіть глядачів. Ми забуваємо, що треба вміти дивитися кіно. І вся ця література, і загалом діяльність Довженко-Центру спрямована на те, аби ще й займатися едукацією аудиторії, яка дивиться кіно.

У мене був досвід практики в паризькій сінематеці – у них продаються абонементи для дітей віком від трьох років. Тобто дітей учать дивитися кіно – від фрагментарного сприйняття художнього твору до цілісного. 

Від літа, коли з’явився наказ про реорганізацію, я включений у боротьбу. Просто не пишу про це назагал і не рву на собі вишиванку, як це роблять певні мої колеги. Але ми з Оленою Гончарук, і не тільки з нею, в постійному контакті. Я шукав шляхи, щоб якось подолати цю кризу. Зробити це дуже непросто. Коли постало питання, чи міг би я бути виконувачем обов’язків директора Довженко-Центру… Звісно, я вагався, але врешті-решт погодився, і ми прийшли до цієї точки, у якій зараз перебуваємо.

–  А хто саме зробив вам цю пропозицію?

Мені цю пропозицію зробило Держкіно, у них були свої мотиви, думаю, що вони хотіли подолати кризу, яка виникла через появу Юлії Каждан. Я використав цю можливість для того, щоб уберегти Довженко-Центр. Мені дуже прикро, що певні прошарки суспільства використовують Центр як таран у певній політичній боротьбі. Їм насправді байдуже майбутнє Центру і його колекції, у них завдання – подолати якихось своїх політичних противників через Довженко-Центр. Я борюся за нього, а не проти персонально когось, якихось політичних осіб.

–  Існує теза, що коли ми співпрацюємо з росіянами, Захід думає, що ми дружимо, у нас все добре. Чи це речі в різних площинах – поле бою і культурне? Чи все-таки не треба будувати з ними жодних взаємин?

Це дуже лубочне уявлення про те, що думає Захід. Здається, канцлер Німеччини сказав, що вони не віддадуть Чехова Путіну. Я знаю, які були негаразди під час Каннського кінофестивалю, як реагувало керівництво на витівки наших певних представників. Якщо Захід співпрацює з російськими дисидентами, то для чого це? Вони хочуть налагодити стосунки і на свій бік перетягнути тих росіян, які не підтримують людожерську політику Путіна та його оточення.

Мене особливо дивують такі тези від людей, які 24–25 лютого виїхали до європейських міст, сидять там на грантах, смачно їдять і починають звідти повчати, як потрібно себе поводити, як любити Батьківщину, з ким потрібно розмовляти, а з ким ні. Я не бачу нічого кримінального в тому, що Андрухович зустрічається з Шишкіним і говорить. Якщо люди так швидко від нього відхрещуються – а він один із класиків сучасної української літератури, – це свідчить про рівень розуміння людини.

–  На початку повномасштабного вторгнення була політика нашої влади, що потрібно тримати зв’язок із тими росіянами, які засудили війну. У чому тоді аргументи за цілковите «скасування»?

Мені здається, що це якийсь колективний невроз. На початку війни люди взагалі не розуміють, як поводитися, як ставитися до цього. Наприклад, політика ставлення до російськомовного ще не відпрацьована. Що робити з Леонідом Осикою, який зняв «Камінний хрест» за Стефаником? Він усе своє життя розмовляв російською мовою. Викреслювати його чи як? Михайло Подоляк розмовляє російською мовою – він що, не українець? Це безглуздя, як на мене. Один з найкращих українських поетів Олександр Кабанов пише російською мовою.

Я розумію, що людям страшно, у них депресія, але годі вже виливати бруд на голови всім іншим, з ким не збігається твоя думка або ставлення до певних подій. Мені іноді лячно, що буде після перемоги, чи зможемо ми перетравити її. Люди одразу започаткують новий маккартизм і почнуть полювання на відьом?

Запитайте мого друга, режисера Олега Сенцова, який наразі воює, чи Аскольд Куров, російський документаліст, що домагався звільнення Олега і співпрацював з адвокатами, – це «хороший рускій»? Чи Олег відхрестився від нього, чи продовжує бути близькою людиною?

Антон Долін, наприклад, не пропустив жодного мітингу за Україну та за Олега Сенцова в Москві. Він полишив Москву, щойно почалося повномасштабне вторгнення. Доліну на дверях квартири намалювали величезну Z і погрожували вбити його та родину, бо він «проукраїнська сволота» і таке інше. Як людина честі, він не міг залишатися.

–  А тоді інформаційне поле займають росіяни, а не наші герої… Чи ні?

Та перестаньте, як росіяни можуть займати наше інформполе, он про Залужного скільки всього написано. Він абсолютно видатна історична постать.

Людей, які дотримуються погляду, що немає «хороших рускіх», що всі вони окупанти, я запитую, а що робили ваші дідусь із бабусею 21 серпня 1968 року? Всі щось там говорять… Кажу, тоді вони так само є окупантами, бо жили в країні, яка ввела свої війська (і там було чимало українців, до речі) у Прагу. Але чехословакам стало мудрості, коли семеро людей вийшло в Москві на Красную площадь, сказати: «Це принаймні сім аргументів не ненавидіти радянський народ». Мені така позиція ближча. Дивно, коли кажуть, що потрібно всіх викреслити.

Однак було кілька українців, які переїхали жити до Москви і яких я з дитинства знаю – вони 24 лютого запитували, чи все добре, а потім я за тональністю зрозумів, що вони поділяють кремлівську позицію «ви самі винні в тому, що Путін увів війська». Це було для мене дивним. З огляду на те, що більше ніхто з них не писав, вони дотримуються цієї думки. Не можу збагнути. У цих людей тут батьки, на голови яких летять кляті ракети.

–  Зараз з’являються режисери нової хвилі українського кіно, Наріман Алієв, наприклад, та інші, які вважають, що росію потрібно «кенселити» на 100%. Як ставитеся до цих режисерів і чи змінять вони свою думку згодом?

Нарімана Алієва поважаю, ми добре знайомі, він талановитий автор. Це його особиста громадянська позиція, і з талантом режисера ніяк не пов’язана. Він вважає так і має право, у нього така думка, у мене така. Ми в демократичній країні живемо.

–  Лунали запитання від спільноти, навіщо ви погодилися обійняти посаду т.в.о. Довженко-Центру, якщо вже є законно обрана директорка Олена Гончарук, яка чомусь досі не призначена директором і залишалася весь час в.о.? Чи маєте ви стратегію на цей період і скільки він триватиме?

Олена Гончарук наразі є директоркою Музею кіно. Її заступник фактично керує Довженко-Центром. Якби Олена дійсно була директоркою Центру, а її б нахабно посунули, це була б інша справа. Я намагаюся саме повернути її на посаду керівниці Довженко-Центру. Теорії, які виникають, продиктовані національною любов’ю до конспірології.

–  Там питання щодо забудовника...

Забудовники і колись виявляли свій інтерес до цієї будівлі, але зараз уже питання не в них, вони тут не фігурують. Реорганізація продиктована не тим, що хтось хоче забрати цю будівлю і знищити Довженко-Центр як такий. Змови немає.

–  Тоді навіщо владі знову порушувати питання «реорганізації», яку з 2000-х ніяк не можуть упровадити?

Це все ж розпочалося з Міністерства культури. Довженко-Центр перебував у підпорядкуванні Мінкульту, пізніше його передали у Держкіно. Тут треба з усім розбиратися, запитати міністра культури, поговорити з головою Держкіно, для чого потрібна реорганізація.

Я ще раз наголошую, що для мене важливо врятувати Центр. Є речі, які не можна розглядати лише в площині монетизації. Такі установи приносять державі дещо більше, ніж кошти.

Знаєте, як у Радянському Союзі казали, що хліб – це питання політичне, що ціни на хліб мають бути такі, бо це символізм. Так само культурні установи, як-от Довженко-Центр. Хоча я впевнений, що він може приносити державі прибутки. Та іміджеві прибутки є значно більшими.

Я кілька разів згадував прем’єру фільму «Вавилон ХХ», де були промови, що це наш Голлівуд, світовий твір, нагородили оператора Юрія Гармаша, який єдиний, хто залишився зі знімальної групи, згадували Івана Миколайчука як головного українського актора і режисера. Це було відкриття фестивалю «Молодість», був присутнім навіть Віктор Ющенко. Стільки було промов… І коли почався фільм, люди почали виходити з зали, навіть Віктор Андрійович. До кінця сеансу разом зі мною залишилося семеро людей. Це реальне ставлення української кіноспільноти до українських творів. Я собі не можу уявити, щоб із прем’єри фільму «Касабланка» пішов Джо Байден чи Барак Обама. Навіть якщо вони вже бачили цей фільм, а я певен, що так.

Юрій Іллєнко, видатний український режисер і оператор, у своїй книжці згадував такий епізод. Він закінчив ВДІК, і йому Марк Донской сказав: «Молодой человек, только не на студию Довженка, вас там сожрут». Думаю, чи ми колись це подолаємо?

Коли я працював над проєктом «Польоти уві сні та наяву», я знайшов одного листа. Це питання до того, хто нищив Василя Стуса в Україні. Не якась чорна рука Москви – там підписи видатних українських письменників (Драч, Павличко та Яворівський, але існує теорія, що цей «лист» є підробкою – Mind), які вважали його зрадником, що псує українську радянську літературу.

Разом зі Стусом там Віктор Некрасов, етнічний росіянин, який жив у Києві, потім виїхав з Радянського Союзу. Якби зараз був живий Іван Дзюба, з яким я був знайомий, хтось із них зміг би запитати Дзюбу про ставлення до Некрасова? Чи вважав він Некрасова «хорошим рускім» чи «поганим рускім»? Нагадаю, що Іван Дзюба та Віктор Некрасов разом організували перший мітинг пам’яті жертв трагедії в Бабиному Яру – і всі були одразу посаджені.

Чи вважав Стус Некрасова ворогом, тому що той був росіянином і розмовляв російською мовою? Думаю, що ні. Це були люди зі спільними цінностями. Якщо їх немає, то люди будуть лізти одне одному до рота. Та це ніяк не пов’язано з об’єктивним станом речей. Справжні мотиви – страх, невпевненість, творча заздрість.

Коли була виставка «Польоти уві сні та наяву», думаєте, так писали, як зараз хейтять? Ні. Книжка, яку я зробив і яка була видана як частина виставкового проєкту «Польоти уві сні та наяву» стала книжкою року і цього літа поїхала на виставку до Німеччини. Хтось про книжку писав, що це дослідження певного історичного періоду в українському кіно, дослідження героя цього періоду, чому він був таким? Книжка, яка долає білі плями на мапі історії українського кіно.

Це все створює атмосферу страху і шкодить загальній атмосфері. Можна дійти до страшних речей.

Я завжди згадую приклад із Кенгірським повстанням 1954 року, коли політичні зеки захопили табір і 40 днів тримали його. І перші речі, які вони зробили, – зруйнували стіну між жіночою та чоловічою частиною табору і побудували карцер для тих, хто не згоден з новими законами. Боролися за свободу і побудували карцер. Я б не хотів, щоб, не помічаючи цього, побудували карцер для людей, чия думка не збігається з іншою.

Якби нашим солдатам сказати, що ви тут боретеся за свободу, а у вашому тилу створюють нову диктатуру…

–  Павло Вишебаба казав, що, уявімо, якщо до підвалу, де ховаються українці, зайдуть люди і заговорять російською, то перша думка, що це ворог. Тому в таких критичних ситуаціях українська мова є маркером, що «прийшли твої».

Влітку ми з японцями знімали фільм про воєнні злочини, знімали в Чернігові. Я спілкувався з людьми, що пережили російський полон і розповідали всі деталі. Я був здивований, що в тих людей немає і однієї сотої ненависті, яку я спостерігаю у деяких колег, що поливають хейтом усіх навколо. Хтось розмовляє російською, хтось українською. І ніхто не примушує розмовляти суто українською. Нема такого відчуття, що українська мова залунала – і прийшли твої. Це намагання знайти підґрунтя своїм теоріям, що правильно розмовляти українською. А якщо ні – ти зрадник. Це призводить до розколу суспільства.  Це тільки шкодить, коли ми починаємо таку сегрегацію.  Письменник Андрій Курков якось сказав, що треба російську мову зробити частиною української культури. Як на мене, це правильно, тому що ми їх вигадали, ми їх створили. Російська мова – це так само частина української культури. Чому ми це маємо віддавати Путіну?

–  Не всі знають, що ви й режисер. Зараз драма «Дисидент», ваш режисерський дебют спільно зі Станіславом Гуренком, мандрує кінофестивалями. Фільм має стати одним з небагатьох українських повнометражних фільмів, що звернувся до часів кінця Хрущовської відлиги та розквіту дисидентського руху. Як, чому і коли з’явилася ідея створення стрічки саме на таку тему? Коли чекати на вихід у вітчизняний прокат? 

Ми працюємо над стрічкою, просто зараз брак фінансування, точніше його відсутність. Тому ми робимо це вже з західними партнерами, копродюсерами. Нам потрібно зробити колір і звук, пишеться музика. Сам фільм уже змонтований, і ми потрошку все робимо. Просто Стас, мій співавтор, з перших днів війни потрапив у Тероборону, а потім пішов у патрульну поліцію разом з Андрієм Хливнюком, вони товаришують, Андрій його туди привів. Стас воював, тепер він полишив лави патрульної поліції, повернувся до режисури і знімає документальні роботи. Наскільки я знаю, зараз він разом із «Бумбоксом» у турі Європою. Ми не будемо чекати саме перемоги, але нам потрібно закінчити фільм, надіслати його на фестивалі, а потім у Держкіно і випустити у вітчизняний прокат.

Тому в мене й викликає відразу цей хейт, листи за підписами, у мене починає працювати генетична пам’ять. Я згадую, що дідусь розповідав, що тітка розповідала про це. Дуже схоже. Зараз тебе звинувачують, що ти дотримуєшся непатріотичних поглядів, а тоді теж – що ти дотримується не радянсько-українських патріотичних поглядів. Природа обох випадків однакова.

Якийсь час я жив із нею, вона багато розповідала про дисидентські осередки. До речі, вона вийшла на волю після того, як Рейган просив Горбачова про її звільнення в Рейк’явіку ще 1985 року, а вийшла вона 1986-го. Я багато чого бачив уже в 1990-ті роки, я був ще дуже юний, а вона була популярною персоною, багато їздила світом: на круглі столи, конференції, була членом Гельсінської спілки. Мені захотілося віддати шану їй. Там немає героїні, яка б натякала на таку особу, але все, що я бачив, що я знаю про цих людей, чим вони жили та про що мріяли, там буде. Я зрозумів, що маю йти не шляхом того сценарію, який мені принесли, а своїм, знайшовши для цього персональний мотив.

Окрім того, у нас фігурує підпільний греко-католицький священник. Мене хрестив саме такий священник, який удень працював механіком у якомусь автопарку, але попри все продовжував священницьку діяльність. Мама мені розповідала, як в обідню перерву він прийшов у якійсь спецівці, похрестив мене та повернувся до своєї роботи. Це моя шана людям, які не відмовилися від свого покликання, свого шляху, у які б скрутні умови не потрапляли. Ось чому я опинився в цьому проєкті та згенерував його.

–  У вас давно була думка зняти своє кіно, а не лише аналізувати чуже?

Звісно, рано чи пізно ти від теорії переходиш до практики. У мене були такі думки, я шукав матеріал, писав сценарії. Але ніщо мене не переконувало йти та починати знімати. У випадку з «Дисидентом» це відбулося. Це дуже логічний шлях.

Найяскравіший приклад – представники французької «нової хвилі», які геть усі були кінокритиками і належали до Cahiers du cinéma, головного національного кінознавче видання. І ось вони пішли від Еріка Ромера, який був редактором, до Жана-Люка Ґодара і Франсуа Трюффо – знімати кіно. Такий само приклад стосується бельгійця Андре Дельво, який був кінознавцем – він працював у сінематеці і став режисером. Квентін Тарантіно працював у кіноархіві і став режисером. Лео Каракс – відомий французький режисер, зараз уже патріарх французького кіно, свого часу був представником, як казали, нової «нової хвилі». Він так само сінематечний щур.

Це категорія людей, для яких кінозала стала університетом. Пітер Богданович, американський режисер, який належав до «Нового Голлівуду», починав з теорії кіно, він писав невеличкі статті в американські видання про кіно, завоював величезну довіру в американських класиків. Товаришував з Джоном Фордом і Говардом Гоуксом настільки, що обидва залишали йому свої будинки, дозволяли там жити, поки вони були у відпустках. Це якби зараз якийсь кінокритик завоював довіру, увагу і любов Стівена Спілберга так, що той пускав би його до себе в будинок, дозволяв би носити свої речі, користуватися автомобілем, уявіть собі.

Історія знає чимало таких прикладів, коли люди писали про кіно, досліджували його. Стас Битюцький, український кінокритик, який, до речі, є працівником Довженко-Центру. Я його страшенно поважаю, дуже тямуща людина. Він так само почав кар’єру режисера, і в цьому я бачу певну логіку, коли люди займаються теорією, а потім переходять до практики. Це як викладачі якихось Гарвардів чи Оксфордів мріють перейти до практики. Ти займаєшся економікою, а тут тобі випадає нагода добудувати економіку в якійсь країні. Це певний виклик.

Я теж органічно перейшов, це тільки початок, усе ще попереду.

–  Чи думаєте вже над ідеєю наступного фільму?

У мене є кілька ідей наступних фільмів. Питання в тому, які вибрати, де здобути фінансування. В умовах війни це дуже складно робити. Я почав створювати зі своїм другом, французьким композитором, книжку про роль та еволюцію музики в кіно. Аж від таперів, які грали, щоб розважати публіку перед кіносеансом і якось перекривати дуже гучні на той час кінопроєкторні апарати. Але водночас у мене ще два проєкти великих мультимедійних виставок – на кшталт «Тіней забутих предків» і «Польотів уві сні та наяву».

–  Коли ви почали дивитися фільми після 24 лютого?

Десь першого чи другого березня. У Києві була страшенна атмосфера, всі перелякані. Звісно, складно було дивитися якесь кіно в такому стані. Когось потрібно було відвезти, комусь допомогти. Не було часу і наснаги сісти й переглядати фільм. І аж раптом щось мені нагадало про фільм «Іноземний кореспондент» Альфреда Гічкока. Я увімкнув його, і це мене привело до тями чи що. Екранний саспенс, майстром якого завжди був Гічкок, дозволив стабілізувати психіку.

З цього все почалося, і я повільно почав щось дивитися. Речі, які я дуже добре знав. «Касабланку», наприклад. Я дивився цей фільм новими очима попри те, що бачив його більше 40 разів – це був сеанс, на якому я дивився нову картину, яка має назву «Касабланка», яку зняв Майкл Кертіс 1942 року. Але коли ти дивишся під час війни таке кіно, воно зовсім інше. Це як читати зараз Ремарка, знаєте. У цього письменника зараз нова актуальність. Багато що розумієш про навколишнє. Проте Ремарка не періоду «На Західному фронті без змін», а «Полюби ближнього свого», «Ніч у Лісабоні», «Тіні в раю». Ці речі добре розтлумачують поведінку людей у сьогоденні.

–  Ваші особисті відкриття з українського та світового кіно після 24 лютого.

З українського – насамперед «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Я не втомлююся ходити і проповідувати цей фільм, це вищий пілотаж. Іще хороший дебют – «Як там Катя?» Крістіни Тинькевич. Оце мене дуже вразило попри те, що передивляюся класичні українські фільми.

Серед західного кіно… Я подивився багато всього. Мене страшенно вразив фільм Ендрю Домініка «Блондинка». Також фільм «На Західному фронті без змін». Це за останній час, те, що закарбувалося в текстурі моєї пам’яті.

–  Які українські стрічки якнайкраще репрезентують Україну для світу?

«Земля» Олександра Довженка, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

Я хотів би назвати «Камінний хрест» Леоніда Осики, але він виявився локальним, його мало хто знає за кордоном. Хоча я обожнюю цей фільм, він багато про що говорить у площині національного характеру.

«Плем’я» вважаю новітнім українським фільмом, що репрезентує Україну.

«Памфір», звісно.

Навряд чи вони потрапляли на якісь великі фестивалі, але я дуже люблю ці фільми – «Кров’янка» і «Припутні» Аркадія Непиталюка, він дуже талановитий автор з хорошою рукою, уміє бачити, у нього взагалі унікальне бачення людини та національного характеру. Так само, як і у фільмі «Памфір», мова є інструментом, мова лунає як музика – так і Аркадій Непиталюк уміє з цим працювати.

Але іноземці сприймають багато речей через образи. Саме тому твори Олександра Довженка або Мирослава Слабошпицького – унікальні, у них містяться дуже потужні образи. Через них і відбувається сприйняття України як такої.

Як-от Параджанов. Це настільки унікально, з драматургією кольору мало хто працював узагалі в той момент. Ви знаєте, що, окрім Параджанова, ще двоє режисерів світового рівня проводили в цей період експерименти? Одним із них був Мікеланджело Антоніоні, а іншим – Анрі-Жорж Клузо, француз.

Параджанов дотепер проявляється в сучасній західній культурі: у рекламі, у музичному відео, у перформансах в театрі. Це дуже сильно репрезентує Україну. Інша річ, що до цієї війни на Заході тривалий час взагалі не розуміли різниці між Росією та Україною, для них це був просто пострадянський простір. Хтось розумів, хтось не розумів.

Згодом Захід почне розуміти національні особливості України. Не забувайте про Миколу Гоголя, який є дуже затребуваним і є частиною світової літературної спадщини.

Певна ревізія відбувається і з тим мистецтвом, яке тривалий час вважали якщо не російським, то радянським, але не українським. Гоголь багато в чому репрезентував Україну ще в ті часи, коли мало хто про це говорив. 

Фото: з відкритих джерел та особистого архіву спікера.