Чи буде Україна значним експортером зброї

За час незалежності України експорт зброї, військової техніки, а також послуг подвійного і спеціального призначення був одним з досить прибуткових занять. Щоправда, це була в основному «годівниця» для наближених до влади чиновників – після численних офшорних прокладок до бюджету доходили мінімальні суми. При цьому Росія строго стежила за тим, аби Україна не становила їй конкуренцію на світовому ринку. Тому в межах СНД українським зброярам прямо пропонувалося використовувати в розробці перспективних зразків озброєння деталі та агрегати російського виробництва, що автоматично обмежувало їхні експортні можливості. Як склалася ситуація зараз, і чи зумів український ВПК переорієнтуватися під нові завдання і виклики, спеціально для Mind аналізує військовий експерт Михайло Жирохов.

Чим торгувала Україна? Українцям залишали тільки нішу торгівлі старою радянською технікою і боєприпасами – на складах після розвалу Радянського Союзу її було більш ніж достатньо. Фактично відносно незалежним залишалося тільки обслуговування літаків марки «Антонов» по всьому світу. Все інше було «заточене» під російські потреби. Так, усі стратегічні ракети були зав'язані на дніпропетровський «Південмаш», виробництво вертолітних двигунів – на запорізьку «Мотор Січ», корабельних турбін – на миколаївський «МашЗоря».

Деякі чисто вітчизняні зразки, звичайно, з'являлися. Але здебільшого це було продовження радянських розробок кінця 1980-х років – наприклад, коректований артилерійський снаряд «Квітник». Винятком з правил став основний бойовий танк «Оплот».

Що змінилося в останні роки? Після 2014-го – анексії Криму і початку антитерористичної операції на Донбасі – ситуація з експортом зброї кардинально змінилася. По-перше, було прийнято політично правильне рішення про припинення співпраці з Російською Федерацією, що призвело до зупинки цілої низки програм. По-друге, Україні терміново була потрібна зброя, а тому всі можливості військової промисловості були мобілізовані для вирішення внутрішніх проблем. А вони виявилися не безмежними – переорієнтація викликала тимчасове припинення експортних контрактів. Так, до Нацгвардії потрапили «ангольські» танки Т-64 і «тайські» БТР-3.

Згодом контракти були завершені: насилу тайський на 49 танків «Оплот» (тут серйозні проблеми виникли з російськими комплектуючими) і БТР-3, а також відправлені до Африки танки Т-64. Однак нових контрактів не було: військова техніка зі складу йшла у війська, жвава торгівля «надмірною» зброєю теж зійшла нанівець.

У підсумку, як свідчать дані Державної служби експортного контролю України від 11 липня 2018 року, Україна наразі виконує понад 40 контрактів, скоротивши експортні поставки військової техніки на 71% (порівняно з попереднім роком). Якщо говорити про грошовий еквівалент, то, за даними Стокгольмського інституту дослідження проблем світу (SIPRI), за рік країна скоротила експорт зброї вдвічі – з $657 млн до $323 млн.

Чим торгуємо найуспішніше? Майже єдиною експортною позицією на сьогодні залишаються протитанкові керовані ракет КБ «Луч». Ракети «Скіф», «Стугна», «Корсар» є вкрай затребуваними на світовому ринку і експортуються сотнями штук. Загальні обсяги невідомі – у пресу потрапляє інформація лише щодо окремих деталей досить великих контрактів. Так, нещодавно стало відомо про постачання у вересні цього року партії ракет «Стугна» (для застосування в танках Т-55 і знаряддях МТ-12) в Алжир.

Що стосується послуг, то єдиним великим контрактом (40 літаків Ан-32RE), який виконується з 2009 року, є індійський – на ремонт і модернізацію парку військово-транспортних літаків Ан-32Б місцевих ВВС.

Цікаво, що незважаючи на бойові дії, що тривають, досить великий відсоток українського військового експорту припадає на запчастини до бойової техніки. До того ж Пакистану харківський завод ім. В.О. Малишева постачає моторно-трансмісійні відділення на базі дизельних двигунів 6ТД-2 для танків Al-Khalid пакистанського виробництва. На експорт також активно йдуть запасні частини для 122-мм гаубиць Д-30, реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град», мінометів 60, 82 і 120 мм і багато іншого.

При цьому все частіше партнерами з виробничої кооперації при виконанні експортних контрактів стають іноземні (неросійські) компанії. Хоча ще у 2014–2015 роках українські зброярі змушені були шукати шляхи отримання російських запчастин для своєї техніки. Тут була і контрабанда, і пошук обхідних шляхів, які дозволили б формально не порушувати санкції. У зв'язку з цим варто згадати про Білорусь, звідки потоком йшли запчастини для вертольотів Мі-8 і Мі-24.

Однак в останні роки ситуація змінилася кардинально – тепер знайдені постачальники з числа східноєвропейських країн, які ще за радянських часів за ліцензією виробляли ті або інші вузли чи агрегати, і найголовніше – багато позицій замінені Китаєм. Наприклад, запчастини для РЛС, яка встановлюється на модернізовані у Львові винищувачі МіГ-29, родом саме звідти.

Зворотний інжиніринг всередині України дозволив поки освоїти лише невелику частину найпростіших деталей, які виробляються нині тільки на території Росії. І це об'єктивний процес, бо верстатний парк значно застарів, фахівців робітничих професій залишилося небагато – тому потрібні великі кошти і час для такого непростого процесу. Однак деякі результати вже є – це і налагодження серійного виробництва артилерійських снарядів калібру 152, 155, 100 мм, стволів для танкових гармат, стволів калібру 25 і 30 мм.

Що чекає український ВПК у перспективі? Українська оборонна промисловість вже зараз обкатує кілька десятків досить перспективних зразків озброєння. Причому не тільки на полігонах, а й у бойових умовах проти сучасної російської техніки і апаратури. Згодом це буде найкращою рекламою нашої бойової техніки на міжнародних ринках.

Ну а поки майбутнє збройової промисловості цілком і повністю знаходиться в руках іноземних інвесторів, які, не дивлячись на війну, досить охоче дають гроші як на розробку нових зразків озброєнь, так і на модернізацію. Так, за останні декілька років на саудівські гроші був створений ракетний оперативно-тактичний комплекс «Грім-2», 300-мм снаряд «Вільха», що коригується (на турецькі інвестиції), проведено комплекс модернізації, наприклад, ЗРК С-125 (в інтересах ефіопського замовника).

При цьому всі напрацювання залишаються інтелектуальною власністю українських компаній, і з «Грома-2» вже виріс вітчизняний «Сапсан», «Вільха» прийнята на озброєння, а напрацювання «Радіонікс» з розробки та виробництва активних, напівактивних, а також пасивних головок самонаведення для ракет класу «земля-повітря», «повітря-повітря» і «повітря-земля» дозволили створити певний ерзац протикорабельної ракети на базі С-125, який до прийняття на озброєння «Нептуна» зможе трохи підсилити нашу берегову оборону на Азовському і Чорноморському узбережжі.

Ще одним шансом для наших зброярів, як не дивно, є американські санкції, які Вашингтон регулярно накладає на російський військово-промисловий комплекс. Наші компанії не тільки можуть закріпитися на світовому ринку озброєнь, а й знайти нові ніші для експорту своєї продукції і послуг. Як цим унікальним шансом ми скористаємося – окреме питання, але серйозні заявки вже є. Так, лише за останні пару місяців українські підприємства оборонного комплексу взяли активну участь у трьох досить великих міжнародних виставках, які пройшли дуже щільно на різних континентах.

Таким чином, нинішня ситуація з військовим експортом не виглядає зовсім уже похмуро. Є окремі галузі, де Україна може гідно конкурувати з тією ж Росією. Але багато що залежатиме тільки від моторності менеджерів «Укроборонпрому» і приватної ініціативи – адже вже зараз невеликі компанії поступово отримують можливість виходу на зовнішні ринки без тотального контролю державного монополіста.