Прем'єра тижня: фільм «Додому» з Ахтемом Сейтаблаєвим у головній ролі

7 листопада у вітчизняний прокат вийшов раніше широко анонсований фільм «Додому» – повнометражний дебют 26-річного українського режисера Нарімана Алієва з відомим актором і режисером Ахтемом Сейтаблаєвим («Хайтарма», «Кіборги») в головній ролі. Mind побував на показі і розповідає, яке враження справляє стрічка і на які історичні та кінематографічні паралелі наштовхує глядача.

Бекграунд. Стрічка цього року вже взяла низку трофеїв: отримала Гран-прі на 10-му Одеському кінофестивалі, стала кращим фільмом Міжнародного кінофестивалю в Бухаресті (BIFF), а також визнана кращою іноземною картиною 7-го Міжнародного Босфорської кінофестивалю, де був відзначений і Ахтем Сайтаблаев як виконавець кращої чоловічої ролі. «Додому» – перша українська картина, що потрапила в лонг-ліст премій «Оскар» і «Золотий глобус».

Сюжет. Кримський татарин Мустафа (Ахтем Сейтаблаєв) забрав тіло свого сина Назіма, який загинув у війні на Донбасі (в Пісках), і разом з молодшим сином Алімом (Ремзі Білялов) везе його на автомобілі до Криму. Поховати сина Мустафа обов'язково хоче саме там. Як казав їхній дід: «Крим – це наш Єрусалим». Для Мустафи це дія несе в собі певний сакральний сенс: віддати тіло землі потрібно обов'язково на батьківщині предків.

Алімові постійно телефонує дівчина Назіма. Вона твердить про Мустафу: «Він небезпечний». Мустафа емоційно реагує на ці розмови і намагається відібрати у сина мобільний телефон: «Не відповідай». Через це трапляється невелика аварія.  

Цим пригоди не вичерпуються: місцеві бешкетники крадуть у хлопця сумку, де всі гроші і документи. Батько з сином по гарячих слідах знаходять цю ватагу. Мустафа виявляється «крутим бійцем». Він і сина навчив обходитися з холодною зброєю (Алім поцупив у господарів кухонний ніж), і той відбирає сумку у злодія, злегка поранивши йому долоню. Однак герої не встигли насолодитися перемогою – Мустафа раптово втрачає свідомість: він серйозно хворий, але намагається не звертати увагу на стан свого здоров'я.

Після конфлікту з українськими прикордонниками, де знову непогано себе проявляє Алім, вони потрапляють до дядька – брата Мустафи. Перепливають на човні Сиваш, щоб потрапити на півострів. Алім іде з батьком до кінця...

Алюзії та паралелі. Фільм Нарімана Алієва виглядає новим прочитанням картини «Повернення» (2003) – це був тріумфальний кінодебют відомого російського режисера Андрія Звягінцева, за який він отримав «Золотого лева» у Венеції. Там перед двома хлопцями з нізвідки раптом матеріалізується батько, якого вони ніколи не бачили – виховувала їх лише мама. Тато суворий і сильний. У картині напівнатяками дається зрозуміти, що він чи то спецпризначенець, то чи льотчик.

Батько бере хлопців із собою в автомобільний похід, аби ближче пізнати один одного. На їхньому шляху трапляються  хулігани, з якими батько жорстко розправився. Молодший син дедалі більше захоплюється батьком, а старший (підліток), навпаки, йде в опозицію. Батько вимагає беззаперечного підпорядкування, чим дратує старшого, а молодший – сильніше переймається батьківськими установками.

Конфлікт зі старшим досягає піку, коли той тікає на маяк. Хлопчина закривається нагорі і кричить, що кинеться донизу, якщо батько за ним полізе. Тато, намагаючись дістатися сина, сам зривається вниз і незабаром помирає від травми. На старшого лягає відповідальність за подальші дії, аж до того, що тіло батька доводиться тягти на собі.

У стрічці Нарімана Алієва дуже схожі події: тільки тут відбувається ініціація молодшого сина. Фільми «Повернення» і «Додому» перегукуються і назвами, і ключовими ідеями. Якщо останній широко трактувати – йдеться не лише про повернення на рідну для кримських татар землю, а й до призабутого чоловічого ідеалу воїна.

Переваги картини. Фільм має нормальний темп і яскраво знятий. Герої, атмосфера, інтрига – все відпрацьовано на гідному рівні. Красиво зроблені перевертні: наприклад, хлопчаки, що  невинно пустують у річці – раптово обертаються загрозою для головних героїв.

Проглядаються і символи: стук по склу авто то поліцейських, то прикордонників, щоб, мовляв, швидше відкрили двері, щоразу неприємно звучить як стукіт важкої долі.

Прикрашають похмурий фільм кумедні епізоди – на зразок того, коли на бензозаправці дві маленькі дівчинки з сусіднього авто корчили пики Алімові, поки до них раптом не дійшло: хлопець аж надто серйозний. І ця його заклопотаність передалася їм – дівчатка принишкли. Ймовірно, такими епізодами наповнила фільм драматург Марися Нікітюк («Коли падають дерева») – вона разом з режисером тут виступила співавтором сценарію.

Для типажу Ахтема Сейтаблаєва роль Мустафи пасує ідеально: прямий, щирий, сильний, але дещо грубуватий і запальний. Таких персонажів він уже неодноразово грав, що військових – добровольця Татарина в телесеріалі «Гвардія» Олексія Шапарєва, льотчика, героя Радянського Союзу Аметхана Султана в «Хайтарма»; що цивільних – хірурга з «Центральної лікарні» або господаря готелю у «Сватах» «Кварталу 95». Ахтем і тут абсолютно переконливий і органічний.

Недоліки. У фільму важкий і відкритий фінал – він залишає по собі дещо песимістичне і двоїсте враження. А що стосується сюжету, то роуд-муві з трупом «на борту» вже багато разів використовувалося у світовому кінематографі різних жанрів: від чорних комедій до драм.

Враження Mind

Загалом – дуже гідний твір молодого режисера Алієва.

Відзначимо, що дійсно «чоловічих» картин в Україні мало. І до багатьох з них має пряме відношення Ахтем Сейтаблаєв: або як актор, або як режисер, або одразу в двох цих іпостасях – як було у фільмі «Хайтарма», де він знявся в головній ролі.