Сталеві крила: чи матиме українська армія свій «ракетний щит»

Президент України Петро Порошенко поставив оборонній промисловості завдання працювати над створенням високоточних ракет, заявивши при цьому, що країна вже має значні успіхи в зміцненні власної обороноздатності. «Ставимо завдання зараз конструкторським бюро і оборонній промисловості: нам потрібна високоточна ракетна зброя підвищеного радіусу дії, здатна у відповідь на агресію вражати цілі далеко в тилу ворога», – наголосив він 11 березня під час відвідування 95-ї окремої десантно-штурмової бригади на Житомирщині. Військовий експерт Михайло Жирохов спеціально для Mind проаналізував, чи справді Україна може похвалитися зростанням обороноздатності, і яка роль у цьому процесі відводиться ракетним конструкторам і військам.

Чому саме ракети? Після анексії Криму Росією Україна потрапила в дуже складну ситуацію – було зруйновано всю систему її безпеки, яка з 1996 року базувалася на так званому Будапештському меморандумі, підписаному провідними ядерними державами світу. Цей документ формально гарантував безпеку країни та її кордонів. Аж раптом навесні 2014-го виявилося, що міжнародні гарантії не діють – реально немає механізму їх реалізації, і Україна опинилася фактично в стані війни з ядерним сусідом, населення якого становить 140 млн осіб.

Зрозуміло, що втягнутися в повномасштабну війну наша відносно невелика держава не мала жодних можливостей, отже стартували пошуки альтернативного варіанту. Цілком реальним виходом із ситуації міг би стати вступ до НАТО і прикриття загальною «парасолькою безпеки» (як вчинили, наприклад, невеликі прибалтійські країни). Але треба чесно визнати, що такі перспективи поки що більш ніж примарні.

Тому українське військово-політичне керівництво почало схилятися до створення неядерних сил стримування, які суто теоретично можуть охолодити войовничий запал супротивника. Нові можливості для реалізації цієї концепції надав вихід США з Договору про ліквідацію ракет малої та середньої дальності (РМСД) на початку 2019 року. Мало хто знає, що цей документ безпосередньо стосувався й України: хоча основний договір було підписано ще за радянських часів, але після розпаду СРСР у 1992 році його переуклали Україна, РФ і Білорусь – як країни-правонаступниці.

Нагадаємо: згідно з домовленостями, сторони мали утримуватися від розгортання зразків ракетної зброї з радіусом дії від 500 до 5000 км. А розірвання договору фактично звільняє Україну від обмежень щодо реалізації своєї ракетної програми.

Наскільки це рішення своєчасне? Питання про необхідність мати у складі Збройних сил України стратегічні неядерні сили стримування неодноразово виникало ще з початку 1990-х. Ця концепція навіть була прописана у Державній програмі реформування і розвитку ЗСУ до 2005 року: «Стратегічні неядерні сили стримування призначені для стримування евентуального противника від намірів використовувати проти України військову силу шляхом постійної загрози нанесення таких втрат, які не відповідають очікуваним результатам агресії».

Тобто фактично було зафіксовано основну мету – перенесення війни на територію держави-агресора. З точки зору міжнародного права тут немає порушень, адже воно не забороняє завдання ударів (зокрема, ракетами) по небезпечних підприємствах і об’єктах під час відбиття озброєної агресії. У всякому разі, США зі своїми союзниками у війнах останніх десятиліть завдавали ударів, у тому числі ракетних, по хімічних підприємствах Іраку, Югославії, а Ізраїль взагалі зруйнував повітряними ударами як іракський, так і сирійський ядерні реактори. 

На думку багатьох військових фахівців, «високоточна зброя може виявитися дієвим стримуючим засобом відносно до держави з високорозвиненою інфраструктурою, великою кількістю потенційно небезпечних об’єктів, де завдання точних ударів може призвести до важких техногенних катастроф, масової загибелі мирного населення. Стримуюча функція такої зброї значною мірою залежить від рівня урбанізації й індустріалізації території держави, по якій планується завдання ударів».

Фактично це повинні бути мобільні ракетні установки з радіусом ураження цілей від 500 до 1200 км, оснащені високоточними неядерними боєголовками. Цілями можуть вважатися як угруповання супротивника, що вторглися, так і малорозмірні об’єкти в оперативному тилу (у тому числі – вогневі позиції ОТРК і ЗРК, командні пункти, вузли зв’язку, склади пального та боєприпасів). Крім того, ракети повинні мати можливість знищення таких площадкових цілей, як війська противника в районах зосередження (включаючи бронетехніку) і авіація на передових аеродромах.

За нинішніх геополітичних реалій така зброя може бути націлена на російські військові командні центри, бази або критично важливу інфраструктуру в зоні досяжності. Навіть суто теоретичний ризик того, що хоча б одна українська ракета може досягти цілі на території РФ, здатна похитнути зусилля російської пропаганди і змусити кремлівське керівництво двічі подумати, перш ніж іти на ескалацію протистояння.

Чи під силу таке завдання українському ВПК? Очевидно, що зараз Україна має всі можливості для реалізації такої амбітної і дорогої програми. Наприклад, КБ «Південне», яке у попередні роки вижило завдяки комерційним космічним замовленням міжнародного рівня, вже зараз активно працює над проектом балістичної ракети – формально з дальністю польоту 280 км – для Саудівської Аравії. Це широко відомий проект «Грім» – його пускову установку навіть демонстрували під час параду на День незалежності – 2018 у Києві.

І хоча для української армії така програма ще не запущена, але іноземні спостерігачі та фахівці з ракетних технологій стверджують, що саудівський «Грім» з надмалою, як для ракети такого класу, дальністю польоту за дуже короткий час можна переробити на стратегічну ракету для ЗСУ з дальністю понад 500 км.

Окрім цього, на різній стадії реалізації існує ще як мінімум два ракетних проекти – протикорабельна ракета «Нептун» від КБ «Луч» і крилата ракета «Коршун». Цікаво, що остання офіційно теж має дальність ураження лише 280 км. Але її вигляд і розміри наводять на думку про те, що цю ракету можна віднести до однієї категорії з американським «Томагавком» або російським «Калібром», чия дальність польоту складає близько 2500 км. Тобто в разі реалізації проекту Україна зможе отримати «довгу руку», здатну завдати удару по стратегічному тилу ворога.

Як зреагує світ? Подібний сценарій розвитку української оборонної стратегії, швидше за все, викличе опір з боку «важковаговиків» НАТО – наприклад, Німеччини, яка часто виступає «лобістом» російської зовнішньої політики у Європі. Однак можна сподіватися на підтримку з боку Польщі та країн Балтії, які реально відчувають загрозу від зростання  імперських устремлінь Кремля.

Реакцію США і особисто Дональда Трампа на розбудову української ракетної програми поки що зрозуміти важко, однак з огляду на роль Сполучених Штатів у розірванні Договору про РСМД навряд чи варто очікувати серйозних кроків у напрямку згортання цієї програми. Мало того, США можуть стати свого роду арбітром, зігравши на міжєвропейських протиріччях, але на боці України.

Перспектива реальної реалізації української ракетної програми чисто теоретично може змусити Росію якомога швидше сісти за стіл переговорів із США для підписання нового договору – перш ніж Київ зможе стати рівноцінною його стороною. Адже в Кремлі є чітке розуміння, що Київ може виявитися куди менш здатним домовлятися, ніж той же Вашингтон, враховуючи пряму військову агресію в Криму та на Донбасі.

Американці, імовірно, теж тиснутимуть і на РФ, і на Європу, використовуючи зростання ракетної сили України як один з важелів впливу. Головне, аби українські можновладці не припустилися тієї ж помилки, як у середині 1990-х років, і наші військові отримали ракети, а дипломати – посилення позицій країни на міжнародній арені.