Що там «за поребриком» і як там «за бугром»: реалії енергетичної геополітики

На різних континентах встановлюється своєрідна «мода на мир». Вона скоріше викликає подив після декількох років регулярно спливаючих конфліктів між державами, ніж сприймається як природний хід подій. Лідери Північної і Південної Кореї несподівано погодилися на переговори, після яких ворогуючі країни навіть повернулися до єдиного часу. Баскське екстремістське угруповання ЕTA, що протягом довгих років відстоювало суверенітет Каталонії за допомогою кривавих терактів, раптом оголосило про саморозпуск. Голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер заявив про необхідність переговорів з Росією, тому що без урахування інтересів такого «великого гравця» обговорення «повістки безпеки» для Європи неможливе.

Та й Вашингтон, незважаючи на посилення антиросійських санкцій, зацікавлено поглядає в бік Кремля. Президент США Дональд Трамп, за словами прес-секретаря Білого дому Сари Сандерс, «дуже відкритий» для зустрічі з російським лідером Володимиром Путіним, хоча поки що конкретних домовленостей про це немає.

Усе це – події останніх десяти днів. Разом із церемонією інавгурації Володимира Путіна, яка відбулася вчора в Кремлі, вони становлять міжнародний контекст розвитку політичної ситуації в Україні, яка за підтримки західних партнерів прагне вийти з кризи після анексії Криму Росією і початку збройного протистояння на Донбасі в 2014 році. Хоча політичне протиборство Києва з Кремлем замішане на конфлікті цінностей та ідеологій, основа його лежить в економічній площині та пов'язана з глобальним переділом енергоринків.

Що спонукало переділ? Передумови для нього виникли завдяки буму в американському нетрадиційному видобутку нафти і газу, який перетворив США з багаторічного і вразливого імпортера енергоресурсів на володаря нового стратегічного активу. Сполучені Штати опинилися в центрі енергетичної революції, викликаної широким освоєнням нових технологій, і отримали можливість використовувати цей економічний інструмент для досягнення цілей у системі міжнародних відносин.

Утім, це сталося не лише завдяки вдалій геології. Ключовим виявилося поєднання низки факторів – це наявність капіталу, який підтримав прийняття ризиків, стійка система прав власності, що гарантує приватним власникам стабільну розробку родовищ, розвинена мережа приватних трубопроводів, а також конкурентоспроможна галузева структура, сформована безліччю незалежних операторів, а не державною нафтогазовою монополією.

Як усе це позначається на Україні? Вітчизняний нафтогазовий сектор наразі застиг в очікуванні нового стимулу для продовження реформи, мета якої – лібералізація ринку. Він з'явиться, коли на міжнародній арені впливові гравці розподілять сфери впливу і узгодять нові правила взаємодії. Існує ймовірність, що тоді ж виникнуть передумови для відродження економічних методів державного управління, які зараз на тлі жорсткого протистояння повсюдно стали втраченим мистецтвом.

У такій ситуації тимчасової невизначеності учасникам політичного процесу в Україні залишається, за великим рахунком, спостерігати й аналізувати тенденції нафтогазового сектора Росії і країн Заходу, щоб не залишитися на узбіччі нового світу і підготуватися до найбільш ефективних дій, ймовірно, вже в доступному для огляду майбутньому.

Що там «за поребриком»? Після виходу Володимира Путіна на новий президентський термін в Росії змінюється в цілому архітектура органів влади, які визначають стратегію розвитку нафтогазової галузі і, зокрема, «Газпрому». Урядом залишається керувати Дмитро Медведєв. А урядовий апарат очолить Костянтин Чуйченко – одногрупник Медведєва, виходець із системи КДБ, який в 2001-2008 роках був начальником юридичного департаменту «Газпрому».

В Україні Чуйченко більше відомий як виконавчий директор трейдера-посередника RosUkrEnergo, який за часів президентства Віктора Ющенка почав поставляти газ в Україну, коли були ліквідовані прямі контракти на торгівлю між «Газпромом» і «Нафтогазом».

Керуватиме енергетичною політикою в Росії нова людина – це віце-прем'єр з питань промисловості та енергетики Дмитро Козак (в попередньому уряді він курирував будівництво і регіональний розвиток). Вважається, що його призначення пролобіювали брати Аркадій і Борис Ротенберги – постійні учасники рейтингу російського Forbes «Королі держзамовлення» і ключові підрядники «Газпрому» в проектах з будівництва газопроводів.

На момент публікації цієї статті в російському політичному істеблішменті не було визначеності з приводу кандидата на посаду міністра енергетики. В Олександра Новака, який у газових переговорах з Україною зазвичай грав роль «доброго поліцейського» на тлі жорсткого глави «Газпрому» Олексія Міллера, є шанси зберегти свій портфель в Міненерго або перейти до Міністерства закордонних справ.

Але куди більш серйозна інтрига пов'язана з можливою заміною Олексія Міллера в «Газпромі». Про його відхід активно ходять чутки з кінця минулого року. Міллер нібито сам звернувся до Путіна з проханням про відставку, але той попросив його допрацювати до інавгурації.

Завершення епохи Міллера може зіграти на руку главі «Роснєфті» Ігорю Сєчину, який останніми роками безуспішно домагався скасування монополії «Газпрому» на експорт трубопровідного газу. Втім, ця тема – не про війну двох апаратників у владі. Йдеться про зміну державної політики Росії в області експорту енергоресурсів.

Нафтогазовий експорт – основа доходів російського бюджету. Тому держава прагне жорстко контролювати цю сферу. Хоча нові можливості виходу на зовнішні ринки для інших гравців (перш за все, «Роснєфті» і «Новатека») дозволили б їм підвищити ефективність бізнесу за рахунок гри на різниці валютних курсів і передоплаті від споживачів.

З перспективами «Газпрому» пов'язаний і інший цікавий нюанс. Один зі сценаріїв врегулювання формату взаємодії російської монополії з Євросоюзом передбачає розукрупнення його холдингової структури. Це також дозволить підвищити ефективність корпорації і спростити її бізнес. У незалежну компанію, зокрема, будуть виділені внутрішні поставки – вони, як і в Україні, пов'язані з проблемою несвоєчасних платежів і накопичених боргів. Сам же «Газпром» від таких клопотів буде звільнений і сконцентрується на максимізації прибутку з зовнішніх ринків.

Як там «за бугром»? Нафтогазовий ринок у західних країнах рясніє новинами не про політичні баталії, які здатні викликати стагнацію в розвитку галузі, а реальними змінами, що відповідають духу нового часу і трансформують бізнес.

Британсько-голландська компанія Shell до кінця поточного року реалізує стратегію з продажу активів на $30 млрд, щоб спростити структуру бізнесу, підвищити фінансову стійкість і конкурентоспроможність.

Норвезька компанія StatOil через 50 років свого існування вирішила змінити назву, аби в ній більше не фігурувало слово «нафта» – oil. До кінця травня відбудеться її офіційне перейменування на Equinor, що відповідатиме низьковуглеводній стратегії компанії і її прихильності розвитку бізнесу в альтернативній енергетиці.

На Заході продовжують розвиватися тенденції, про які Mind розповідав у публікації за підсумками минулого року.

Нафтогазові компанії оптимізують структуру бізнесу, активно інвестують у відновлювану енергетику, нові технології, які дозволяють вигідно купувати і продавати енергоресурси завдяки розумному програмному забезпеченню, і роблять ставку на децентралізовану енергетику.

Фундаментальні зміни відбуваються і на ринку скрапленого природного газу, де активно розвивається конкуренція. Торгівля СПГ зростає набагато швидше за всі інші напрямки газового бізнесу, а боротьба за споживачів стає все запеклішою.

Завдяки будівництву регазифікаційних терміналів і розширення флоту СПГ-танкерів змінюється склад покупців СПГ, зростає кількість виробників, скорочуються терміни та обсяги контрактів, трансформуються моделі ціноутворення, розвивається трейдинг. Змінюються бізнес-моделі всіх учасників ринку. Але для покриття попиту на газ цієї зими країни Євросоюзу розраховувати на СПГ навряд чи зможуть: в холодну пору року ціни на скраплений газ набагато привабливіші для продавців в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, ніж в Європі.

А де себе знайде Україна? Зіставлення ситуації в нафтогазовому секторі Росії та західних країн дає наочне уявлення про те, яка домінуюча система координат склалася в державному управлінні українською нафтогазовою галуззю. Як би голосно не заявляли учасники політичного процесу в Україні про прихильність європейським цінностям та ідеям вільного конкурентного ринку, їхні справжні пріоритети з лишком видають нескінченні ярмаркові торги за владу.

У результаті в української економіки залишається все менше шансів посісти гідне місце в новій системі розподілу ресурсів і благ на карті світу, яку визначають поточні події всередині країни та за кордоном.