Надійний щит чи діряве корито: в якому стані українська система ППО
Чому С-300 – не панацея, а спроби відновлення С-125 – явна корупція
На початку квітня «Укроборонпром» повідомив про те, що передав ЗСУ черговий відремонтований комплекс протиповітряної оборони С-300ПС. Ресурс техніки було продовжено на чергові сім років. Роботи виконало підприємство «Укроборонсервіс», що входить у концерн. Всього протягом 2016-2017 років було відремонтовано п'ять таких комплексів. Це одне з ряду замовлень «Укроборонпрому» у рамках стратегії «Український щит», яка «передбачає перехід на високотехнологічне виробництво, міжнародні стандарти НАТО і оснащення ЗСУ сучасними зразками озброєнь», як йдеться у повідомленні концерну. Mind запитав військового експерта Михайла Жирохова, що насправді являє собою «український щит» у частині систем протиповітряної оборони.
Комплекси з минулого століття. Буквально днями «Укроборонпром» відрапортував, що за останні два роки для повітряних сил України було відремонтовано п'ять комплексів С-300. Варто нагадати, що ці комплекси призначені для боротьби з літаками стратегічної, тактичної авіації, крилатими і оперативно-тактичними ракетами на висотах від 25 м до 27 км на відстанях до 100 км.
Однак наскільки ефективними ці комплекси виявляться у разі можливої великомасштабної війни з Росією – досить дискусійне питання. З одного боку, це мобільна протиповітряна система. На момент початку серійного виробництва (початок 1980-х років) комплекс мав рекордні 5 хвилин розгортання у бойове положення. З іншого – за 30 років системи виявлення та створення радіоперешкод пішли далеко вперед, а електроніка комплексу фактично залишилася на місці.
І ще – до 2014 року Україна мала ракетний полігон «Чауда» в Криму, проте після 2010-го тут не було проведено жодних практичних тактичних навчань з бойовою стрільбою.
Бойові стрільби наші ракетники розпочали тільки наприкінці 2016 року, коли нарешті змогли створити полігон у Херсонській області. Однак такі навчання буквально штучні і не можуть повною мірою підтримувати боєготовність всіх зенітно-ракетних частин.
Скорочення арсеналу. Взагалі після розпаду Радянського Союзу наша країна успадкувала досить серйозну систему ППО – 132 зенітно-ракетних дивізіони. Стільки ж було у Росії станом на 2015 рік. Однак наша ППО мала одну досить серйозну проблему – згідно з радянськими статутами, позиції зенітно-ракетних комплексів були переважно стаціонарні і прикривали в основному стратегічно важливі промислові та адміністративні центри – Київ, Дніпропетровськ (нині – Дніпро), Харків, Миколаїв, Одесу, Крим.
Зрозуміло, що для цих цілей цілком годилися навіть досить старі комплекси – як, наприклад, С-125 або С-75 часів війни у В'єтнамі. Незалежній державі, що не мала так багато ворогів, як СРСР, така їх кількість просто не була потрібна. Тому дуже скоро після отримання незалежності Україна була змушена почати значне скорочення. Так, першими були зняті з озброєння ЗРК середньої дальності С-75, потім, на початку 2000-х років – маловисотні С-125. Поки дозволяв ресурс, експлуатували далекобійні ЗРК С-200В та С-200Д, але і їх зняли з бойового чергування 2013 року.
Основним комплексом став С-300 двох модифікацій – С-300ПТ і С-300ПС (станом на 2010 рік у підрозділах ППО було 16 дивізіонів С-300ПТ і 11 С-300ПС). При цьому відбулася й серйозна географічна рокіровка – першими розформовувалися дивізіони, які базувалися на Донбасі і на прикордонних з Росією територіях, акцент робився на центральні та західні області. З великою часткою ймовірності можна говорити про те, що робилося це свідомо.
Проблеми із поставками запасних частин з РФ та неможливість продовження термінів зберігання зенітних ракет призвели до того, що до 2014 року до системи ППО країни були включені навіть армійські ЗРК середньої дальності «Бук-М1». Але робилися спроби освоїти капітальний ремонт комплексів – найбільших успіхів вдалося досягти саме щодо С-300. Так, у 2012 році наші зброярі рапортували про те, що було проведено капітально-відновлювальний ремонт двох дивізіонів С-300ПС, при цьому частина елементної бази була вітчизняного виробництва.
ЗРС «С-300ПС»
Після анексії Криму наші Повітряні сили втратили п'ять дивізіонів С-300 і три дивізіони «Бук-М1», що вкрай негативно позначилося на боєздатності і фактично зробило пролом у ППО на південному напрямку.
Воєнний час. Протягом початкового періоду війни на Донбасі на ППО мало хто звертав увагу – основні зусилля були спрямовані переважно на підтримку боєготовності наявних частин сухопутних військ.
Тільки починаючи з 2015 року почалися планові роботи з посилення зенітно-ракетних частин з наголосом на заводський ремонт і продовження термінів експлуатації зенітних ракет. Через те що робочі моменти були відпрацьовані тільки щодо С-300, їх і стали масово відновлювати та ремонтувати. У підсумку за два роки вдалося «протягнути» через заводський ремонт різного ступеня 65% наявного складу зенітно-ракетних комплексів С-300П. Крім того, був освоєний ремонт ракет до них. Ще одним напрямком став ремонт і модернізація ЗРК «Бук-М1» – тут результати вражають не менше.
Одночасно почалися спроби посилити нашу протиповітряної оборону не тільки кількісно, але й якісно. Саме у цьому напрямку варто розглядати прийняття на озброєння таких досить унікальних комплексів як С-300В1 і «Тор».
У той же час не все так вже благополучно – як бачиться, збільшення кількості тих же С-300 не є панацеєю у разі початку великої війни. Адже, незважаючи на мобільність, комплекси все-таки мають стаціонарні позиції, які досить легко будуть вражені вже у перші години агресії різноманітними «Калібрами» й «Іскандерами». Тут може йтися про відсотки тих, хто виживе, і про те, яких втрат вони зможуть завдати противникові в подальшому. Тому основним противником російських «повітряно-космічних сил» стануть армійські «Бук-М1» і «Оса», можливості яких вкрай обмежені. Ось тут, як бачиться, будуть дуже важливими чисельність та підготовка розрахунків.
ЗРК «ОСА-АК»
Перспективні напрацювання. Вже досить довго ведуться дискусії з приводу створення дешевого зенітно-ракетного комплексу на базі вітчизняних розробок. У зв'язку з цим вкрай цікава доля системи ППО малої дальності на базі авіаційної ракети класу «повітря – повітря», яку виробляє ДАХК «Артем» (Київ).
Така система пропонувалася полякам на конкурс Narew під умовною назвою R-27 ADS, і після важкої конкурентної боротьби її було обрано для поставок у польську армію. Зараз наші фахівці спільно з поляками ведуть інтенсивні роботи з розробки цього комплекса. Вже цього літа планується його попередня демонстрація, а восени – стрільби.
Використання авіаційної ракети хоча і виглядає таким собі ерзац-рішенням, проте цілком життєздатне. Досить згадати ізраїльський комплекс «Спайдер» з ракетами Руtоn-5, який цілком успішно застосовувався проти російської штурмової авіації у війні 2008 року. Або взагалі іранські експерименти з Р-27Т, які вкрай вдало застосовуються проти сучасних машин ВПС Саудівської Аравії і ОАЕ.
Таким чином, за рахунок відносної дешевизни можливо буде за дуже короткий час створити такий собі мобільний «ракетний паркан», подолання якого для можливого противника буде пов'язано з серйозними втратами техніки і, найголовніше, льотного складу. Причому навіть просто наявність таких комплексів в достатній кількості буде важливим стримуючим фактором.
Нераціональні витрати. Якщо розглядати ситуацію з цієї точки зору, то явним анахронізмом виглядає, наприклад, проект відновлення на озброєнні стаціонарних комплексів С-125, що просувається деякими військовими і приватними компаніями. Навіть з новою головкою самонаведення і поліпшеною завадостійкістю він буде немобільним, і, отже, знищеним ще до того, як встигне зробити перший залп. Чи варто витрачати дорогоцінні ресурси і час на такі відверто корупційні проекти, та ще й у воюючій країні – величезне питання.
В цілому ж можна говорити, що на даний момент все ще не сформовано виразну концепцію розвитку системи протиповітряної оборони країни. Адже цілком очевидно, що нескінченно підтримувати в стані боєготовності радянські системи 30-40-ка річної давності не вийде, і вже дуже скоро постане питання про їх заміну. Але навіть розмови про вибір тих чи інших комплексів західного виробництва зараз не ведуться. Причини у принципі зрозумілі – брак фінансування, відвертий спротив частини вищого генералітету. Однак як би потім не виявилося пізно, і в один «прекрасний» момент ми б не залишилися біля «дірявого корита».
БМ «Тор»
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
