Підсилити захист: про результати візиту в Україну міністра оборони США
І як він вплине на обороноздатність України
Днями до Києва з офіційним візитом прибув міністр оборони США Ллойд Остін. Візит будь-якого високопоставленого представника адміністрації США в Україні є вже сам по собі подією. А другий менш ніж за два місяці, причому цього разу на рівні міністра оборони, і поготів. Природно, що така подія викликало масу запитань, на більшість з яких так і немає однозначної відповіді. Проте, деякі з них прокоментував для Mind військовий експерт Михайло Жирохов.
За результатами переговорів із президентом і міністром оборони України Ллойд Остін зробив масу заяв, які російські ЗМІ трактують як «підтримку США агресивної політики Києва на Донбасі», а наші пропрезидентські сили подають як особисте досягнення Володимира Зеленського. Тобто кожен почув те, що захотів.
Насправді цей візит варто розглядати в межах більш глобального американського (я б сказав – імперського) проєкту, в якому є все – і підтримка східноєвропейських країн, які все більше побоюються агресії Росії і все менше відчувають підтримку НАТО, і закулісні торги з Росією в рамках протистояння США – Китай через Тайвань, і багато чого ще.
Що стоїть за цим візитом
Однак основним мотивом, як бачиться, є створення та зміцнення «чорноморського союзу» за участі Румунії, Грузії та України в спробі істотно обмежити вплив Росії в цьому регіоні.
Не варто забувати, що Чорноморський регіон має дуже важливе значення для Європи, адже саме тут пролягають торговельні шляхи, які з'єднують відразу кілька регіонів.
Крім того, зараз сюди додаються й енергетичні коридори (наприклад, газовий «Південний потік»), за допомогою яких Росія реалізує свою «м'яку силу» на Балканах і в Центральній Європі, що ми бачимо на прикладі чергової енергетичної кризи. Не можна також не сказати, що панування на Чорному морі є критично важливим для Кремля в плані постачань для свого угруповання в Сирії.
На що впливає ситуація у Чорноморському регіоні
Ще однією проблемою для європейців є наявність відразу кількох заморожених конфліктів у цьому регіоні. Після руйнівних воєн 1990-х років та сама Абхазія або Придністров'ї перетворилися на «сірі зони», звідки масово поширюється кримінал у вигляді торгівлі зброєю, наркотиками, людьми. Не дарма в Глобальній стратегії ЄС, ухваленій ще 2016 року, такі конфлікти на пострадянському просторі зазначені як виклик «системі європейської безпеки».
Не варто забувати і про морські торговельні шляхи, які після окупації Росією Кримського півострова опинилися в дуже непростих умовах. Контролюючи Керченську протоку, Кремль диктує свою волю торговим операторам. Чого вартий тільки постійні затримки торгових суден, що йдуть з українських портів Маріуполь і Бердянськ.
Безпека цих шляхів сполучення є принципово важливою для торгівлі та процвітання в регіоні і за його межами.
Нинішня нестабільність у Чорноморському регіоні душить економічний розвиток і потенціал, які могли б розкритися завдяки морській торгівлі та більш тісній економічній інтеграції країн.
Як впливає на ситуацію ймовірність членства України в НАТО
Представники НАТО постійно твердять, що в Північноатлантичного союзу немає намірів розгортати війська в країнах, які не входять до блоку, проте можливість прийняття в НАТО України та Грузії є дуже потужним стримувальним фактором для агресії Росії та водночас козирем у переговорах, які час від часу ведуться на рівні Брюссель – Москва.
І, як бачиться, зараз Вашингтон вирішив вкотре розіграти цю карту, роблячи позицію Москви з інших питань світової політики більш «поступливою». Адже на рівні президента РФ постійно звучить теза про те, що вступ Грузії та України до НАТО розглядатиметься як «червона лінія», після перетину якої Росія залишає за собою право «забезпечити свою безпеку».
Для нагнітання градуса ворожості в суспільстві кремлівські пропагандисти регулярно запускають в ефір тезу про «американські ракети під Харковом», яка поки є досить ефективною: більшість росіян твердо впевнені, що американські бази в Україні та Грузії безпосередньо загрожують жителям як Москви, так і Замкад'я.
У цих умовах для України ситуація виглядає досить двозначною. З одного боку, очевидно, що українське суспільство все ще не «доросло» до розуміння важливості членства країни в НАТО і хоча б 75%-ної підтримки все ще немає. З іншого – протистояння з Росією дозволяє розраховувати на військову підтримку з боку США й дуже опосередковано – ЄС. В останні кілька років за посилення військово-морської складової взялася і Великобританія (правда, тут, найімовірніше, економічні інтереси, але все ж таки).
Одночасно не можна не сказати, що нині реформа Збройних Сил України, яка наблизила б їх до «горезвісних» стандартів НАТО, дещо забуксувала. І причин тут маса – як об'єктивних, так і суб'єктивних.
Усе з більшим побоюванням ставляться до нас і західні партнери, які досі не впевнені у твердому зовнішньополітичному курсі країни. Адже ніхто не дасть гарантії, що на наступних виборах президента України до влади не прийде кандидат із проросійським порядком денним і не розверне країну від Європи.
Саме тому західні збройові компанії, як і раніше, дотримуються негласного ембарго на постачання в Україну летального озброєння і дуже часто просто утримуються від участі в спільних розробках систем озброєнь. Як наслідок – Україна намагається знайти підтримку в тій самій Туреччині, яка хоч і входить до НАТО, проте має свій погляд на систему безпеки в Чорноморському регіоні, активно співпрацюючи з Росією з багатьох напрямів (зокрема, і в плані купівлі озброєння).
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
