Для чого Україна посилила військову співпрацю з Білоруссю

Відносини Росії та Білорусі в останні роки були досить непростими. Все своє президентство Лукашенко торгується з Москвою, то спекулюючи на почутті «братніх народів», то доходячи до ідеологічної конфронтації. Тому навряд чи можна вважати Лукашенка вірнопідданим васалом Путіна. Особливо яскраво це проявляється в «українському питанні». Варто сказати, що події «російської весни» 2014 року неабияк налякали як Білорусь, так і Казахстан. Мабуть, першим поривом Мінська було надати реальну допомогу Києву. І в умовах, коли західні країни роздумували, чи допомагати новим постмайданним владам у їхній боротьбі з Росією, Лукашенко зробив певні кроки.

Це стало вкрай неприємним сюрпризом для Кремля. Варто зазначити, що обурюватися Путіну було через що. Взяти хоча б такий стратегічно важливий компонент обороноздатності країни, як авіаційне паливо. До 2014 року українська армія забезпечувалася авіапаливом, яке експортувалося з РФ. Частка Кременчуцького нафтопереробного заводу була надто мала. Природно, що в 2014-му російські поставки припинилися, їхнє місце оперативно зайняли білоруси, що за декілька тижнів налагодили безперебійні поставки палива марки РТ, якого раніше не було в асортименті. У найважчі 2014–2015 роки білоруське паливо займало понад 50% ринку. При цьому Мінськ охоче йшов назустріч Києву в питаннях відстрочки платежу, коли грошей у казні не було «зовсім».

Другий вкрай важливий для України компонент – автомобілі та автомобільні комплектуючі. Усім відома ахіллесова п'ята українського автомобілебудування – відсутність виробництва двигунів, у тому числі для військової техніки. Не варто забувати, що саме відсутність дозволу на поставку подібної продукції подвійного призначення з Європи призвела до того, що КрАЗ не завалив армію своїми машинами – російські поставки ярославських двигунів припинилися майже повністю. У цих умовах Білорусь швидко і охоче організувала поставки двигунів російського виробництва, щоправда, не в таких масштабах, як до війни, але все ж. І ще – усі прекрасно пам'ятають розповіді волонтерів і військових про практично повну відсутність акумуляторів на військовій техніці в березні 2014 року, коли її знадобилося виганяти з ангарів. А потім раз – і вони з'явилися у великих обсягах. Звідки? У тому числі й з Білорусі.

Тільки у 2014 році в Україну продано електродвигунів і електросилових установок на суму $2,19 млн (зростання порівняно з попереднім роком колосальне – спочатку це було $16 000). Для тих, хто не в курсі, – йдеться про механізм, що обертає вежі БТРів і танків.

Тобто можна сміливо стверджувати, що значна частина техніки, яку посиленими темпами знімали і знімають з довготривалого зберігання по всій Україні, має всередині «білоруський полум'яний мотор». Зокрема й відомі всім «Піони», шасі для яких у змозі виробляти тільки одне підприємство – Мінський завод колісних тягачів. Цей же флагман білоруського машинобудування поставляє в Україну, крім іншого, наприклад, шасі МЗКТ-6922 для перспективного ЗРК «Стилет».

Т38 «Стилет»

Фото tut.by

Цікаве й питання прямих поставок автомобільної техніки. Починаючи з липня 2014 року, Мінський автомобільний завод активно продає вантажівки і причепи для транспортування бронетехніки Нацгвардії України. На тому не край, наприкінці 2015-го було укладено угоду про постачання в 2016 році 120 вироблених в Мінську вантажівок МАЗ-6317 для потреб української армії. Надалі в Черкасах на потужностях корпорації «Богдан» розгорнулося ліцензійне виробництво цих військових вантажівок з білоруських комплектуючих.

А новий бронеавтомобіль для Нацгвардії «Варта» дуже нагадує подальший розвиток Volat V-1 від мінського МЗКТ. Тут у сторін взаємний інтерес: Україна швидко отримала свій броньовик, в якому використовували пару білоруських перспективних розробок, а Білорусь отримала можливість оцінити інженерні рішення в процесі експлуатації в умовах «гібридної війни».

Однак дійсно велику частку у військовому експорті Білорусі в Україну займають оптика і системи наведення, де країна традиційно є лідером на всьому пострадянському просторі (і не тільки – багато країн НАТО мають на озброєнні коліматорні приціли, зроблені в білоруському містечку Волковиськ). Хоча державне об'єднання «БелОМО» офіційно заперечує будь-які поставки до держав, що воюють, є фірма Yukon Advanced Optics Worldwide, зареєстрована в Литві, що на тлі стрімкого зростання продажів навіть відкрила представництво в Києві.

Масштаби вражають. Так, за 2014 рік лише по офіційних каналах Україна купила в Білорусі біноклі, монокуляри і тепловізори на $1,7 млн. Ще на мільйон докупила прицілів і на більш ніж $1,1 млн – далекомірів і пристроїв на рідких кристалах (це монітори тієї ж «Стугни», екрани прицільних пристроїв у БТР-4 тощо). І це без урахування різних «волонтерських стежок», яких теж було чимало.

З 2015 року почалися поставки ще за одним напрямком – спеціальні тканини і матеріали як для пошиття військової форми, так і для різних виробів подвійного призначення. Зростання поставок – від 120 до 200% залежно від типу.

Украй важлива для України співпраця з Білоруссю в створенні протитанкового ракетного комплексу. Ще до війни був розроблений проект «Стугна» – «Скіф»: ракета українська, система наведення білоруська. Після початку війни київське КБ «Луч» раптом «знайшло» технічну документацію по системі й почало розвивати «Стугну» далі. Навіть більш – запустило в серію. У результаті у нас понад тисячу протитанкових тандемних важких ракет з дальністю польоту до 5 км, а у білорусів так само «раптово» знайшлися документи по ракеті РК-2 і свій власний комплекс «Шершень».

А є ще співпраця у сфері безпілотної авіації, РЛС, ремонту авіатехніки (не забуваємо, що Оршанський авіаремонтний завод наполовину належить запорізькому «Мотор Січ»), авіаційного озброєння, відомості про що, зі зрозумілих причин, майже не потрапляють до відкритих джерел.

Так що поки західні союзники України в роздумах, чи варто озброювати Київ у війні з Росією, «найближчий союзник» Росії протягом трьох років допомагав і допомагає нашій країні в боротьбі з «гібридної загрозою» на Донбасі. Причому суми цієї допомоги вимірюються значними сотнями мільйонів доларів.

З іншого боку, наша багато в чому вимушена орієнтація на військову промисловість Білорусі не така вже й проста за своєю суттю. Так, зараз у нас війна, і вибирати не доводиться, однак після її завершення такі закінчені технологічні цикли з використанням технологій і комплектуючих сусідньої країни можуть виявитися гальмом для розвитку нашої оборонки.

Фактично є шанс, що ми знову опинимося в замкнутому колі: якщо в Білорусі кардинально зміниться влада, то вийде, що наші ракети не літають, а БТРи не їздять. Та й з натовськими стандартами не так усе просто, бо розвиток військово-промислового співробітництва між Білоруссю і Заходом неможливий ані в найближчій, ані в середньостроковій перспективі. Західні інтереси в Білорусі стосуються виключно розслідування нелегальної торгівлі зброєю з «країнами, що викликають стурбованість», і спроб зупинити російську експансію з території Білорусі на сусідні країни.

Таким чином, можна говорити, що від рішення «Укроборонпромом» питання орієнтації на «білоруські технології» буде зрозуміло, рухаємося ми далі – до європейських стандартів виробництва озброєння – чи, як і раніше, будемо чіплятися за старих совкових партнерів, тому що так простіше.

Експорт товарів з Республіки Білорусь в Україну, $ млн

Джерело: Національний статистичний комітет Республіки Білорусь