Іранські Fateh: реальні загрози та міфи про нові гіперзвукові ракети
Спойлер: поки політичний інструмент
Днями Тегеран представив «гіперзвукову ракету» із сімейства Fateh, яка нібито здатна перевищувати швидкість звуку в 15 разів (5,1 км/сек) й уражати ціль на відстані до 1400 км. Розробники заявляють, що час підльоту до Тель-Авіва становитиме лише 400 секунд і ізраїльська система «Залізний купол» не здатна її перехопити. Що відомо про цю ракету та чи становить вона загрозу, розповів Mind військовий експерт Михайло Жирохов.
Міністр оборони Ізраїлю Йоав Галлант заявив щодо цього анонсу Ірану: «Я чую, як наші вороги вихваляються зброєю, яку вони розробляють. На будь-який такий розвиток подій ми маємо ще кращу відповідь – чи то на суші, чи в повітрі, чи на морській арені, зокрема як оборонні, так і наступальні засоби».
Вашингтон зі свого боку прямо не прокоментував появу гіперзвукову ракету, але офіційний представник Ради національної безпеки Джон Кірбі сказав, що адміністрація Байдена «була дуже... рішучою у намаганні відмовити Іран від дестабілізаційної діяльності в регіоні, зокрема розробки вдосконалення програми балістичних ракет».
Іранська ракетобудівна програма – історичні факти
Однак для того, щоб розібратись, наскільки ця зброя може бути реальною небезпекою для Ізраїлю, потрібно заглибитися в історію іранської ракетобудівної програми.
Станом на 2023 рік Іран має найбільший і найрізноманітніший арсенал балістичних ракет на Близькому Сході. Більшість із них має іноземне походження, зокрема це Північна Корея. Наразі Ісламська Республіка є єдиною країною, яка розробила ракету радіусом дії 2000 км, не маючи попередньо ядерної зброї.
Хоча Іран усе ще залежить від іноземних постачальників деяких ключових компонентів й обладнання, але західні військові аналітики зазначають, що він має технічний і промисловий потенціал для розробляння ракет великої дальності, зокрема міжконтинентальної балістичної ракети. Вважається, що Іран не матиме можливості завдати удару по Сполученим Штатам раніше 2025 року.
Річ у тім, що ефективність іранських балістичних ракет на рідкому паливі обмежена через низьку точність, тому ці ракети навряд чи будуть вирішальними, якщо вони озброєні звичайними, хімічними чи біологічними боєголовками. Але Тегеран може використовувати свої ракети як політичну чи психологічну зброю, щоб тероризувати міста супротивника й у такий спосіб тиснути на його уряд.
Чому все пішло не так?
Так, сімейство твердопаливних ракет Fateh-110 досягло точності, необхідної для надійного знищення військових цілей та об’єктів критичної інфраструктури, як було продемонстровано під час атаки на американських військових, дислокованих на авіабазі Айн аль-Асад в Іраку, з використанням ракет Zolfaghar у січні 2020 року.
Космічна програма Ірану, яка включає успішний запуск кількох невеликих супутників на низьку навколоземну орбіту за допомогою ракет-носіїв Safir і Qased, доводить зростання амбіцій і технічних можливостей країни. З 2016 року більший і потужніший Simorgh не зміг вивести супутник на орбіту під час чотирьох спроб запуску, і робота над ним продовжується.
Іран прагнув створити балістичні ракети ще до ісламської революції. За іронією долі, шах об’єднався з Ізраїлем для розробки системи малого радіусу дії після того, як Вашингтон відхилив його запит на тактичні ракети Lance. Перший ракетний проєкт відомий під назвою «Квітка», для нього Іран надав кошти, а Ізраїль – технологію. Тегеран також займався ядерними технологіями, що свідчить про інтерес до системи доставки ядерної зброї. Обидві програми розвалилися після революції 1979 року.
До ісламської революції Іран мав найбільші військово-повітряні сили в Перській затоці, зокрема понад 400 бойових літаків. Але можливості Ірану для нанесення глибоких ударів швидко погіршилися після розриву зв’язків із Заходом, обмеженого доступу до запасних частин, технічного обслуговування, навчання пілотів і сучасного озброєння.
Тож із початком ірано-іракської війни Тегеран вирішив компенсувати це тактичними ракетами. Тому країна придбала комплекси Р-17 радянського виробництва (більш відомі як «Скад») з радіусом ураження цілей у 300 км спочатку в Лівії, потім у Сирії та Північної Кореї.
Ракети Ірану – про міфи і реальні загрози
Після війни Тегеран постійно нарощував свій ракетний арсенал. Він також інвестував значні кошти у власні галузі та інфраструктуру, щоб зменшити залежність від іноземних джерел. Зараз вона здатна виробляти власні ракети, хоча деякі ключові компоненти все ще потребують імпорту. Загалом Тегеран створив потенціал для виготовлення ракет для розв'язання повного спектру стратегічних завдань.
Однак в основі, як і в північнокорейській програмі, лежить технологія «Скад». Так, перша серія ракет Shahab (з перської «Метеор») фактично це повні клони радянської ракети з тим чи іншим варіантом модернізації. З ракети Shahab-2 (з дальністю ураження цілей 500 км) виросла програма Qiam, яка використовує модульну боєголовку, що знижує вразливість до протиракетної оборони.
Друга версія Qiam, схоже, оснащена маневровою боєголовкою для підвищення точності. Обидві версії мають радіус дії від 700 до 800 км і мають боєголовки масою від 500 до 600 кг. Тегеран експортував Qiam повстанцям-хуситам у Ємені для нападів на Саудівську Аравію.
Shahab-3 базується на ракеті Nodong, яка є північнокорейською ракетою і має радіус ураження цілей близько 900 км при бойовій частині в 1000 кг. Льотні випробування модифікованою версії Shahab-3, яка отримала назву Ghadr-1, почалися 2004 року. З'явилося кілька варіантів Ghadr-1, кожен із яких був трохи модифікований для підвищення надійності та простоти експлуатації.
Вважається, що більшість іранських ракет Shahab-3 були переобладнані в ракети Ghadr, які можуть вражати цілі на дальності до 1600 км. Але досягнуте це насамперед через зменшення маси боєголовки до 750 кг.
Іншими досить потужними ракетами в арсеналі Ірану є ракети сімейства Zolfaghar і Fateh. До речі, коли була інформація про те, що Тегеран планує передавати тактичні ракети росії, то річ була саме про них. Це твердопаливні ракети з дальністю ураження цілей до 1000 км і, можливо, до 1400 км. Fateh-110, наприклад, летить по траєкторії, яка залишається в атмосфері Землі протягом усього польоту.
З початку 2010-х років Іран вніс низку модифікацій для поліпшення дальності та точності Fateh-110. Наприклад, якщо дальність польоту оригінального Fateh-110A становила приблизно 200 км, то у Fateh-313 вона зросла приблизно до 500 км. Ракети типу Fateh несуть корисне навантаження близько 450 кг.
Ракети Zolfaghar, Dezful та Haj Qasem Soleimani використовують ті самі основні принципи проєктування систем типу Fateh, але мають ракетні двигуни трохи більшого діаметру, що дозволило підвищити дальність польоту приблизно до 700, 1000 і 1400 км відповідно. Вважається, що більші ракети мають боєголовки масою десь 550 кг.
Ракети Ірану – поки політичний інструмент
Однак важливо зазначити, що пристрої супутникової навігації, як-от приймачі глобального супутникового позиціонування (GPS), які використовуються в іранських ракетах із точним наведенням, можуть стати менш ефективними через глушіння або підробку сигналів GPS.
Незважаючи на те що у 2010-х роках Іран надав першочергову увагу розробці високоточних ракет, однак не залишав і роботи щодо ракет більшої дальності. Яскравий приклад – ракета Khorramshar, конструкція якої базується на північнокорейській балістичній ракеті середньої дальності Hwasong-10. Остання, у свою чергу, є модифікованою версією застарілої радянської балістичної ракети підводного базування Р-27. Іранські офіційні особи кажуть, що Khorramshar має максимальну дальність польоту в 2000 км із боєголовкою масою 1800 кг. Однак відомо, що наразі всі запуски цієї іранської ракети були невдалими.
Загалом можливо говорити, що університети та інші технічні центри Ірану продовжують проводити фундаментальні та прикладні дослідження на підтримку програм розробки ракет і космічних установок.
Резолюція Ради Безпеки ООН № 2231 забороняє Ірану діяльність із застосуванням «ракет, здатних нести ядерну зброю». Згідно з дослідженням 2019 року, лише оригінальні ракети Shahab-3 і Khorramshar чітко «розроблені як носії ядерної зброї».
Крім того, Іран виділив значні ресурси для підвищення живучості своїх балістичних ракет перед запуском через підвищення мобільності та зростання мережі підземних бункерів і тунелів, з яких можна запускати ракети.
Іранські балістичні ракети на рідкому паливі мають низьку точність. Успішне знищення фіксованої військової цілі, як-от аеродром або морський порт, вимагатиме від Тегерану використання значної кількості ракет на рідкому паливі.
Без ядерної боєголовки іранські балістичні ракети на рідкому паливі більш ефективні як політичний інструмент для залякування або тероризування міських районів супротивника, посилення тиску для розв’язання проблеми чи поступок. Такі атаки можуть викликати страх, але втрати, ймовірно, будуть незначними – швидше за все, менше кількох сотень, навіть якщо Тегеран розгорне весь свій арсенал балістичних ракет і більшості вдасться пробити протиракетну оборону Ізраїлю.
Щодо розробки гіперзвукової ракети, то, зважаючи на сучасний технологічний стан іранської промисловості, слід визнати, що це більше схоже на залякування ворогів, ніж на реальну бойову ракету. І яскравий приклад: навіть росія з її можливостями, більшими, ніж у Ірану, не здатна зробити реальну гіперзвукову ракету. І приклад бойового використання «Кинджала», який кремль вважав такою, наочне демонструє стан проблеми.
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
