Акценти тижня: в ОПЕК не домовилися, після пандемії прийде інфляція, а США загрожує «афганський синдром»
Огляд основних подій минулих семи днів і реакція на них зарубіжної преси
Mind продовжує цикл публікацій під загальною назвою «Акценти тижня». У ньому ми висвітлюємо головні події, що напередодні сколихнули світове співтовариство та мають відчутний вплив на економіку не лише окремих держав, а й цілих регіонів. Черговий випуск інформаційної добірки присвячуємо загрозам, що їх створює неспроможність країн – учасників ОПЕК+ досягти згоди щодо цін на нафту; перспективам відновлення глобальних ринків після пандемії та можливим наслідкам виведення американських військ з Афганістану.
Нафтовий ролеркостер: 3 сценарії розвитку конфлікту в ОПЕК+
Після провалу перемовин між членами ОПЕК+ 2 липня, що загрожувало світові інфляційною кризою, країни домовилися зустрітися для ухвалення остаточного рішення 5 липня. Однак зустріч несподівано скасували.
І вже наступного дня, 6 липня, ціна Brent Crude знизилася майже на 2,5%, а ще через день впала нижче $73 за барель – вперше з кінця червня. Крутий розворот від подорожчання до падіння, як пише Bloomberg, зумовлений сумнівами інвесторів щодо остаточного успіху угоди між країнами-експортерами.
Відповідно існує можливість початку нової цінової війни між ОАЕ, з одного боку, та Саудівською Аравією – з іншого. А це загрожує нафтовим інвесторам вибухом нафтової пропозиції на міжнародному ринку та безконтрольним падінням вартості «чорного золота». Але такий варіант є, на думку The Economist, лише одним із трьох можливих і водночас найменш імовірним із них.
Найбільш імовірним сценарієм є дотримання країнами наявних квот за умов неспроможності домовитися про обсяги збільшення видобутку (згідно з планом, запропонованим Саудівською Аравією, держави-експортери мали б збільшувати щоденний видобуток на 400 000 барелів на початку кожного місяця протягом решти цього року). За такого розвитку подій світовій економіці загрожуватиме масштабна інфляційна криза на тлі відновлення попиту на паливо.
З цього приводу вже висловила побоювання низка міжнародних банків, а також деякі високопосадовці США – найбільшого споживача нафти у світі. Спокуси щодо штучного «накачування» цін на тлі постпандемічного зростання попиту країнам-експортерам додає також нова політика американських компаній – видобувачів сланцевої нафти, які, за словами WSJ, виступають у ролі «балансувальної сили» на глобальному нафтовому ринку.
Однак якщо до цього американські фрекери (від англ. fracking – метод викачування з надр сланцевої нафти) особливо не обмежували потік палива з власних свердловин – за що гірко поплатилися минулого року, коли попит і ціна на нафту у світі впали до рекордних значень, то тепер вони стрімко перетворюються на «міні-ОПЕК», тримаючи пропозицію на відносно низькому рівні. Так, чи не вперше за останнє десятиріччя, фрекери в США можуть сподіватися на серйозний прибуток, який, за різними оцінками, сягне цього року для американських сланцевих корпорацій $15–30 млрд.
Однак і попередній варіант видається багатьом фахівцям малоймовірним, оскільки в разі цінової кризи (у будь-який бік) країни-експортери ризикують втратити більше, аніж виграти. Тому правлячі кола ОАЕ, що протестують проти «несправедливих» умов пропонованої угоди, як вважають експерти, просто вдаються до блефу задля розширення квот для ОАЕ в майбутньому.
Серед тих, хто дотримується таких поглядів, – банк JPMorgan Chase, представники якого переконані в тому, що члени ОПЕК+ рано чи пізно узгодять між собою умови збільшення обсягів видобутку нафти. Водночас тимчасовий спад вартості нафти на міжнародних біржах пов’язаний, як висловився в інтерв’ю Bloomberg аналітик з Oanda Corp Едвард Мойя, із «шаленою невизначеністю» інвесторів у період неспроможності членів ОПЕК+ знайти компромісне рішення.
Проте ця невизначеність відображає не тільки і не стільки внутрішні спекуляції ОПЕК+, як загальні економічні тренди суспільства, яке стрімко одужує – у прямому й переносному значеннях – від епідемії COVID-19. На думку аналітичної компанії Boston Consulting Group, ціни на нафту в найближчому майбутньому і справді можуть злетіти до $100 за барель і вище. Але головною причиною стане не небажання, а фізична неспроможність країн – членів ОПЕК+ забезпечити ринок необхідною кількістю пального. Про це пише американське видання Daily Maverick.
На переконання аналітиків з BSG, пік попиту на нафту між 2021 і 2022 роком припадатиме на нестачу запасів корисних копалин у країнах-експортерах внаслідок зменшення обсягів інвестицій у нафтовидобувну галузь торік, коли паливо нерідко приносило власникам компаній більше збитків, аніж доходів. Та якщо подібний ціновий бум і матиме місце, то він, імовірно, триватиме недовго, оскільки країни, що не входять до ОПЕК, зокрема Китай, рухатимуться від імпортування дорогої нафти до використання власних родовищ.
Іншим рушієм збільшення пропозиції палива на світовому ринку може стати Іран, що перебуває в процесі підписання нової ядерної угоди із США. Успіх останньої нарешті розв’яже руки тамтешнім нафтовим компаніям, досі стримуваним американськими санкціями. Занадто висока вартість «чорного золота» здатна спричинити і більш радикальні наслідки у вигляді прискорення переходу світової економіки від традиційних до відновлювальних джерел енергії, собівартість використання яких продовжує падати, приваблюючи дедалі нових інвесторів. Тому, за прогнозами багатьох великих міжнародних банків, середня ціна на барель нафти наступного року коливатиметься в діапазоні $65–80.
Однак пересічному споживачеві (зокрема, й українському) все ж слід очікувати поступового зростання цін на бензин та інші види пального, навіть якщо члени ОПЕК+ зможуть домовитися в найближчому майбутньому. Так само слід чекати загальної інфляції, яка, за прогнозом OECD, вже в останній чверті 2021 року сягатиме в середньому по країнах 3,2% – уперше за 13 років.
Постпандемічне відродження: досягнення й виклики
На тлі глобальної кампанії вакцинації, що налічує вже понад 3 млрд використаних доз у світі, економіка більшості країн, схоже, повертається до звичного життя. Причому робить вона це стрибкоподібно, а глобальний ринок вже готовий вибухнути від шаленого економічного зростання та стрімкої інфляції, що їх, за свідченням The Economist, можна порівняти хіба що зі зростанням у 2006 році, напередодні Великої рецесії.
Конфлікт всередині ОПЕК знаменує хвилю небаченого досі збільшення попиту на нафту, темпи якого обганяють можливості, наявні в країнах-експортерах запасів. COVID-19 і пов’язаний із ним «карантинний стиль» життя за півтора року встигли кардинально змінити суспільний світогляд та усталені звички.
Так, звиклі до вільного графіку під час карантину працівники дедалі менше хочуть повертатися до офісів. У багатьох розвинутих країнах, зокрема в США, це призводить до зменшеної пропозиції на ринку робочої сили, що додає вогню до полум’я інфляції.
Водночас, як зазначає The Economist, відродження економіки стає причиною занепокоєння щонайменше з декількох причин. По-перше, новий спалах «індійського» дельта-штаму коронавірусу ставить під сумнів рішення багатьох країн про зняття карантинних обмежень, як і питання ефективності наявних вакцин. Так, хоч дослідження начебто доводять спроможність вакцин виробництва Pfizer та Astra-Zeneca захистити пацієнтів від гострих симптомів та госпіталізації, проте ставлять під сумнів захист від інфікування та подальшої трансмісії вірусу. Найяскравішим прикладом є Ізраїль, де ефективність вакцинації впала до 64%. Побоювання фахівців викликає ефективність китайської CoronaVac, поширеної, крім Китаю, у багатьох країнах, зокрема і в Україні.
Другим джерелом небезпеки для постпандемічної економіки є разючий проміжок між попитом і пропозицією, що стає головною причиною підігрівання інфляції та вагомою перешкодою для ведення бізнесу. Так, окрім згаданого нафтового буму, світ продовжує переживати кризу в галузі електротехніки та побутових електроприладів, спричинену нестачею напівпровідникових чипів.
Третім фактором занепокоєння The Economist вважає різку зміну економічної політики центральних банків держав, які прагнуть підвищити облікову ставку для протидії інфляції. Своєю чергою, перехід від стимулювання до стримування ризикує завадити економічному зростанню країн. Мішенню для вповільненого економічного зростання стають насамперед країни, що розвиваються, та слабкорозвинуті країни з нестабільною валютою, як-от Бразилія, Мексика або Росія. Крім того, стрімкому відродженню таких країн перешкоджають повільні темпи вакцинації. У РФ, наприклад, це призводить до справжньої катастрофи, а щоденна смертність від вірусу б’є всі рекорди.
Така сама небезпека загрожує Україні, де інфляція за підсумками року знову може перевищити 10%, а число вакцинацій на 100 осіб лишається найнижчим у Європі. У найближчому майбутньому під тиском нових викликів, пов’язаних із наслідками пандемії, загрожує опинитися як НБУ, так і все українське суспільство.
Ілюзія миру: вивід військ США з Афганістану
У своїй промові 8 липня американський президент Джо Байден оголосив дату остаточного виводу військ США з Афганістану – 31 серпня цього року. Про це пише Reuters. Під час виступу Байден оголосив «більшість цілей», поставлених перед американським урядом ще на початку ХХІ століття, коли перші американські бойовики ступили на афганську землю, «успішно виконаними». Разом із тим президент фактично переклав відповідальність на слабкий афганський уряд, зазначивши, що «вирішувати майбутнє Афганістану мають самі афганці». В очах Байдена, який вперше оголосив про наміри виводу військ з країни 11 вересня минулого року, завершення 20-літньої війни видається перемогою.
На перший погляд, це і справді так, адже терористична група «Аль-Каїда», дії якої і стали приводом для американської інтервенції, вже не має реальної влади в країні, хоча повністю свого існування не припинила. Крім того, війна недешево коштувала американському населенню. За різними оцінками, за два десятиріччя уряд США витратив на неї від $800 млрд до $2 трлн.
Людські жертви, за даними BBC, сягнули 2300 вбитих та ще понад 20 000 поранених, і це без урахування втрат афганських органів безпеки. Проте «мир», який залишили по собі США, є суто ілюзорним. «Талібан» хизується контролем над значною частиною території країни. Сили афганського уряду втрачають силу й мотивацію, лишаючи ісламістському руху все більше простору для маневру.
Проте найгірші наслідки для США матиме, звісно, не внутрішній конфлікт в Афганістані, який вже давно не розглядається американськими можновладцями як пріоритетний напрямок зовнішньої політики, а прогалини «великої гри» США на міжнародній арені.
Відмова Сполучених Штатів надалі підтримувати чинний афганський уряд додає впевненості в зовнішній політиці недружнім до США країнам, зокрема Китаю, Ірану та Росії. Остання вже офіційно прийняла в себе делегацію талібів – попри те, що «Талібан» входить до числа заборонених у Росії терористичних угруповань. Про відданість США інтересам загальної безпеки та демократії у світі тепер, імовірно, замисляться й західні союзники країни. Десь на обрії політичної думки туманіє загрозливий для світу сценарій: чи не стане Україна для США другим Афганістаном, якщо Росія продовжуватиме займати непохитну позицію на її сході?
Звісно, таке припущення є гіперболою, адже Україна є для Заходу набагато важливішим стратегічним форпостом, аніж віддалений від Європи Афганістан. Однак катастрофа на Далекому Сході, де США провалилися по всіх фронтах, так і не зумівши створити спроможного самостійно впоратися з «Талібаном» афганського уряду, стає вже другим після В’єтнаму серйозним ударом по міжнародному престижу Сполучених Штатів.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
