Кандидатська з економіки: Юлія Тимошенко й енергетика

Коментар Mind

У разі перемоги Юлії Тимошенко на президентських виборах її команда виявиться в комічній ситуації. А саме: їй доведеться забезпечити виконання закону «Про ринок електричної енергії» – того самого документа, від якого Леді Ю не залишила каменя на камені у своєму критичному виступі перед журналістами у квітні 2017 року.

І хоча спіч Тимошенко носив популістський характер, він дозволяє припустити, що особливих симпатій до лібералізації енергоринку Юля Володимирівна не відчуває. Проте скасувати енергореформу вже не можна.

Майбутні новації позначені в Енергетичній стратегії України на період до 2035 року і здійснюються в межах зобов'язань Києва перед Енергетичним співтовариством та Договором про Асоціацію між Україною та ЄС.

Крім того, впровадження конкурентного оптового ринку електроенергії в Україні є головною умовою інтеграції вітчизняної енергосистеми в європейську ENTSO-E.

Однак існує ще третій шлях: реформу відкласти. Тим більше, що запустити конкурентний енергоринок з 1 липня цього року, як мало бути за законом, все одно не вдасться.

Незважаючи на вал урочистих реляцій і декларацій, практична підготовка до лібералізації енергоринку в Україні кульгає на обидві ноги. Та й сама галузь, сказати правду, поки до старту конкурентного ринку не готова.

І якщо Юлія Володимирівна не стане поспішати перерізати «червону стрічку», ніхто з енергетиків на неї особливо не образиться. Важливо тільки, щоб процес відкладання енергореформи не затягнувся до кінця президентської каденції Тимошенко.

Коментар Mind

Після того як Україна перейшла на світові ціни на вугілля і газ, теза про необхідність досягнення 100-відсоткової самозабезпеченості вуглеводнями на своїй території виглядає анахронізмом. В умовах глобальної ринкової економіки нарощування видобутку або виробництва того чи іншого товару в окремо взятій країні доцільно за наявності відповідних природних переваг.

Україна відрізняється найбільш складними гірничо-геологічними умовами видобутку вугілля у світі. І якщо собівартість «чорного золота» на деяких українських шахтах буде вдвічі вище, ніж в голландських або південноафриканських портах, таке вугілля приватні теплові генкомпанії не купуватимуть.

Енергетична безпека в сучасному розумінні – це не тільки і не стільки наявність енергоресурсів у своїх надрах. Це, перш за все, платоспроможна, конкурентна і стійка економіка, а також наявність диверсифікованих джерел і маршрутів поставок. Включаючи як вітчизняних видобувачів у особі рентабельних енергокомпаній, так і зовнішніх постачальників.

Коментар Mind

У вересні 2010 року було оголошено переможця конкурсу зі спорудження заводу ядерного палива в Україні. Ним став російський ТВЕЛ, який обійшов американську Westinghouse.

Часи тоді для мирного атома були світлими і оптимістичними. У настроях атомників переважало очікування світового ядерного ренесансу. І ТВЕЛ, і Westinghouse у своїх планах тоді розраховували на зростання ядерного світового ринку і розширення масштабів бізнесу.

Райдужні настрої тривали недовго. У березні 2011 року сталася аварія на Фукусімі-1, після чого почалася переоцінка систем безпеки на всіх світових АЕС. Паралельно з переоцінкою росли капітальні витрати на будівництво нових атомних енергоблоків.

А ще через декілька років на планеті розпочався бум відновлювальної енергетики. Безумовно, мирний атом не піде у небуття і продовжить жити – до кінця XXI століття як мінімум.

Однак не скрізь, а тільки в окремих країнах і регіонах. Інвестувати від $7 млрд у спорудження атомного енергоблоку потужністю 1200 МВт при ціні енергії сонця і вітру 4–5 центів за 1 кВт*год для більшості держав недоцільно.

Один з імовірних сценаріїв подальшого розвитку ядерної енергетики України – це поетапне закриття в період з 2030-го до 2040 року 10 з 13 діючих енергоблоків «тисячників».

Чи стане Westinghouse, в умовах подібної перспективи, поспішати будувати завод замість ТВЕЛу (контракт з яким давно розірваний) – питання умоглядне. Принаймні, Юлії Тимошенко (або будь-якому іншому новому президенту) перед тим, як брати лопату до рук, бажано узгодити свої плани з потенційним підрядником.

Коментар Mind

Юлії Володимирівні, як і членам її майбутньої урядової команди з ПЕК, слід обережно ставитися до пафосних «зелених» заяв народних депутатів, навіть якщо вони з власної фракції.

Не секрет, що багато нардепів на сьогодні є або популістами, або прямими лобістами інтересів «зеленого» бізнесу в Україні. Принаймні завдання, щоб всі українці змогли «безперешкодно інвестувати й заробляти на «зеленій» трансформації української економіки», насторожує.

По-перше, українська енергосистема і без того працює зараз в умовах істотного профіциту, коли загальна генеруюча потужність десь удвічі перевищує потужність споживання.

По-друге, енергосистема не гумова і нескінченно приймати електроенергію від всіх бажаючих заробити на ВДЕ, не зможе. Дуже швидко настане технічний дефолт.

І, по-третє, далеко не бездонними є й кишені вітчизняних споживачів електрики, з яких оплачуватиметься безпосередньо «зелена» трансформація.

Що ж стосується великих ВДЕ, упорядкувати процес їх будівництва і знизити «зелені» тарифи, які зараз в Україні є найвищими у світі, допоможе законопроект про запровадження аукціонів на спорудження ВДЕ. Саме на якнайшвидшому запуску «зелених» аукціонів новому паливно-енергетичному блоку слід зосередитися в першу чергу.

Коментар Mind

Абсолютно правильне рішення, яке, втім, вимагає детального аналізу по кожній шахті окремо, а також залучення істотних фінансових і організаційних ресурсів для виконання такого завдання. Програм реформування вугільної галузі в Україні написано багато, але жодна з них так і не була виконана.

В останні роки президентства Віктора Януковича обсяг щорічних дотацій у вугільний сектор досягав 15 млрд грн при курсі гривні до долара 8:1. Якщо порівнювати з тодішніми цифрами, зараз на потреби галузі виділяють з держбюджету копійки.

Сьогоднішню ситуацію з більшістю державних шахт можна охарактеризувати таким реченням: «І не закрити, і не приватизувати, а фінансувати немає чим».

Однак на відміну від нинішніх молодих «реформаторів», Юлія Володимирівна, коли була віце-прем'єром і прем'єром, володіла достатнім бажанням і завзяттям, щоб заглиблюватися в проблематику реального сектору економіки на виробничому практичному рівні.

Виходило або не виходило – питання інше. Але якщо Тимошенко зможе сформувати команду дієздатних компетентних управлінців, які нарешті почнуть займатися вугільним «неораним полем», це буде для неї великим плюсом.