Фотовиставка року: оголені бомжі як luxury-бренд

Грандіозна виставка «Заборонене зображення» в PinchukArtCentr найвідомішого на Заході українського фотографа – 81-річного харків'янина Бориса Михайлова – продовжує викликати чималий інтерес у навколомистецьких колах. Поглянути на його провокативне мистецтво, створене за півстоліття, стікаються натовпи іноземців, студентів і просто роззяв.

У дворічній підготовці експозиції брали участь три держави: Німеччина, Франція і Україна. Експозицію розділили на дві частини: персональна виставка «Заборонене зображення» Бориса Михайлова займає два поверхи Пінчук-центру, а на третьому – роботи його послідовників із Харківської школи фотографії під загальною назвою «Перетинаючи кордон».

Відвідувачів приваблюють знімки пролетарів, що купаються в каламутній водоймі, дурні фізіономії солдатів – відмінників бойової і політичної підготовки, «гламурні» фото оголених бомжів і самого автора – великого і жахливого – Бориса Михайлова, який у негліже намагається якомога вище закинути штучний фалос. У потоку відвідувачів, в основному, дві реакції на його роботи: сміх або жах. Байдужих немає.

Mind вирішив розібратися в нюансах творчості, що викликає такий ажіотаж.

Бекґраунд. Харківський класик концептуальної фотографії Борис Михайлов (нар. 1938) знімав з 1960-х років, працюючи інженером. Перша виставка – кінець 1960-х. Знімав ню і сцени з повсякденного життя, іронічно подаючи образ простої радянської людини. У віці 58 років зважився на переїзд до Берліна, отримавши в 1996-му німецьку стипендію DAAD. В одному з інтерв'ю прокоментував своє рішення так: «Захищати треба свої картинки, показувати, намагатися розкрутити, книгу зробити, говорити, що це важливо».

Захистив, розкрутив.

Його виставки проходили в MoMA (Нью-Йорк), Музеї сучасного мистецтва Sprengel Museum (Ганновер), Художньому музеї (Берлін), Музеї Стеделійк (Амстердам), Кунстхалле (Цюріх), Фотомузеї Інтертур, Музеї сучасного мистецтва (Рим), Інституті сучасного мистецтва (Бостон), Saatchi Gallery (Лондон).

Михайлов став лауреатом шведської премії Hasselblad Award (2000) – це 1 млн шведських крон ($100 000). У 2013 році серію його фотографій «Біля землі» (сцени зубожіння радянських обивателів) на аукціоні «Сотбіс» було продано за $83 000 – рекорд для української фотографії (в середньому його роботи оцінюють від $10 000). У 2015 році він отримав у Німеччині кайзерівську арт-премію, що не має грошового фонду, але є дуже престижною. До Михайлова з пострадянських діячів мистецтва її лауреатом був лише художник-концептуаліст Ілля Кабаков (1998) – і це не випадково: у майстрів багато спільного.

Ілля Кабаков (народився у 1933-му в Дніпрі) теж отримав стипендію DAAD у 1988-му. У 56-річному віці емігрував до Нью-Йорка. Художник здобув собі славу так званими «тотальними інсталяціями» на кшталт «Людина, яка полетіла в космос зі своєї кімнати» (1986) або «Туалет» (1992), що показують принизливий побут радянської людини: комуналки, брудні громадські вбиральні тощо, які контрастують з досягненнями СРСР як держави.

Кабаков – «чемпіон» за цінами серед пострадянських творців – у 2007 і 2008 роках він продав дві свої картини за $4,1 млн і $6 млн: Заходу лестило дізнатися, якими, виявляється, жалюгідними в побуті були нещодавні ідеологічні супротивники.

Михайлову справжню популярність на Заході принесла серія «Історія хвороби» (1997), де він знімав харківських бомжів: у студії і на вулиці – документальні свідчення деградації на пострадянській території.

Зворотний бік радянської дійсності. На експозиції в PinchukArtCentr представлені знакові цикли фотографій Михайлова: «Червона серія» (1968–1975), «Соц-арт» (1975–1986), «Солоне озеро» (1986), «Коричнева серія» (початок 1990-х), «Синя серія» (середина 1990-х), Foto Zeit Salzau (1996), «Історія хвороби» (1997–1999), «Я не я» (2003), «Футбол» (2003). А також відео «Спокуса смертю» (2017–2019).

Михайлов – фахівець із дослідження «вивороту життя». Коли в 1960–1970-х радянський агітпроп культивував велич «простої людини», Михайлов доводив зворотне: яка вона жалюгідна і дурна, що видно по безглуздих обличчях і постатях з «Соц-арту», що безладно крокують на першотравневій демонстрації.

Радянську реальність колишній інженер Михайлов препарував і пародіював, зробивши іронічний перевертень: видаючи низьке за високе, як художник-дадаїст Марсель Дюшан, який назвав пісуар «фонтаном».

Формула Михайлова, його «три кити»: тіло, секс, розпад. Рух від одного до іншого просякнутий енергією тотального глузування. Наприклад, ємне фото з «Червоної серії», де симпатична радянська дівчина сидить на червоному прапорі, задерши спідницю і спокусливо розставивши ноги.

«Двійник» Михайлова в літературі – письменник-концептуаліст і класик соц-арту Володимир Сорокін – подібний епізод показав у фільмі «Москва» (2000), знятий за його сценарієм: герой накрив подружку географічною мапою Росії і зайнявся любов'ю з нею через мапу, надірвавши папір на місці розташування російської столиці.

Озерний Вавилон. Серія «Солоне озеро» (1986) – це купи напівоголених тіл відпочивальників, що справляють подвійне враження: і сумно, і смішно. Своєрідний бенкет тілесності: сотні людей, дівчат і бабусь, дітей і людей похилого віку, хлопців і зрілих дам купаються і лежать посеред бруду, труб, велосипедів. Пляжний Вавилон. Вони не соромляться один одного. М'ясна метушня, відпочинок для бідних.

У 1996 році після переїзду до Німеччини Михайлов, мабуть, хотів чимось вразити німців. Цим «чимось» мала стати серія з п'яти великих знімків Foto Zeit Salzau, знятих на парковому озері біля замку Зальцау. Оголена дружина фотографа Віта Михайлова, обернена до глядача п'ятою точкою, майже по-балетному зображує лебедя, який, власне, і плаває неподалік. Цей поліптих – чи не єдине зображення, де Михайлов намагається «зробити красиво». Але вийшов вульгарний лубок. Майстер явно не сильний у «красі». Вибуху не сталося, Михайлов просто зробив приємне своїй музі і дружині Віті. «Тіло + секс» вийшло, «розпаду» не вистачає.

Невтішний діагноз. І ось фотограф приїжджає на батьківщину і робить цикл, який став піком «розпаду» – це серія з бомжами «Історія хвороби» (1997–1999). Фотограф їх знімав на «натурі» і в студії. Навіщось, за «старою» звичкою, він їх просив і роздягатися. Тим більше, як він зізнавався, за позування платив.

Михайлов не лестив «моделям», показуючи їх дуже докладно. Люди, що деградували, на його знімках гордовито демонструють скуйовджені лобки, шрами, татуювання і беззубі роти. Фотограф немов милується цими персонажами, але не співчуває їм як, припустимо, Максим Горький героям своєї п'єси «На дні». Фотографа ці персонажі цікавлять як ентомолога – комахи. Його пристрасть – у їх колекціонуванні, але не в них самих. «Я не можу сказати, що мені цікаві саме люди. Мене більше цікавить ситуація, в яку вони потрапили. Я не журналіст. Люди цікавлять мене лише ззовні», – говорив майстер.

Багато критиків звернули увагу, що деякі сценки і пози бомжів нагадують євангельські сюжети. Наприклад, в одній зі сцен, де чи то п'яного, чи то «під кайфом» хлопця тягнуть двоє «колег» – чоловік і жінка – усе це нагадує сценку зняття з Хреста. Але тут велика різниця: на Ісуса чекало воскресіння, а героя цього знімка – швидше за все – навпаки.

Більш того, релігійний аспект у цих фото вийшов нібито випадково, як в одному з інтерв'ю розповів сам Михайлов: «Інсценівок як таких не було. Було п'ятихвилинне спілкування, за яке складно придумати щось оригінальне. Визнаю, виникає відчуття деяких релігійних постановок. Але, треба зауважити, що коли ми починали знімати, безхатченки легко приймали релігійні пози. Вони відмовлялися при камері займатися коханням, говорили «ні», але моментально займали релігійні пози – вони начебто вже існували у них всередині».

Тобто, коли Михайлов хотів геть їх опустити до рівня «комах», щоб зняти їх під час злягання, у цих людях несподівано прокидалася гідність, яка до того ж носила релігійний відтінок. Чому? Можемо лише припустити, що в чомусь становище безхатченків подібне до юродивих, і перші, волею-неволею, починали грати біблійні ролі. Та й, можливо, у жебраків був досвід збирання милостині біля храмів, що привносило в їхній світогляд відтінок релігійності.

США і Європа максимально розтиражували «Історію хвороби», вбачаючи в цьому політичний момент – свідчення деградації пострадянської людини. Автор отримав свій особливий статус: його недолюблюють на батьківщині, але цінують і знають на Заході.

Почасти усе це стосується й художника Іллі Кабакова, з яким дуже товаришує Михайлов.

Пам'ятник собі. На тлі бомжів і роздягнених бабусь, що грайливо дивляться в об'єктив, сам Михайлов на своїх автопортретах виглядає аристократом: імпозантний вусатий чоловік з орлиним носом, високим чолом і проникливим поглядом. У серії «Я не я» (2003) він в оголеному вигляді приймав аж ніяк не євангельські пози, а пародіював відомі скульптури, надаючи їм дещо непристойного відтінку.

Але в заключному на виставці десятихвилинному відео Михайлова «Спокуса смертю» – дуже жорсткі аналогії й асоціації на тему сексу і смерті. Вони в його творчості найбільш виразно ілюструють третю частину михайлівської формули – «розпад».

Хоча фотографу ще «далеко» до того, до чого в цьому відношенні дійшли його послідовники. Їхні роботи ми бачимо на третьому поверсі PinchukArtCentr: це криваві фантазії на тему садо-мазо, присмачені чорним гумором. Як на одному з наймасштабніших фото, де на ліжку лежить оголений хлопець з множинними ранами, розмальованим «під вампіра» обличчям і «буденним» написом: «Я збираю валізу, мені не можна відступати. Розминаю цигарку, дивлюся в стелю. Мамо, я впізнав свій ранок». Але мати рідна, як то кажуть, навряд чи впізнає синочка.