Як і навіщо РФ перетворює Крим з туристичної Мекки на військову базу

Український вектор

Незважаючи на те що розгорнуте російське угруповання демонстративно висунуте в район адміністративного кордону з Херсонською областю, російські генерали чудово розуміють, що в разі можливого наступу з Криму війська неминуче опиняться під ударом в невигідних для себе умовах «пляшкового горлечка» і понесуть серйозні втрати. Зрозуміло, що це не секрет і для українських генералів, які на цьому напрямку зробили упор на створення потужного артилерійського «кулака».

Причому якщо спочатку це були переважно зведені підрозділи окремих артилерійських бригад ВСУ, то наразі ця функція покладена на новосформований дивізіон берегової артилерійської групи ВМСУ. Зібраний за короткий час арсенал вражає – тут і РСЗВ «Град», «Ураган», і 152-мм гармати-гаубиці Д-20. Хоча формально частина базується в Одесі, фактично вона розгорнута в Миколаївській і Херсонській областях. Причому підрозділ, що називається, «не вилазить» з полігонів, постійно відпрацьовуючи різні етапи розгортання і ураження цілей.

Розуміючи, що умов для повномасштабного сухопутного наступу з Криму немає, російські генерали головний упор зробили на авіацію. Але і тут для них не все так безхмарно – за два роки протистояння українське командування стягнуло на південь без сумніву кращі з наявних засоби ППО.

Йдеться перш за все про 160-ту зенітну ракетну Одеську бригаду та 201-й зенітний ракетний полк (Миколаївська область) – загалом як мінімум про 56 пускових установок С-300ПС. Навіть якщо врахувати, що вони не модернізовані, як російські «колеги», і частина позицій відразу буде подавлена ударами з повітря, та в будь-якому разі ті, що залишилися в строю, зможуть нанести серйозні втрати авіації противника.

І не факт, що всі установки знаходитимуться в місцях постійної дислокації – у ході останніх масштабних навчань активно відпрацьовувалася в числі інших і така вправа, як розгортання комплексів С-300 у полі з подальшим контролем повітряних цілей (на жаль, без практичних стрільб – для цього зараз в Україні немає відповідного полігону).

І це без урахування досить потужної ППО, що включає ЗРК «Оса», ЗПРК «Тунгуска», ЗРК «Стріла-10», а також велику кількість ПЗРК «Голка» і «Стріла». І хоч техніка не нова, але, як показали події в Сирії, новітні вертольоти Мі-35М або Мі-8АМТШ чудово горять навіть після влучень «найпростіших» ракет і снарядів.

Не варто скидати з рахунку й досить велику кількість винищувачів-перехоплювачів Су-27 і МіГ-29 у складі Повітряних Сил України, що посилено ремонтували і вводили в дію останні два-три роки. У південних областях було вжито безпрецедентних заходів з розвитку та модернізації аеродромної мережі: так, в Одесі почав функціонувати аеродром «Шкільний», серйозні роботи ведуться на аеродромах в Мартинівці на Миколаївщині, «Буялик» і «Червоноглинський» в Одеській області.

Серйозно модернізована на цьому напрямку і система раннього оповіщення: вже два роки поспіль закуповуються десятки РЛС вітчизняного виробництва.

У разі агресії РФ з боку Криму варто взяти до уваги також і удари корабельних ракет, але за повномасштабної війни їхній вплив на загальну обстановку навряд чи буде вирішальним, перш за все через обмежену кількість ракетних носіїв у складі Чорноморського флоту.

«Російський» Крим як загроза Європі

У результаті анексії Криму змінився розклад сил в Чорному морі: Росія отримала в своє розпорядження важливий стратегічний плацдарм, звідки вона може відкрито загрожувати не лише Україні та чорноморським країнам, а й усій Європі. Крим як військова база в руках Росії – це відмінний інструмент для шантажу Заходу, який намагається уникати відкритої конфронтації з РФ, прагнучи за всяку ціну зберегти статус-кво.

Водночас НАТО змушене реагувати на таку загрозу, посилюючи свою присутність в цьому регіоні. Так, на Варшавському саміті НАТО в липні 2016 року було прийнято ініціативу Румунії зі створення постійного угруповання ВМС НАТО в Чорному морі. Передбачається, що його штаб знаходитиметься в Констанці, при цьому кораблі чорноморських країн НАТО перебуватимуть там постійно, а кораблі інших країн – членів НАТО – заходитимуть на ротацію, наприклад, по два тижні (згідно з міжнародними угодами, перебування в Чорному морі військового корабля ВМС нечорноморської держави обмежене 21 днем).

Особливе занепокоєння у військового керівництва чорноморських держав НАТО викликає також розгортання в Криму берегових ракетних комплексів «Бастіон» та «Бал». Так, «Бастіон» оснащений надзвуковими ракетами «Онікс» (за термінологією НАТО – SS-N-26 Strobile) – вельми сучасною зброєю, що може вражати надводні цілі на дальності 300 км, причому за допомогою радіолокаційної станції «Моноліт-Б» може отримувати загоризонтне цілевказування. Бойова частина «Онікса» становить, за відкритими даними, приблизно 220 кг.

До швидкості 2 Маха ракета розганяється вже через декілька секунд після того, як покидає спеціальний герметичний транспортно-пусковий контейнер. Потім, залежно від політного завдання, або залишається на цій швидкості, або розганяється до 2,6 Маха.

На ціль ракета зазвичай виходить на надмалій висоті, біля 10 м над поверхнею моря, що ускладнює її ліквідацію корабельними системами. На заключному етапі, керуючись власною базою даних, ракета сама вибирає головну ціль у ордері і алгоритм її поразки.

Менш ефективний, але досить небезпечний для флоту розконсервовуваний окупантами підземний ракетний комплекс берегового базування «Сопка» з радіусом дії в акваторії Чорного моря до 100 км. Зданий в експлуатацію в 1957 році, цей комплекс з декількома модернізаціями, що стосувалися насамперед типу застосованих ракет, «дожив» до розпаду Радянського Союзу. На той момент на його озброєнні була ракета 3М44 «Прогрес», що має кумулятивно-фугасну або ядерну бойову частину (350 кт), що дозволяло вивести з ладу однією ракетою корабель будь-якого класу.

У 1996 році «Сопка» була передана ВМС України, причому в діючому стані – є відео щонайменше одного пуску в 1997 році. Після чого комплекс був законсервований, хоча час від часу робилися спроби його реанімувати (остання зафіксована в 2009 році).

Таким чином, можна сміливо говорити, що на сьогодні з туристичного регіону Крим цілеспрямовано перетворюється на військову базу, в якийсь «непотоплюваний авіаносець – 2», за допомогою якого Росія сподівається реалізувати свої імперські амбіції щодо розширення сфери впливу в Чорному і Середземному морях. Багатополярна модель світу трохи полегшує їй завдання й створює можливості для маневру в ході контактів із західними країнами.

Водночас, демонструючи свою «невразливість» перед санкціями Заходу, Росія стає заручницею непередбачуваних рішень Володимира Путіна, поступово руйнуючи себе зсередини і перетворюючись на країну-ізгоя на міжнародній арені. Усе менше країн розглядають Росію як країну-партнера, і все більше – як агресора, від якого необхідно захищатися.

Однак рано чи пізно Захід все ж буде змушений дати відсіч агресивним планам Кремля. Правда, чим пізніше це станеться, тим більшу ціну доведеться заплатити світові за російську агресивну політику. Україна вже платить – життями своїх солдатів, трьома роками війни, мільйоном біженців і величезними матеріальними втратами.

Кількісні показники військової присутності Росії в Криму

	На момент поділу Чорноморського флоту СРСР (травень 1997)	Перед анексією Криму (січень 2014 року)	Після анексії та окупації Криму (березень 2016	Перспективні плани Росії на 2020–2025 роки
Особовий склад	70 000	12 500	23 800	43 000
Танки	258	-	30	100
Бронетехніка	742	92	603	1150
Артилерія	229	24	173	400
Літаки	170	22	74	150
Вертольоти	1153	7	61	95
Ракети наземного базування	6	-	16	50
Кораблі	105	26	30	33
Підводні човни	4	2	4	7