Переможець конкурсу МУХі: «Дивна ідея однієї людини – думка божевільного. Якщо її повторять п'ятеро – це зріз соцгрупи»

Перемогу в конкурсі МУХі 2017 Михайлу Алексєєнко принесла робота «Голлівуд-Троєщина» – мультимедійний проект, який об'єднує фото, відео та онлайн-матеріали. За легендою, проект народився із замовлення, яке художник отримав від знайомих з Лос-Анджелеса. Повідомивши в соціальних мережах про підготовку до поїздки в США, Алексєєнко насправді нікуди не поїхав, а голлівудські пейзажі організував у своїй квартирі в столичному спальному районі Троєщина за допомогою програми Photoshop. Отримані фотографії та коментарі до них стали частиною проекту, в якому художник піднімає теми помилкової саморепрезентації в соціальних мережах і можливості комунікації в умовах тотального «суспільства спектаклю».

Про те, що йому дала перемога в конкурсі МУХі, про користь від участі в резиденціях, чим хороший куратор відрізняється від поганого, а також як квартира на Троєщині перетворилася на виставковий простір, Михайло Алексєєнко розповів у інтерв'ю Mind.

– Як ви оцінюєте значення академічної освіти? Що дало вам навчання на графічному факультеті НАОМА?

– Академічна освіта у нас побудована таким чином, що, по суті, нас вчать ремеслу. Але я поступив до академії вже досить підготовленим, з певною базою з малюнку і основ композиції – до цього ходив на курси і фанатично малював цілими днями. В академії графічний факультет дуже гнучкий і дозволяє багато експериментувати. Сама графіка – особливо станкова – експериментальна сфера, адже для того щоб отримати якийсь результат, необхідно логічно мислити, потрібно спочатку прорахувати і врахувати безліч моментів – від зародження ідеї до її концептуалізації та виконання.

Багато художників-графіків після академії стали працювати у сфері сучасного мистецтва. Якщо коротко – академічна освіта дає базу, інструмент і вчить створювати певний продукт, але абсолютно випускає важливий нюанс: що потім з цим робити і навіщо. Другий мінус – це повна відсутність теорії сучасного мистецтва, яка обривається на початку ХХ століття. На четвертому курсі я дійшов думки, що абсолютно не розумію, що коїться в сучасному художньому світі.

– Хто допоміг зорієнтуватися і знайти свою «нішу»?

– Почнемо з витоків: моя мама, теж художник-графік, хотіла, щоб я поступав на архітектуру, бо це більш прикладна спеціальність. До мого вступу до академії ми з нею багато говорили про те, хто такий художник, і якоюсь мірою я був готовий до того, що після закінчення навчання потенційно стану безробітним, оскільки дуже складно заробити на життя виключно художньою діяльністю. Також удома – досить велика бібліотека, у дитинстві улюблена книга була з роботами Ель Лисицького, книги дуже допомогли у формуванні смаку і знань. Після вступу прекрасні люди Тарас Ковач та Олександр Жулинський допомагали з графічним мистецтвом і показували своїм прикладом, як можна працювати. Важливу роль зіграв сквот «Хаят» і участь в групі ЙОД. Загальне середовище теж допомагає: постійно знаходяться нові люди, в яких можна чогось навчитися.

– Можете визначити момент, коли прийшло розуміння, що мистецтво не обмежується академічними техніками?

– Я постійно експериментував, шукав якісь нові формальні або концептуальні підходи. Переломний момент стався в іншому – я зрозумів, що моєї академічної художньої бази не вистачає для того, щоб працювати далі, щоб зчитувати інформацію. Виник певний дисонанс: в академії ти знаходишся в інкубаторі, а потім виходиш у світ і бачиш зовсім інші речі. І хоча зараз так багато інформації у вільному доступі, ти не знаєш, що з нею робити, адже її треба приймати свідомо. У цей момент я почав займатися самоосвітою, намагався розібратися, чим саме мені цікаво займатися. Шукав резиденції та намагався не стояти на місці.

– Як ви прийшли до форми техніки і подання, з якими працюєте зараз?

– Спочатку є ідея, а потім вже починаєш думати, як краще її втілити в життя. Також важливі інші чинники, наприклад інструментарій, яким володієш. Виходячи з нього, вже можна вибрати найбільш відповідний метод. Знову-таки, я дуже вдячний своїй мамі, бо вона зібрала велику бібліотеку, книжки дали мені багато чого. Але література сформувала швидше не пошуковий запит, а розуміння, яке мені допомогло заповнити прогалини в теоретичній базі, запропонованій академією.

– Як виглядає процес створення роботи?

– З'являється ідея, ти нею надихаєшся і починаєш над нею думати. Найчастіше з'являється цілий комплекс рішень, але я в роботі не спонтанна людина – зазвичай проходить десь два роки, ніж я реалізовую проект. По-справжньому можна знайти фундамент у своїх попередніх роздумах, які накладаються на новий досвід, це все складається в єдиний пазл, бац – і виходить. У процесі роботи зайве відсікається, наприкінці ти вже повністю концентруєшся на етапі фінальної реалізації, коли робота представляється публіці. Дуже довго я не робив жодних проектів або виставок, бо саме завершальний етап – це певна відповідальність. Я не міг концептуально відповісти собі на питання, чому змушую глядача дивитися на це або брати в цьому участь. Я відчуваю велику відповідальність перед глядачем.

– Розкажіть про свій досвід участі в резиденціях – у чому специфіка такої форми роботи?

– Резиденції KYIV AIR і Gaude Polonia – два найважливіших етапи мого творчого і нетворчого життя. Коли я беру участь у резиденції, на початковому етапі зазвичай нічого не створюю, лише акумулюю нові знання. У цей час щось робити не дуже хочеться, бо розумію, що це буде повторення. Звичайно, паралельно виникають проміжні роботи, які допомагають прийти до нового.

Перша резиденція відкрила для мене українське сучасне мистецтво, там я познайомився зі своїми колегами. Женя Самборський, Добриня Іванов – художники, які на той час вже практикували. Решта – як і я – тільки починали свій шлях. Крім того, у межах резиденції проводилися лекції. Це був один величезний піврічний інтенсив і експеримент. Я туди потрапив під час навчання, коли робив диплом на шостому курсі академії, і до мене прийшло розуміння, що щось відбувається, а я цього не знаю. Також мені тоді потрібно було зрозуміти, чим займатися після академії: можна було залишитися працювати в кіноіндустрії та отримувати нормальні гроші, а я вибрав піти в резиденцію. Знайшов друзів, однодумців, з якими ми організували сквот «Хаят» і працювали в групі ЙОД.

Ось так ти йдеш далі, розвиваєшся, але потім заходиш у глухий кут, і тобі все одно потрібен якийсь поштовх, щоб перейти на новий рівень. Я ніколи не любив художників, які все життя роблять одне й те саме. Знаходять свій стиль, один дієвий хід – і безперервно його експлуатують. Хоча якщо людині комфортно, то чому б і ні?

Але мені так не комфортно. На Gaude Polonia я подавався чотири роки і пройшов туди якраз тоді, коли був готовим до нової інформації. Добре, що мене не взяли відразу, бо я б упустив багато корисного. Для мене резиденція – це передусім люди, спілкування з ними і комунікація. На Gaude Polonia я вперше познайомився з художниками Данилом Галкіним і Тарасом Кам'яним, у мене був прекрасний куратор Марек Гожджевскі, у колег завжди є чому повчитися. Особливо якщо їхня практика відрізняється від твоєї.

– Ви починали публічну творчу діяльність як співзасновник та учасник групи ЙОД і співзасновник сквоту «Хаят». Це швидше неформальне мистецьке середовище. Чи можна назвати це протестом або все ж таки це було прагнення інтегруватися в інституційне поле?

– «Хаят» не був жестом протесту, це була необхідність. Художникам потрібен був простір для майстерень. Сквот у тому будинку (на вул. Алли Тарасової, біля готелю Hyatt. – Mind) існував і раніше, просто так склалося, що коли я туди заїхав, там зібралася вже критична маса художників, які хотіли творити, експериментувати. Тоді й виникла ця жартівлива назва. Під час роботи і спілкування виявилося, що у багатьох резидентів сквоту ідеї перетинаються, і ми вирішили об'єднатися в групу. Але по суті нас об'єднало місце – коли закрили «Хаят», ми призупинили спільну роботу в ЙОДі. Можливо, нам так було простіше влитися в систему сучасного мистецтва. Хоча ми не особливо розуміли, як це відбувається, і просто хотіли реалізовувати свої ідеї, матеріал, який накопичився. Соціум так влаштований, що коли ідею продукує одна людина, то це думка божевільного, але якщо це роблять п'ять божевільних, то це зріз певної соціальної групи.

Звичайно, мені хотілося виставлятися, продаватися і жити за рахунок своєї творчої діяльності. Але передусім була потреба експериментувати і реалізовувати свої проекти та ідеї. Під час KYIV AIR до нас приходили лектори, які розповідали про арт-ринок, функціонування галерей і побудову співпраці між художником та інституцією. Однак всі лекції закінчувалися словами «має бути ось так, але у нас це не працює». Тому, маючи уявлення про те, як має функціонувати здорова система, здавалося, що наші галереї хочуть зробити з тобою щось нездорове.

Ми зібрали першу виставку «Шара», яка привернула набагато більшу кількість людей, ніж ми очікували. «Шара» мала величезний успіх, ми роздали практично всі роботи. І виникло питання: навіщо щось робити в галерейному просторі, якщо ми і самі можемо? Але в «Хаят» масово і публічно ми більше нічого не реалізовували, це був перший і єдиний проект. У нас був величезний простір у центрі міста, але ми не могли його повноцінно використовувати, бо існували там нелегально. Якби ми активно використовували це місце для публічних заходів, «Хаят» закрили б набагато раніше. Часто в нас виникала ідея, а потім ми знаходили місце для реалізації. До речі, на МУХі я до цього ніколи не подавався, бо відчував, що не зможу реалізувати хороший проект, який міг би перемогти. А мені все ж хотілося посісти перше місце, що в підсумку і сталося.

У цілому працювати можна з ким завгодно і як завгодно, якщо тобі комфортно і це не суперечить твоїм принципам або художнім поглядам. Важливо тільки те, що ти робиш, навіщо ти це робиш, наскільки ти самодостатній. Не виключаю, що якби після закінчення академії якийсь галерист взяв мене під своє крило, то я не був би тим художником, яким є сьогодні.

– А як ви бачите систему взаємовідносин «художник – інституція»?

– Рівноправне партнерство, засноване на діалозі та взаємній повазі. Щоб уникнути проблем в майбутньому, якщо вже є партнерство, важливо, щоб воно було підкріплено юридично, не тільки на словах. Я не працюю постійно з однією галереєю, інституцією, тому ідеальну формулу сформулювати складно.

– Цього року ви стали фіналістом одразу трьох масштабних проектів, присвячених мистецтву молодих українських художників: МУХі, «Фестиваль...» у «Мистецькому Арсеналі» та PinchukArtCentre Prize. Як думаєте, що до цього призвело?

– Відповідь на це питання проста. Мені весь час хотілося якихось інституціональних бонусів доти, поки ми з художницею Мадлен Франко не організували «Квартиру 14» і не почали вільно реалізовувати проекти там і показувати їх в інших просторах. Мене відпустили думки про конкурси та інституції, я відчув внутрішню впевненість і зрозумів, що можу абсолютно спокійно функціонувати незалежно. І тут же інституції з'явилися на горизонті й дали позитивні відповіді.

– Розкажіть трохи про проект «Квартира 14» – виставковий простір у вашій квартирі на Троєщині. За яким принципом він функціонує?

– «Квартира 14» – це проект у проекті. Ми з Мадлен Франко запрошуємо художників переосмислити пострадянський досвід, використовуючи як інтенцію кімнату моєї бабусі, яка залишилася повністю недоторканою після її смерті у 2009 році. Щоразу ми запрошуємо художника, надаємо йому повну свободу і вибудовуємо діалог. До мене є певна довіра, бо я теж художник.

Хороший приклад – це останній проект у «Квартирі 14» під назвою «Троя ВК». Я потрапив на артист-ток з Андрієм Рачинським і Даніїлом Ревковським у Сєверодонецьку, де вони розповідали про свої художні практики. Опісля я до них підійшов, розповів, чим займаюся, і запропонував зробити роботу в себе в Києві, бо контексти були пов'язані та багато в чому перетиналися. Ми не були знайомі до цього і подружилися пізніше, але спочатку спілкувалися як художники, а не як куратор і художники. Всі проекти у «Квартирі 14» побудовані на діалозі, а в діалозі народжується істина. Цей простір було створено як поле для взаємодії та для виокремлення нових ідей і моделей, які можуть існувати і можуть працювати.

– Який етап роботи над проектом ви можете виділити як найважливіший?

– Якщо говорити про кураторську роботу в «Квартирі 14», найважливіший і найприємніший момент – первісна розробка ідеї. Найейфорійніший етап – це коли в усіх учасників все кристалізується, і ми розуміємо, що це «воно». Потім проект ще сильно видозмінюється, але все ж трансформується навколо початкової конструкції. Найскладніший процес для мене – це комунікація: відповідати на листи, постійно заходити в соціальні мережі та щось відписувати.

Під час підготовки моїх власних проектів найважливіший – передфінальний етап підготовки, коли ти найбільше стикаєшся з моральними труднощами. Йдеться як про концептуальну завершеність роботи, так і про експозиційне або репрезентаційне вирішення. Адже ти можеш миттєво придумати класне, як тобі здається, рішення, але коли цей момент ейфорії минає, тобі треба просто завершувати. І тоді починаються сумніви. Але сумніви – це непогано, адже вони дають можливість стати краще, допомагають ставити питання і знаходити відповіді.

– Яку роль відіграє куратор у підготовці, експозиційному і концептуальному вирішенні ваших проектів тепер? Ви схильні більше прислухатися до куратора або діяти незалежно?

– У наших реаліях так склалося, що художники виявилися набагато прогресивнішими та більш сприйнятливими до інформації. Багато українських художники, попрацювавши за кордоном і побачивши, як куратори працюють там, зрозуміли, що в більшості випадків те, що у нас називається кураторською роботою, такою не є. І художники взяли на себе функцію курирування, все одно залишаючись «художниками». Кураторське завдання полягає в тому, щоб максимально розкрити ідею, при цьому мінімально залишаючи свій відбиток на ній. Для мене зараз найбільший художник – це куратор, який втілює свою концепцію, використовуючи як інструмент інших художників. Це не просто людина, яка займається збиранням, – куратор формулює ідею.

Яку роль він відіграє? Все залежить від того, хто з тобою працює. Хороша кураторська робота – коли художник думає, що він сам все робить. Зі мною, напевно, завжди хороші куратори працювали, бо в мене є ілюзія, що мені тільки допомагали й ніколи не заважали. Під час підготовки великих групових проектів кураторське завдання полягає ще в тому, щоб правильно розмістити роботу кожного художника, щоб твоє висловлювання і не було упущено, і не завадило висловам інших, і в комплексі щоб усе виглядало гармонійно. Це, звичайно, обговорюється з художником, і він теж має право голосу. Але в мене ще не було жорстких ситуацій, коли я противився рішенням куратора і наполягав тільки на своєму баченні.

– Як на вас і вашу роботу вплинула участь і перемога в конкурсі МУХі 2017?

– Поки нічого сказати не можу, для аналізу пройшло замало часу. Можливо, тепер буду уважніше спостерігати за своєю творчою практикою. Наразі розумію, що з більшою відповідальністю і ще більшими сумнівами ставитимусь до своїх наступних проектів.

Перша успішна робота

Успішна – це занадто голосно. Краще сказати не «успішна», а «важлива». Перший важливий проект – це «Шара», ним займалася група ЙОД.

Перша персональна виставка

У 2013 році виставка-акція «Шара» в арт-сквоті «Хаят» – на мій погляд, це перше усвідомлене висловлювання. Перший персональний проект в інституції – «Нескінченний проект» у 2015 році в Малій галереї «Мистецького Арсеналу», який курирувала Дана Брежнєва.

Перший кураторський проект

Вперше я зіткнувся із взаємовідносинами «художник – куратор» на виставці учасників резиденції KYIV AIR, яка проходила в Національній академії.

Перший конкурс/резиденція

У школі мене весь час відсилали на різні олімпіади з малювання, але я страшенно не любив подібні конкурси, до того ж посідав другі й треті місця, ніколи не вигравав. В Академії брав участь у конкурсах малюнка. А вперше потрапив на резиденцію KYIV AIR у Києві в 2013 році.

Перший продаж

У 2013-му в рамках проекту «Шара» я роздав близько 300 робіт і після цього вирішив, що поки не розкуплять решту накопиченого матеріалу або ці роботи самі не знайдуть своє життя, то матеріального особливо нічого робити не буду.