Братський розрахунок: чи введе Путін війська в Білорусь

Напередодні Генеральна прокуратура Білорусі порушила кримінальну справу проти членів Координаційної ради, створеної опозицією з ініціативи Світлани Тіхановської, опонента Олександра Лукашенка на президентських виборах.

Раніше президія ради на своєму першому засіданні ухвалила резолюцію з основними вимогами до влади, серед яких, зокрема, проведення нових виборів.

Mind писав про те, як події, що відбуваються в Білорусі, можуть вплинути на її економіку.

Як можуть розвиватися події в сусідній країні найближчим часом і яку роль може відігравати президент РФ Володимир Путін, розбирався для Mind військовий експерт Михайло Жирохов.

Після початку громадянських заворушень у Білорусі одне з основних запитань, яке хвилює патріотично налаштованих українців: чи введе Володимир Путін війська, щоб підтримати Олександра Лукашенка, під яким захитався трон? Адже в такому разі наша країна отримує ще 1084 км кордону з ворожою державою. Спробуємо відповісти на це запитання, виходячи з логіки того, що відбувається.

Ні миру, ні війни

Сучасні відносини Києва й Мінська складно охарактеризувати одним словом. З одного боку Лукашенко цілком підтримує Росію на світовій арені, зокрема і в питанні анексії Криму, з іншого – активно бере участь у переозброєнні української армії.

На цьому тлі в нашого Генерального штабу ще з 2014 року є план оборони північних областей, робляться досить серйозні кроки для зміцнення обороноздатності на цьому напрямку: чого варте, наприклад, створення 61-ї окремої піхотної єгерської бригади або окремого танкового батальйону.

Однак воювати з білоруською армією – це одне, а ось із російською, як показали події літа 2014 року, – зовсім інше.

Чи важливий Лукашенко для Путіна?

Очевидно, що відносини між Лукашенком і Путіним вельми непрості й за останні роки в них було багато різного, однак загалом білоруси дуже добре ставляться до Росії – набагато краще, ніж поляки чи українці. Тому реакція місцевого населення на пряме вторгнення російської армії може виявитися досить непередбачуваною. Водночас цілком можливо, що для декого це буде прямий заклик до партизанської війни.

Зрозуміло, що Лукашенко може запросити РФ у межах домовленостей про Союзну державу та договору про колективну безпеку. Однак росіяни йому потрібні винятково як «загороджувальні загони» для власних силовиків, яких, як показали події на вулицях Мінська, цілком вистачає, щоб контролювати ситуацію.

Але чи потрібен Лукашенко Кремлю? Адже Росія економічно вже дотиснула «союзну державу»: за деякими даними, до 70% державного боргу Білорусі належить Російській Федерації, експорт машинобудування країни спрямований винятково в РФ. А про російські нафтопродукти, що не обкладаються митом і дозволяють Білорусі балансувати бюджет, взагалі краще промовчати.

Тому немає ніякого сумніву, що, хто б не прийшов до влади «після Лукашенка», його перший візит буде саме в Москву, а потім вже в Пекін.

Отже можна говорити про те, що не існує такого сценарію розвитку подій, при якому Білорусь почала би реально повертати в бік Брюсселю. Адже, як показав досвід України, Євросоюз вкрай критично ставиться до власного розширення, а в нинішній пост-КОВІДній реальності в них просто немає грошей, щоб підтримувати проєвропейський рух у будь-якій країні.

Лукашенко Путіну не потрібен навіть у довгостроковій перспективі – за ним гвинтокрили, як за Януковичем, точно не пошлють.

Окупація по-російськи

Не зупинить Путіна у справі можливої окупації Білорусі й повна відсутність такого досвіду і створення органів влади в умовах громадянського протистояння. Адже та ж анексія Криму готувалася щонайменше 10–12 років (варто згадати ексмера Москви Юрія Лужкова та його діяльність на початку 1990-х років, а «перший президент Криму» Юрій Мєшков – взагалі типова московська маріонетка).

Під час окупації частини території Луганської та Донецької областей росіяни змогли спертися, по-перше, на кадри типу колишнього «народного губернатора» ДНР Павла Губарева, який пройшов підготовку в Росії. По-друге, на розгалужену мережу осередків Партії регіонів і Комуністичної партії України. Нічого цього у Білорусі просто немає. Робота росіянами не велася, оскільки вони вважали (і вважають), що білоруси щиро люблять РФ і навіть у думках не протидіятимуть розширенню «руського миру».

При цьому підстави так думати у кремлівських політтехнологів є: білоруську мову витіснено на периферію. Як показують численні опитування, білоруси щиро підтримують зусилля Москви зі «збирання земель». І нинішні виступи не мать абсолютно ніякої антиросійської спрямованості.

Реакція Заходу

Зрозуміло, що, плануючи свої дії у Білорусі, Путін просто змушений прораховувати й реакцію колективного Заходу. Адже в разі прямого вторгнення все фантомні болі Польщі та країн Балтії знайдуть реальні риси.

У будь-якому разі для НАТО, що згасає як міжнародна організація, це буде просто «подарунок долі». Бо зовсім по-іншому постане питання про зміцнення східного флангу НАТО, почнеться реальна гонка озброєнь, у відносинах Росія – НАТО сторони відмовляться від взаємних зобов'язань. І як це відіб'ється на становищі Калінінградської області – такого собі російського анклаву в Європі – нескладно уявити.

Звичайно, Путін може піти ва-банк і зважитися на вторгнення, враховуючи, що США в рік виборів не до Білорусі і не до Путіна поготів. І частина подій у світі відбувалася саме під таким «соусом» – досить згадати ті ж угорські події 1956 року.

Однак це вкрай хибна логіка, і цілком може виявитися, що той самий президент США Дональд Трамп під тиском внутрішніх факторів навпаки буде змушений доводити американцям, наскільки він ненавидить Путіна.

Сухий залишок

Судячи з того, що Росія займає вкрай обережну позицію в білоруському питанні, а під кордонами країни вона не розгорнула масштабних військових ігрищ, можна цілком відповідально говорити про те, що ніякого введення російських військ не буде. А на тлі вкрай млявої і не скоординованої позиції Заходу протести потроху сходять нанівець, і Лукашенко вже на повний хід готується до проведення інавгурації.