Залатали дірки: чи вдастся відновити кредитування в Україні

Верховна Рада минулого тижня ухвалила законопроект №6027-д «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування». За нього проголосували 239 народних депутатів за необхідного мінімуму в 226 голосів.

У Національному банку дуже схвально поставилися до цієї події, адже, на думку регулятора, кредитна активність фінустанов досі блокувалася низкою прогалин у вітчизняному законодавстві. Мається на увазі «формальний інститут поруки, що не працює, складний та ризиковий механізм визначення змінюваної процентної ставки, недосконалість інструментів позасудового врегулювання, комплекс норм, що несуть ризики виведення застави всупереч обов’язкам за договором кредитування», – йшлося у повідомленні, опублікованому на офіційному сайті Нацбанку. 

Ухвалення ж законопроекту про відновлення кредитування, на думку НБУ, «забезпечить вирішення проблемних питань, що створюють перешкоди для відновлення кредитування економіки і створюють додаткові ризики діяльності національних та іноземних інвесторів». Натомість у медіа-просторі розгорнулася справжня дискусія з приводу того, наскільки цей документ дійсно здатен допомогти банківській системі. Зокрема, висловлювалися побоювання, що закладені у законопроект норми заженуть позичальників у такі лещата відповідальності, що просто відлякнуть їх від кредитного ринку – зокрема, іпотечного.  Інвестбанкір  Іван Угляниця розповів Mind, чи дійсно прийнятий закон настільки «революційний».

Навіщо ухвалили? Закон про відновлення кредитування по суті є просто набором технічних правок, який трохи змінює окремі процедурні моменти щодо застави, поручительства, стягнення. Але при цьому за його гучною назвою фактично нічого нового не стоїть.

Аналогічна ситуація була із законом про фінансову реструктуризацію, який теж називали революційним, і таким, який мав перезавантажити весь процес. Але одразу було очевидно, що той закон – черговий піар і намагання видати бажане за дійсне, а насправді він навіть ускладнював процес реструктуризації, якщо йти логікою закону.

Що змінили? У законі «про відновлення кредитування» видно спробу закрити окремі юридичні техніки, через які позичальники намагались уникати виплат або затягували час і повернення боргу, або виводили заставу та/або поручителя. До найменших дрібниць прописати окремі положення угод.

Наприклад: значну частину таких, по суті, дублюючих (до реальної практики) речей внесено до Цивільного кодексу та Закону про іпотеку, зокрема положення про те, що відсоткова ставка може змінюватись відповідно до умов кредитної угоди.

Або було додано положення щодо звернення стягнення кредитором на успадковане майно та встановлено строки звернення.

Для іпотечних угод також додано положення, які має містити така угода, що в тому числі стосуються позасудового врегулювання заборгованості. Проте ця історія дуже схожа на вже згаданий закон про фінансову реструктуризацію.

Практика ж свідчить про те, що технічних можливостей уникнення виконання зобов’язань набагато більше. І вони можуть множитися і модифікуватись із зміною законів. Фактично, проблема криється не у відсутності регулювання, законів, а у відсутності системи правосуддя як такої, відсутності правоохоронної системи, у паралічі ключових систем і інститутів в державі.

У чому схибили? Держава намагається заліпити пустоту (відсутність ключових інститутів і систем) якимись латками, які б (на думку держави) унеможливили певні дії, причому дуже вибірково. Аналогічні спроби ми бачимо і в інших галузях – де державні органи, законодавці намагаються займатись таким мікро-менеджментом в масштабах всієї держави, із наперед відомим нульовим результатом.

Таке мікро-регулювання та мікро-менеджмент свідчить про те, що основні механізми та інститути в державі просто відсутні і не працюють взагалі. Це як остання спроба в регулюванні дорожнього руху – обмежити швидкість в містах до 50 км/год, але при цьому не мати реальних інструментів регулювання та покарання за недотримання правила. Результат, знову таки, відомий, і він нульовий.

Мантра про те, що кредитування в країні стримують такі нечесні практики та відсутність суворих законів – хибна і спростовується реальністю, коли в окремих напрямках кредитування росте без будь-яких застав та регулювань взагалі – наприклад, у споживчому кредитуванні. Де, фактично взагалі немає для банків ніяких гарантій, окрім їм власних скорингових моделей, певної сегментації клієнтів, попиту, який підтримується в тому числі і низьким рівнем доходів населення, та математики – де ті, хто платять, платять за себе і за того «парня», але така «піраміда» теж працює лише до певного моменту.

І така ситуація – коли при поганій, стагнуючій економіці, високій інфляції та низьких доходах громадян процвітає споживче, беззаставне кредитування із високими ставками – не нова. І її можна бачити в багатьох країнах із схожими параметрами, наприклад, в Аргентині, або Росії, та багатьох інших.

Де міститься справжнє джерело проблем? Проблема не стільки в тих технічних речах, які намагається врегулювати держава, не маючи при цьому реальних, дієвих інструментів впливу, а, як зазначалося вище, у відсутності ключових систем забезпечення правосуддя та правопорядку. А також у відсутності в населення та бізнесу позитивних очікування щодо перспектив розвитку економіки країни.

Бізнес не кредитується через відсутність впевненості в зростанні економіки, споживання, реальних доходів населення. Через негативну демографію та відтік населення з держави – робочої сили та споживачів для цього бізнесу. Зараз фактично єдині напрямки та індустрії, в яких ще якось жевріє життя – це експорт. Тобто, де попит знаходиться поза межами держави. Та й ті через велику внутрішню та зовнішню конкуренцію втрачають маржу та привабливість, а відповідно і кредитоспроможність.

Тому можна продовжувати писати різні папірці, називати їх гучними словами, але результат цих практик відомий – з урахуванням витрат на утримання всіх державних органів та того продукту, який вони видають на-гора, навіть не нульовий, а від’ємний.