Перший з могікан: чому інвестори почуваються «індіанцями» в Україні

Mind разом з інвестбанкіром та головою українського представництва Avellana Gold Андрієм Смоліним започатковує серію нарисів про пригоди іноземних інвесторів в Україні та міфи, з яким зіштовхуються люди, готові вкладати сюди гроші.

Інтерв'ю з Андрієм Смоліним можна прочитати тут.

Avellana Gold – це інвестиційний проект з розробки Мужієвського родовища поліметалів (цинковий, золотий та свинцевий концентрати). Основним інвестором проекту є американський бізнесмен Брайан Саваж, директор компанії Amur Minerals Corporation. Наступним етапом розвитку проекту має бути залучення великої видобувної компанії – що дасть можливість отримати необхідну суму інвестицій для запуску промислового видобутку та переробки. 

І хоча проект стартував 2016-го, за ці два роки багато часу забрала боротьба з українськими чиновниками та правоохоронними органами. Але про все по черзі – від першої особи.

У багатьох щасливих дітей з епохи мого дитинства була книжкова серія – «Бібліотека пригод». Як зараз бачу ряд різнокольорових обкладинок з мерехтливим золотим тисненням. Цікаво було наcтільки, що часом читав по дві книги одночасно, не в силах стримати азарт швидше дізнатися розв'язку. Так, перескакуючи з глави на главу, з континенту на континент, я і познайомився з «Останнім із могікан» Фенімора Купера й «Островом скарбів» Роберта Стівенсона.

Ніколи не вважав себе надто азартною людиною, але здається, що дитячі образи підсвідомість просто так не відпустила, бо чому тоді я через 20 років опинився в світі інвестиційного банкінгу, а через 30 – згадую саме ці дві книги, коли думаю про прагматичні завдання запуску виробництва золото-поліметалічного концентрату на українському Закарпатті.

Реальний сектор змусив мене спочатку здивуватися, потім почати турбуватися, а згодом і самому відчути себе інвестором-«індіанцем», якому дійсно здаються дикими і незрозумілими багато речей, властиві нашому бізнес-середовищу. Зате на прикладі лише одного проекту Avellana Gold стає очевидним, чому всі полюбляють говорити про багатство українських надр, але ніхто так і не викопав «скриню» з цього «острова скарбів».

Коли чую про «багатющі надра» та тисячі родовищ, в голові починає мимоволі звучати пафосний речитатив заставки «Наша Раша». Усі персонажі нині непопулярних скетчів відрізнялися гіпертрофованою самооцінкою або гротескною тупістю. У реальному світі ці дві риси часто доповнюють одна одну. Але ж у нас інша країна й інші цінності – ми декларуємо прозорість, а прагнемо до протестантської Європі, де головною чеснотою є працьовитість. Тоді інвестор з вуст державних мужів більше хотів би чути стриманіші та виваженіші судження і бажання терпляче робити усвідомлені кроки в новому і реальному світі. Наприклад, мені більше імпонували б судження про те, що:

- в Україні існує лише кілька нових родовищ, які можуть становити інтерес для стратегічних інвесторів протягом найближчих 5-10 років (не коментуватиму це зараз, але обов'язково зупинюся на аргументації в наступному блозі).

- видобуток корисних копалин багато в чому перестав бути дикунським бізнесом, що квітне в «бананових республіках», а став конкурентним підприємництвом. У нових умовах за наявності фінансового та інтелектуального потенціалу, державної політики і фіскальних стимулів ми катастрофічно відстали від країн-лідерів – Канади, Південної Африки, Австралії. А при порівнянні «за модулем» наявності корисних копалин, їх відсоткового вмісту, доступності, легкості збагачення – ми не можемо зрівнятися з багатьма країнами Африки, Монголією, Росією, Китаєм.

При видачі кожної нової ліцензії ми здіймаємо шалений гвалт про те, що родовище розграбували. Хоча більш доречним було б розуміння, що родовище швидше за все знову зависне на незрозумілій «ТОВці» на років 10. І прикро не те, що ліцензію видають, і навіть не важливо, за які гроші. Важливо, в чиї руки вона потрапить. Адже жоден цінник не зрівняється з грошовим потоком від податків і рентних платежів працюючого підприємства. Жоден вигаданий штраф не зрівняється з економічним ефектом від реалізації нового проекту у видобутку із середнім мінімальним CAPEX $100-500 млн (інвестиційні витрати) для середнього видобувного проекту.

За ці проекти треба боротися, і в цій боротьбі держава апріорі не може стояти осторонь. Потрібно розуміти, що коли в країні з'являється новий молокозавод – він конкурує за молочну базу з найближчим сусідом в радіусі 30-60 км. А коли з'являється новий проект з видобутку – він із великою ймовірністю конкурує з усіма шахтами на всіх континентах.

В умовах відсутності реальної Стратегії розвитку ресурсної бази не було реалізовано жодного нового індустріального проекту, не видобуто жоден новий метал, попри змінювану цінову кон'юнктуру ринку і попит на продукти економіки нової ери. Майже за 30 років існування незалежності як бізнес розвинулися лише ті родовища, які мали стратегічну цінність для Радянського Союзу.

Ситуацію в країні ускладнює відсутність класу «mining entrepreneur» (бізнесменів-видобувачів), які б блискавично відреагували на зміну кон'юнктури ринку. Не існує стратегічних інвесторів, дослідницькі відділи яких скрупульозно будують математичні моделі співвідношення попиту і пропозиції, чутливості обсягів виробництва до ціни металу. Не існує ринку «junior mining company» – юніорського ринку, на якому навіть при відсутності грошового капіталу можуть зібратися команди, які об'єднують геологів, збагачувачів, металургів, і згенерувати нову інвестиційну ідею. А якщо всього цього немає, то, напевно, і нема кому правильно оцінити нашу «богатющість». Напевно, чесніше буде сказати про втрачені 30 років, нереалізований потенціал і (можливо) про бажання щось виправити.

Фундаментом для формування інвестиційної привабливості галузі насамперед є професіоналізм менеджерів, які представляють державу, і їх твереза оцінка того, що являє собою наша держава в очах інвестора. Адже наскільки у нас «збитий компас» в оцінці реальності, настільки ж він збитий і у векторі побудови діалогу з інвестором.