facebook.com
mind
Анна Надуда: «Якщо художник здатний працювати лише за умов фінансування, то це не зовсім художник»
Спецпроект

МУХі 2017

Партнерський матеріал

Анна Надуда: «Якщо художник здатний працювати лише за умов фінансування, то це не зовсім художник»

Українська художниця – про користь академічної освіти, про те, як правильно працювати з кураторами і навіщо перетворювати дитячі майданчики на арт-об'єкти

Цей матеріал також доступний російською
Анна Надуда: «Якщо художник здатний працювати лише за умов фінансування, то це не зовсім художник»
Фото Олександр Заднiпряний для Mind.ua

33-річна Анна Надуда починала художню кар'єру як графік – з навчання на графічному відділенні Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Але, захопившись скульптурою та інсталяцією ще в студентські часи, зробила собі ім'я саме в цих напрямках: в 2010 році брала участь з проектом «Проростання» в конкурсі для молодих художників МУХі, у великих групових проектах у «Мистецькому Арсеналі», Інституті проблем сучасного мистецтва, фонді «Ізоляція», «Щербенко Арт Центрі» та інших інституціях і галереях, працювала в резиденціях в Україні, Франції, Швеції та Індії.

Зараз художниця працює одночасно над трьома проектами. До 17 вересня в рамках «ГогольFest» у Довженко-Центрі можна побачити інсталяцію «Інтроструктура». У київському ботанічному саду ім. Гришка ось-ось завершиться монтаж ще однієї масштабної інсталяції «Рослина». За грантовою програмою від фестивалю Burning Man Надуда створює серію скульптур, що світяться. «Раніше у мене були сумніви, чи можливо жити в декількох проектах цілком, – каже художниця. – Але всі вони – паростки мене, кожен розвивався давно і вельми життєздатний. Як буває в рослині, у певний момент в якомусь паростку більше життя, якийсь розвивається не так активно, зміцнює форму».

Mind зустрівся з Анною Надудою під час монтажу «Інтроструктури» і поговорив про те, що художнику може дати навчання в консервативній художній академії, навіщо потрібні творчі резиденції та яка роль куратора в становленні художника.

– Ти вчилася на відділенні графіки в НАОМА. Що тобі дала академія і як ти після її закінчення знайшла себе?

– Дуже сильно хотіла вступити саме в академію, інших варіантів не бачила. З першого курсу почала брати участь у різних фестивалях і виставках – крім стандартної академічної діяльності. Працювала багато, спала мало, веселилася з друзями теж менше, ніж має бути, як мені здавалося. Таким чином і почався поступовий шлях пошуку. Тих, хто мріє зустріти десяток захоплених галеристів, вийшовши за стіни академії, боюся засмутити – все трохи інакше. Мені здається, що тільки внутрішня активність і бажання нового можуть дозволити художнику на початковому етапі набрати максимальну амплітуду для подальшого планомірного руху.

Анна Надуда: «Если художник способен работать только при условиях финансирования, то это не совсем художник»
Робота Анни Надуди у рамках GogolFest ArkSquat
Фото Олександр Заднiпряний для Mind.ua

– Тобто творчість має тривати і поза стінами альма-матер?

– Ми це називали «академка» і «творчак». «Творчакі» ми не виставляли на академічних переглядах. Це те, що ти робиш для себе. Таке роздвоєння відбувалося, думаю, з усіма в академії. Але дещо здорово змінило в мені цей усталений на перших курсах бінарний код. У майстерні Андрія Чебикіна нас ніхто не чіпав, вільна графіка була дійсно дуже вільною. До формування своєї дипломної роботи я не підпускала жодних академічних консультантів, намагалася зробити її максимально щиро. Мій «творчак» був прийнятий, і я виграла наступний тур – асистентуру-стажування. Закінчуючи цей етап, я робила диплом, але був дуже насичений рік (декілька великих проектів у Києві, мені потрібно було їхати до Парижа, готувати виставку). Прийшла до Чебикіна і попросилася захищатися на наступний рік, бо всі офортні мідні пластини вже майже протравлені, але закінчити і надрукувати до захисту я не встигну. А він і каже: «Дарма, ми за вами стежимо і все знаємо, привозьте ваші скульптури, інсталяції, перформанси, або що у вас там, всім цим і захищайтеся!» Це був розрив шаблону. Мовчки підняла щелепу з підлоги і пішла готуватися. За один день звезли з різних місць багато робіт, зроблених за час резиденції на Сошенка. Захист був відміннім, розчулені професори вигукували: «Нарешті творчий задум реалізовано на гідному рівні виразності, зі вживанням нестандартних технологій». Тоді я зрозуміла: не повинно бути роздвоєння, вся діяльність художника має йти єдиним потоком.

А в цілому академія дала мені вміння усидливо і уважно працювати і розуміння того, що істина в нюансах. Нам говорив один учитель: «Важливо ні що, а як!» Адже можна відшукати найактуальнішу в сучасному мистецтві тему, прорахувати концепцію, але все це не матиме сенсу, якщо не навчишся, як це зробити. Вчителі в академії дають можливість попрацювати довго над чимось одним. Художник, який ще не сформувався, може годинами малювати постановку, і в цей час, поки рука малює, а мозок аналізує форму, десь всередині має відбутися найважливіше. Якщо цього не відбулося, і студент нудився на заняттях, думаючи про пиво з друзями, – він стратив. У академії потрібно насолоджуватися тим, що ти можеш взяти тільки там: малювання гіпсів – прекрасно, точної стане рука, «гусінь» (так ми називали натурниць із зайвою кількістю складок) – малюй її, медитуй над тлінністю буття, вивчай колір шкіри і як під ній розташовуються капіляри... у всьому можна знайти абсолют – абсолютно у всьому!

Наприклад, я дуже любила анатомію. Коли проходили відділи хребетного стовпа, потрібно було малювати кожен хребець у різних ракурсах. І ось тоді мене накрило: адже кожен хребець – це справжній космічний корабель з величезним масивом стратегічно побудованого еволюцією функціоналу. Просто сидячи в академічній майстерні, я пережила містичне прозріння, прийшло розуміння непорушної цілісності та гармонії сущого.

– Значить, перешкоди – тільки всередині?

– Так. Але, звичайно, художнику потрібно допомагати. Наприклад, конкурс МУХі для мене був хорошим емоційним стимулом, бо я виставила свій перший повноцінно сформований проект, який був продиктований лише внутрішнім розумінням. Подібні конкурси мають бути більш масштабними, це відповідний стимул для внутрішнього розвитку. Якщо все було щиро і чесно, а не спробою зробити «красиво», «круто», слідувати соціальним замовленням, то після того, як мине декілька років, художнику буде корисно звернутися до досвіду своїх перших виставок.

– Конкурс – один з варіантів кураторської виставки. Хто для тебе куратор?

– Спілкування і взаємодія митця з куратором повинні мати горизонтальну структуру – це колаборація, а не диктат кожної зі сторін. Куратор бачить загальний мета-контекст, а художник – це замкнута внутрішня структура, кристал. Якщо припустити, що виставка – це салат, то будучи вправним кулінаром, куратор підбере художників, як необхідні інгредієнти: свіже, соковите, трохи солоного, кислоти, щось ніжно пом'якшує, можливо, щось гостреньке і, може, щось для оздоблення. Все це залежить від смаку і задуму куратора. Якщо ж йдеться про курирування одного художника, то це більш тонка робота, розуміння внутрішньої ідеї автора, правильного піднесення його концепції.

– Тобі запам'ятався якийсь приклад вдалої роботи з куратором?

– Ми працювали з куратором Оленою Червоник у Фонді «Ізоляція» ще в Донецьку. За півтора року до виставки ми вперше зустрілися і довго розмовляли, ще не про виставку, а про базові питання світосприйняття, бажаючи зрозуміти, чи підходимо ми один одному для задуманої виставки. У результаті виставка «Місце зустрічі» (2013) вийшла насиченою та цікавою. Роботи всіх художників були представлені цілісно і водночас були частиною загальної системи.

Анна Надуда: «Если художник способен работать только при условиях финансирования, то это не совсем художник»
«Коріння неба», робота з виставки «Місто зустрічі», 2013 рік
Фото IZOLYATSIA

Куратор – це складна професія. У нашому просторі все склалося трохи дивно. Є невелика кількість провідних кураторів і велика кількість художників, які намагаються дістати трохи уваги куратора. Таким чином, вивертається сам смисл. Адже за ідеєю, художник – це цінне зерно, допомагати в зростанні якому має турботливий куратор. Тобто в ідеалі повинна бути конкуренція кураторів за художника, щоб художник міг відчути, з ким йому приємно працювати і розвиватися.

– Що значить для художника резиденція – на початку шляху і в більш зрілому віці?

– У резиденції, особливо за кордоном, є зовсім інше відчуття простору. Резиденція в Індії була для мене швидше пізнавальною екскурсією, ніж художньою практикою (проте, саме ця резиденція дала мені поштовх у розвитку). Мої резиденції у Франції – це насичений різними видами мистецтв час. Там я навчилася не розділяти візуальне мистецтво з перформансом, перформанс з музикою, музику з танцем, танець з театром. У цілому французи навчили мене тотальній життєтворчості. У Швеції я була два рази в коротких резиденціях: в перший отримала можливість відчути, як працюють скульптурні майстерні Академії мистецтв у Стокгольмі. Там о пів на восьму ранку вже кипить життя, студенти працюють над особистими проектами, а загального для всіх плану освіти немає взагалі. Другий досвід – фестиваль у шведській глибинці. Я робила тоді одну зі своїх біоінсталяцій з гілками і використовувала ісландський мох, якого там дуже багато в лісах. Як правило, шведи – дуже освічені люди, навіть ті, які живуть далеко від великих міст. Сучасне мистецтво не здається їм чимось дивним, швидше йдеться про симпатії до того чи іншого прояву. Було дуже радісно зустріти величезну симпатію шведів до теми природи, її варіативності та розвитку. На відкритті виставки я бризкала на створену інсталяцію, і вона вся починала рухатися, злегка ворушитися від вологи, що поглинається мохом. Було дуже красиво.

– А як щодо резиденцій в Україні?

– Ось зараз досвід роботи в «сквот» у будівлі кіностудії «Борисфен» на «ГогольFest», дуже хвилюючий для мене. Навіть мою тритижневу роботу «Рослина» над скульптурою в Ботанічному саду я вважаю локальної резиденцією для себе. Це дуже цікаво і набагато простіше, ніж можна собі уявити. Треба просто знайти хороше місце (дачу друзів, наприклад), і спробувати попрацювати там.

Але, звичайно, резиденція «Сошенка, 33» стала для мене важливою відправною точкою. Це місце, де живуть і працюють в майстернях студенти, аспіранти НАОМА. Художники надані самі собі в прекрасному природному просторі для мислення і творчості. Це можливість після закінчення академії ще пару років подумати, побути на паузі відповідальності. Звичайно, під час моєї резиденції на Сошенка були різні виставки і проекти, але в цьому місці можна було знайти рівновагу... Саме там склався мій проект «Проростання», який був виставлений і на конкурсі МУХі. Там же склався мій проект «Кристалізація», і там я вперше почала працювати з переробленим папером, полімерами, матеріалами, що самі світяться, а також просто вести замкнуте лабораторне життя, плоди якого можуть побачити лише деякі. Усі перераховані лінії і зараз живуть та паралельно проростають через мою творчість.


Анна Надуда: «Если художник способен работать только при условиях финансирования, то это не совсем художник»

Фото Олександр Заднiпряний для Mind.ua

– Якщо повернутися до конкурсів – це зазвичай одна з перших виставок художника, до того ж ще і змагання з іншими художниками. Для тебе важливо було почути реакцію на твою роботу, можливо – критику?

– Спочатку мені це було важливо, дуже важливо. Певний перцептивний критичний аналіз необхідний на початковому етапі розвитку художника. І часто негативний відгук буде більш корисний для розвитку внутрішньої сили. Важливо пройти через це, вижити, а потім позбутися від впливу будь-якої думки щодо своєї роботи. Але важливо знати, що інша послідовність неможлива.

– Які етапи ти можеш виділити в процесі створення роботи?

– Як правило, перший етап – концептуальний – може зайняти тривалий час, а може прийти вже «упакованою посилкою». Наприклад, проект «Глядачі» (у рамках проекту Dialogia, «Мистецький Арсенал», 2015) з плетеними силуетами людей я побачила в одну секунду, образ потрібно було зафіксувати і потім виконувати. Потім було три місяці роботи і стерті в кров руки. Іноді концепція виношується, перекроюються. Але я не люблю концепції, висмоктані з пальця. Часто я вступаю в мультидисциплінарні колаборації з музикантами, театралами, для таких робіт необхідно ретельне концептуальне формування.

– Чи важливо, на якому майданчику буде реалізований проект?

– Іноді це формотворна річ. Деякі проекти настільки чисті, що можуть бути не прив'язані до одного простору. Наприклад, проект «Оболонка/The Shell» (2015) спочатку був створений у концепції «білий куб», тобто простору без простору. Часто роботи формуються лише в певній ситуації. Таке ведення проектів близьке людям, які займаються дизайном і архітектурою.

– У тебе є роботи, спеціально створені для вулиці, і є ряд проектів для закритого простору. З чим тобі цікавіше працювати?

– Я трохи втомилася від великих форм, сьогодні мені подобаються більше сублімовані масштаби. Внутрішній простір диктує зовнішній масштаб, а зараз хочеться малювати, вивчати, зіставляти. Є бажання працювати з архітектурою, і вже почався колаборативний проект по роботі з вуличним простором.

Анна Надуда: «Если художник способен работать только при условиях финансирования, то это не совсем художник»
Фото Олександр Заднiпряний для Mind.ua

– У чому суть цього проекту?

– Я беру участь у формуванні скульптурно-архітектурних груп. Міркую зараз над дитячими майданчиками як частиною візуального простору міста, а не загальноприйнятою моделлю кольорових «вольєрів» для активного відпочинку дітей. Нехай це прозвучить банально, але діти – найцінніше. Вони як зернятка, а ви знаєте, скільки в зерні інформації? Це банк знань! І діти, поки вони маленькі, можуть дати нам дуже багато. І ми, спілкуючись з дітьми, повинні давати їм найвидатніші плоди нашої діяльності, а не типові площадки.

– Дитячий майданчик – цікавий об'єкт для художнього дослідження, адже він часто сприймається як відокремлений простір.

– Так і є. Місце в місці. Це походить на міфологему книг Керролла, коли потрапляєш до іншого світу. Але не для того, щоб витратити час, а для того, щоб отримати якісно новий досвід. Багато торгових центрів пишаються тим, що там дитину можна здати на годину і більше, і вона навіть не встигне за вами скучити. Такі собі клітини з яскравими брязкальцями, щоб дорослі могли відпочити. Втомлені від дітей дорослі, втомлені від слідування правилам діти... це сумно. Моя позиція інша: я хочу робити проекти, що не розважатимуть, але залучатимуть – до діалогу. Зараз я планую роботу з командою архітекторів за цим проектом.

– Можеш щось порадити художникам, які зараз тільки починають?

– Так, можу і навіть хочу. Перше: стійте на своєму місці та копайте всередину. Або ж подорожуйте і шукайте себе в кожному з відвіданих місць. І перше, і друге призведе до кристалізації власної істоти. Потрібно сфокусуватися, не варто намагатися зрозуміти всі тенденції актуального мистецтва, це не робота художника. Потрібно зрозуміти себе, намацати джерело своєї творчості. Друге: потрібно бути професіоналом, довести свою техніку, медіум, в якому працюєш, до абсолюту. І третє: не скаржитися, не скиглити, що хтось не навчив, задавив, вкрав ідею, не дав фінансування. Фінансування – це взагалі фінальний етап проекту, його треба аргументувати і брати, якщо проект вартий. Але якщо художник здатний працювати тільки за умов фінансування, то це не зовсім художник. І ще: самоосвіта!


Перша успішна робота

Серії Sprouting і «Кристалізація» – роботи, за якими мене більше знають. Знакова робота Candytree у Дніпрі 2016 року в колаборації з Outline Production – найуспішніша. Кажуть, вона вже навіть стала стандартним місцем зустрічей і фотосесій дніпровських молодят.

Анна Надуда: «Если художник способен работать только при условиях финансирования, то это не совсем художник»

«Кристалізація»
Фото FAR festival, Paris

Перша персональна виставка

Виставка 2012 року в Institutskaya Gallery. Там я виставила всі свої паперові роботи разом. Потім, у «Мистецькому Арсеналі», був проект New Bionics/Post Urban Romantics у рамках бієнале Arsenale 2012. Мене дуже захопив матеріал – подрібнена офісний папір. Для мене це концептуально, глибоко і надовго. Адже що таке папір? Раніше це були дерева. Люди вирішили зробити офіси і надрукувати багато офісного паперу, щоб кожен день його викидати, і для цього стали рубати багато дерев. В Україні культура переробки паперу на дуже низькому рівні. Звичайно, мій проект – нанокрапля в океані цієї проблеми. Але функція, місія художника – своєю діяльністю звертати увагу. І «Нова біоніка» – проект, присвячений створенню нових форм, які виростають з паперу. В їхніх каркасах я використовую зібрані та впорядковані гілки дерев. Скульптура з гілок і паперу просочується полімерами і стає міцною як камінь, фундаментальною, її можна навіть виставляти на вулиці. Папір стає монолітом, по суті, знову стає деревом.

Перший кураторський проект

Анна Надуда: «Если художник способен работать только при условиях финансирования, то это не совсем художник»
Candytree
Фото Konstantin Bobrovsky/facebook

Ленд-арт-фестиваль «Весняний вітер». На першому курсі я побачила, як другокурсники роблять щось явно не за академічною програмою. Виявилося, для фестивалю. І я приєдналася до учасників. Потім у організаторів виникли проблеми, і сил на фестиваль у них не було. Я мала безстрашність прийняти це на себе... Три роки ведення фестивалю – це був великий досвід. У цей період ми видали каталог, стали учасником Kinetica Art Fair у Лондоні, бо я стимулювала художників створювати саме кінетичні скульптури. Я дуже рада, що «Вітер» і зараз живий, працює, і сподіваюся на послідовне зростання його рівня, бо роботи цього року були в цілому не показовими для найстарішого фестивалю ленд-арту в Україні.

Перший конкурс

Мені прислали медаль з Польщі на першому курсі академії. Я брала участь у молодіжному фестивалі Zawsze zielono, zawsze niebiesko. Послала туди офорт, один з перших. Було дуже приємно. Медальки – це іноді важливо.

Перша резиденція

Перша резиденція була в Індії у 2006 році, там був фестиваль на декілька штатів. Запросили художників з 14 країн. Жили там кілька тижнів, робили одну виставку в Делі і одну в Бангалорі. Було чудово.

Перший продаж

Серія кольорових офортів «Подорожі шамана». Я робила виставку у Вінниці. Це перший продаж, що дав відчуття грошей у руках. Але найперший продаж був на Андріївському узвозі. Студентами академії першого курсу вирішили попродавати свої роботи на День Києва жартома. Продали багато і відмінно погуляли на ці гроші.