Ракети розбрату: як російські С-400 у Туреччині впливатимуть на геополітику на Близькому Сході

Туреччина розпочала оновлення свого військового «гардероба» і, незважаючи на обурення США, на початку червня купила в Росії зенітно-ракетні комплекси С-400 «Тріумф». Штати спочатку пригрозили Анкарі жорсткими санкціями, але пізніше президент США Дональд Трамп заспокоїв світове співтовариство.

Своєю чергою президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, пославшись на слова Трампа, заявив, що США не планують вводити згадані санкції. Як пояснив таке рішення сам Трамп, до контракту з РФ Анкару підштовхнули дії попередньої адміністрації США, яка відмовила Туреччині у поставках ракет Patriot. Таким чином, він не бачить провини Ердогана, адже тому довелося шукати інших постачальників.

Про те, як надалі можуть розвиватися події у зв'язку з початком поставок російських С-400 Туреччини, розповів Mind військовий експерт Михайло Жирохов.

На початку липня геополітичні розклади на Близькому Сході вкотре змінилися: Росія почала першу чергу поставок ЗРК С-400 «Тріумф» у Туреччину. Це практично відразу призвело до перманентної кризи у відносинах Анкари як з Вашингтоном, так і з Європейським союзом. І природно, відразу позначилося на активізації бойових дій у Сирії.

Очікувалося, що США введуть жорсткі санкції проти Туреччини, проте поки все обмежилося лише її виключенням з програми виробництва та поставок винищувача 5-го покоління F-35. Причому в межах цієї програми Анкара не тільки планувала закупити близько 100 машин, а й хотіла, щоб частина вузлів і агрегатів вироблялися на місці.

Чому Туреччина звернула увагу на російський «Тріумф»

Історія з ЗРК С-400 реально демонструє турецький підхід до закупівель озброєння: купується досить сучасний зразок, причому з обов'язковою значною локалізацією на місцевих підприємствах оборонного комплексу.

До речі, саме за такою схемою турецькі підприємці співпрацювали і з Україною. Анкару дуже цікавлять наші напрацювання у сфері танкобудування. Наприклад, уже досить багато українських розробок використовується як для модернізації парку М-60, так і для перспективного танка «Алтай». Україна, у свою чергу, теж отримує «смаколики» – починаючи від поставок середнього ударного безпілотника Bayraktar TB2 і закінчуючи радіостанціями Aselsan. Є ще багато дрібніших поставок, які, проте, серйозно піднімають рівень нашої військової промисловості та боєготовність Збройних сил у цілому.

Тому, коли постало питання про модернізацію системи ППО, Туреччина оголосила конкурс з досить жорсткими умовами, в яких, серед іншого, було і передання основних технологій. Планувалося, що США в рамках співпраці НАТО поставлять комплекси ЗРК Patriot, і питання буде закрите. Але американські корпорації, втім, як і європейські, від передання частини технологій утрималися.

Цікаво, що від постачань відмовилися і китайці, які завжди використовують збройовий експорт як один з елементів глобальної експансії по всьому світу. Залишилася тільки Росія. А так як військово-промисловий комплекс РФ після 2014 року перебуває під досить жорсткими санкціями і відчуває проблеми з експортом, у ній Туреччина знайшла зацікавлену ​​особу – незважаючи на відомі «тертя» в Сирії, які в певний момент навіть закінчилися збитим бомбардувальником Су-24.

Тому росіяни з радістю вхопилися за можливість, з одного боку, вийти на турецький ринок, що потенційно швидко розвивається, а з іншого – залити смальцю за шкіру американцям, які вважали і вважають Туреччину та Ізраїль основою світопорядку на Близькому Сході.

Чого побоювався Трамп і не лише він

У березні 2017 року президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган звернувся до президента РФ Владіміра Путіна з проханням про постачання С-400 «Тріумф». Незабаром «Рособоронекспорт», головний представник російського ВПК за кордоном, запропонував Анкарі придбати дивізіон С-400 за ціною $500 млн.

Взагалі необхідно відзначити, що турецькі військові добре знайомі зі зброєю радянського (російського) виробництва. Ще після об'єднання Німеччини Анкара купила велику партію зброї з арсеналів НДР (Німецької Демократичної Республіки. – Mind), зокрема, БТР-80, БТР-60ПБ, стрілецьку зброю. Згодом жандармерія купила 19 вертольотів Мі-17.

Поява такої високотехнологічної зброї на озброєнні турецької армії викликає певні побоювання у військових аналітиків по обидві сторони океану. Перш за все говорять про різке посилення можливостей для Туреччини. Наприклад, якщо комплекси будуть дислоковані на південному заході країни, то під 600-кілометровий «ковпак» потрапить значна територія Сирії, Лівану та Ізраїлю, на північному заході – С-400 накриють значну частину Балканського півострова, на південному сході – Східну Сирію та Ірак, а на північному сході – каспійське і чорноморське узбережжя.

З огляду на те, що у Туреччині є власне бачення майбутнього Сирії, відмінне від американського, наявність працюючого комплексу цілком може здійснити провокуючий вплив на поведінку Анкари. Зрозуміло, що на бойове чергування комплекси поставлять не раніше весни 2020 року, тоді ж і почнеться другий етап поставок, однак до цього часу сирійська проблема вирішена, звичайно ж, не буде.

Далекобійний зенітний комплекс може становити небезпеку і для Ізраїлю, відносини з яким у турків зовсім не безхмарні. Тель-Авів, до речі, був одним з головних супротивників участі Туреччини в програмі з виробництва винищувачів F-35.

Як ситуація може розвиватися в найближчому майбутньому

Підбиваючи підсумок всієї цієї історії, варто сказати, що Росія досить грамотно відіграла, вбиваючи клин між союзниками США. Так, Саудівська Аравія, Катар та Індія вже давно і досить успішно ведуть переговори з РФ про придбання комплексів С-400. При цьому вони пильно спостерігають за тим, як адміністрація Трампа використовує санкції відповідно із законом «Про протидію противникам Америки за допомогою санкцій» (CAATSA), оцінюючи потенційні ризики і переваги від закупівель російських бойових систем.

Однак це може виявитися пірровою перемогою: Туреччина, отримавши необхідні технології, цілком може вкотре змінити свою позицію відносно до Росії, як це було вже не раз за останні п'ять років. У Анкари є більш глобальні інтереси, такі, наприклад, як боротьба з курдським рухом або створення буферної зони на кордоні з Сирією. Чимале місце у зовнішній політиці Туреччини, як і раніше, займає підтримка Азербайджану в його конфлікті з Вірменією і кримсько-татарського руху в окупованому Криму. І якщо на горизонті з'явиться рішення будь-якої з цих проблем, «кращий друг Вова» цілком може виявитися для Ердогана «кривавим московським карликом».

І ще. Незважаючи на те що в російських ЗМІ зараз розгортається ціла істерія з приводу подальшого військового співробітництва з Туреччиною, слід визнати, що воно вельми примарно. РФ фактично немає чого запропонувати турецькій армії, що озброєна за стандартами НАТО. Смішно виглядають, наприклад, повідомлення про можливу закупівлю російського винищувача Су-57, який не випускається серійно, або цивільного авіалайнера Sukhoi Superjet 100, від якого відмовляються навіть російські авіакомпанії.

Цілком ймовірно, що адміністрація Трампа найближчим часом знайде ключики до Ердогана, і співпраця з Росією піде в історію. Адже немає жодної підстави для геополітичного зближення двох держав.