Традиції чи інертність: чого бракує українській опері

Mind вже писав про те, чим славиться Гамбург музичний, і які місця слід у першу чергу відвідати туристам, якщо вони – поціновувачі академічної музики. Але візит до однієї з оперних столиць Європи навіює не лише захоплення, але і деякі смислові паралелі з нинішнім станом музичної сфери в Україні. На жаль, спостереження і порівняння – не в повному обсязі на нашу користь.

На початку січня-2019 в Оперному театрі Гамбурга автор матеріалу слухала рідко виконувану по світу, а в Україні ніколи ще не поставлену, партитуру «Жінка без тіні» німецького композитора-модерніста початку ХХ століття Ріхарда Штрауса. А до цього вдалося побачити два балети в постановці знаменитого, сучасного за хореографічною мовою і використаною музикою, американського балетмейстера Джона Ноймайера.

Балетмейстер Джон Ноймайєр

За свій творчий вік американець поставив близько 100 балетів. Серед його робіт багато драматичних вистав – сюжетних, які виявляють тісний зв'язок зі світовою літературною традицією: «Дама з камеліями» Дюма-сина, «Чайка» Антона Чехова, «Смерть у Венеції» Томаса Манна, «Трамвай «Бажання»» Теннессі Вільямса, «Тетяна» (за «Євгенієм Онєгіним» Пушкіна) тощо. Не менш майстерно хореограф інсценує симфонічні й ораторіальні шедеври: втілив у танці кілька симфоній Г. Малера, ораторії І. Баха, багато іншої старої і нової музики.

У тій же гамбурзькій опері вдалося побачити просто, навіть аскетично, але оригінально та розумно поставлені опери Джузеппе Верді «Дон Карлос», «Луїза Міллер», «Травіата», а також «Реквієм»; Жоржа Бізе «Кармен» – усі вони належать до середини ХІХ століття і представляють європейський лірико-романтичний реалізм. Це частина найбільш затребуваного у світовій оперній практиці репертуару: Россіні, Верді, Пуччіні, Белліні.

Головним музичним керівником Гамбурга з 2015 року є знаменитий, один з найкращих у наш час диригентів – американець Кент Нагано. Саме він виконав музичну постановку опери Ріхарда Штрауса спільно з талановитим драматичним і оперним режисером Андреасом Крігенбургом, дуже затребуваним в оперному світі. У свою чергу, в тандемі з Крігенбургом працювала його партнерка, талановита художник по костюмах Андреа Шраад.

Диригент Кент Нагано

Загальний сценічний дизайн – авторства Харальда Б. Тора. Він заснований на трансформаціях: висувалися гвинтові сходи, платформи, зверху опускалися підвісні конструкції, артисти багаторазово міняли дислокацію, переходячи горизонтально і вертикально. Головні герої опери – дві подружні пари – казковий імператор і його дружина. І простий фарбар Барак зі своєю подругою, що страждає в злиднях. Лібрето Гуго фон Гофмансталя досить заплутане. Але завдяки прекрасній музиці, чудовому вокалу і розкішному, ідеальному звучанню оркестру під керівництвом Кента Нагано, опера захоплює і дарує велику насолоду.

Розібратися в сюжетних колізіях допомагають декорації та костюми. Ми бачимо два світи, два царства – казкове, ідеальне, високе, в якому живе імператорське подружжя (весь інтер'єр і всі жителі його повністю білі – обличчя, волосся, одяг). І темний, похмурий світ тісного житла – майстерні фарбаря. У кожному з них є свої плюси і мінуси, кожному не вистачає чогось, що є в іншому. Але, врешті-решт, любов перемагає, і в обох родинах настає гармонія і щастя...

У виставі беруть участь солісти з різних країн, в основному, відомі американські вокалісти. Уже доводилося слухати в головних партіях інших гамбурзьких постановок представників вокальних шкіл з різних куточків планети: угорців, корейців, росіян, українців, чехів, італійців, румунів, шведів і т. д. Це звичайна світова практика – запрошувати диригентів, режисерів, художників і співаків з усього світу.

Сцена з барокової опери Клаудіо Монтеверді «Повернення Улісса на Батьківщину» (написана в 1639–1640 роках, постановка Державного оперного театру Гамбурга)

Ще в Гамбурзі можна наживо познайомитися з бароковими операми Клаудіо Монтеверді «Повернення Улісса на батьківщину» (1640) і «Альцина» Г.Ф. Генделя (1728), що ніколи не звучали на українській сцені.

У державних театрах нашої країни бароковий репертуар, Моцарт, Вагнер, опери ХХ століття і новітні сучасні партитури за рідкісним винятком практично не ставляться. І пригнічує не тільки рутинність репертуару, а й затхлість режисерських підходів... Але навіщо вигадувати, думати, шукати, якщо держава дає чималі гроші на постановки, незалежно від кількості репертуару і якості постановок?

Хтось може виправдати це спробою зберегти традиції. Але час не стоїть на місці. І витрата величезних коштів на перуки, бороди і чоботи для сотень бояр і стрільців у бажанні наслідувати Великий, Маріїнський театри або Метрополітен-опера нічого, крім здивування, давно не викликає. Ціновий діапазон на «Аїду» там – від $25 до $485. Чи нам за ними гнатися? При тому що в усьому цивілізованому світі, включаючи країну-агресора, прийнятий закон про меценатство, який полегшує державі утримання оперних театрів – цих фінансових монстрів, пожирачів скарбниці.

Цікаво, як йде справа з меценатством, наприклад, у Франції, де закон про нього прийнятий у 2008 році та передбачає 25-відсоткову знижку в оподаткуванні. Незважаючи на те, що паризький Лувр відомий по всьому світу, його «донори» в основному – з Японії та Америки. Новим способом залучення коштів став краудфандінг, так зване народне фінансування через інтернет. Зараз у Лувра 60 000 меценатів, і щороку музей отримує 6 млн євро спонсорської підтримки. При цьому в Україні найважливіший закон про меценатську допомогу культурі та мистецтву ігнорується майже 30 років.

Але повернемося до Гамбурга, де всі оперні спектаклі припали до душі. Оскільки, навіть при не завжди масштабній зовнішній атрибутиці постановок, їхні творці керувалися прийнятим у сучасному музичному театрі принципом: основні кошти витрачаються не на атрибутику, а на гонорари для запрошених зарубіжних талановитих диригентів, режисерів, художників і солістів.

У списку зайнятих у гамбурзькому сезоні імен – десятки диригентів, режисерів, художників з усього світу. Не кажучи вже про не менше 50 запрошених солістів-вокалістів. Є де розгулятися гамбурзьким любителям і частим відвідувачам опери – нове завжди цікаво.

В Україні ж 99% партій виконують солісти, штат яких непомірно великий (частина з них майже не виходить на сцену), а гастролер – величезна рідкість, подія, анонсована як небачене диво. А постановки здійснюються одними й тими ж фігурами.

В інтернеті існує світова база даних зайнятості оперних артистів – солістів, диригентів, вокалістів – operabase.com. Будь-який артист має там свій куточок (є і кілька наших: А. Кочерга, Л. Монастирська, Є. Орлов, М. Дідик, О. Дика, О. Бєлкіна, Т. Штонда, О. Бондаренко). І, відкривши ім'я кожного з них, ви дізнаєтеся, де, коли і що він диригує, ставить або співає протягом декількох сезонів. Слава «Гуглу». Істина пізнається в порівнянні.