Війна по-новому: що означає для України «азовська криза»

Напружена ситуація в Керченській протоці змусила українську владу ввести воєнний стан в окремих областях країни. Вона також стала наочним проявом специфіки сучасних війн, успіх в яких гарантує не військова міць, а здатність держави встановлювати контроль і керувати потоками: людей і товарів, інвестицій і фінансових операцій, інформації і міжконтинентальних комунікацій.

Збройний потенціал у таких умовах – це допоміжний засіб для захисту національних інтересів, а основні противники країни – це конкуренти в організації торговельних потоків, що володіють широким арсеналом економічних методів для тиску на опонентів. Які перспективи України в міжнародній системі координат, де військове захоплення територій втратило свою першорядну значимість?

Учора на своїй позачерговій сесії Верховна Рада затвердила президентський указ про введення воєнного стану. Документ з терміном дії 30 днів стосується 10 областей, що межують з Росією, Придністров'ям, а також розташованих уздовж узбережжя Азовського і Чорного морів. Він набере чинності 28 листопада і не передбачає обмеження громадянських прав і свобод. Режим воєнного стану, як акцентував президент Петро Порошенко, буде застосований «виключно в разі наземної російської військової агресії».

Про готовність до мобілізації, якщо буде введено військовий стан, зокрема, оголосила компанія «Укртрансгаз» – оператор українських газопроводів.

Хоча Україна налаштована врегулювати ситуацію політичними і дипломатичними методами, дані національної розвідки говорять про «можливе захоплення Російською Федерацією українських міст на Азовському морі – Маріуполя Донецької області і Бердянська Запорізької області». Про це вчора заявив Володимир Єльченко, постійний представник України в ООН, виступаючи на спеціальному засіданні Радбезу цієї організації, скликаному через прецедент у Керченській протоці.

Чому «больова точка» перемістилася на Азов? Особливий інтерес РФ до даної території викликаний економічною специфікою – тут проходить важливий для України транспортний маршрут, що забезпечує вихід на зовнішні ринки і участь у міжнародній торгівлі. Через Азовське море проходить до 80% експорту України, а Керченська протока – єдина артерія, що з'єднує Чорне та Азовське моря. Будівництво Росією Кримського мосту сильно вдарило по українському вантажообігу: у 2017 вантажопотік з Бердянська скоротився на 47% порівняно з 2015 роком, з Маріуполя – на 27%.

Досі діючий договір 2003 року гарантував свободу судноплавства на всій території Азовського моря і Росії, і Україні. Але з моменту початку будівництва Кримського мосту в 2015 році Росія стала чинити перешкоди руху українських суден через Керченську протоку: час від часу тут повністю закривався доступ для проходження всім судам на декілька днів, а дозволялося пересування лише російським військовим кораблям.

Можливості для такого самоуправства, яке не лише суперечить угодам Москви і Києва, але й конфліктує з міжнародним морським правом, закладені в різному ставленні до анексії Криму з боку України і більшості країн світу. На відміну від Росії, вони, як і раніше, вважають півострів українською територією. Це породжує суперечності в юридичному тлумаченні діючих домовленостей, укладених ще до анексії Криму в 2014 році, і створює передумови для прояву нових конфліктних ситуацій між Москвою і Києвом.

Чи можна розраховувати на підтримку Заходу? Через невирішені територіальні питання і збройне протистояння на Донбасі, саме Росія зараз сприймається як головний супротивник України на міжнародній арені. Але якщо оцінити ситуацію з ширшої перспективи, то стає очевидною інша важлива проблема України: опонентами Києва виступають також Євросоюз і США, хоча офіційно вони визнані нашими стратегічними партнерами.

Чому так сталося і що таке «сучасні війни»? Специфіка сучасних конфліктів – у тому, що вони стають все менш зав'язані на завоюванні територій. Територіальний фактор втратив свою значимість у позиціонуванні держав у світовому співтоваристві. На першому місці тепер опинилася здатність країни контролювати ринки, а також повітряний, морський, космічний і кіберпростір. Тому питання про глобальну розстановку сил все рідше вирішується у форматі збройних конфліктів. Винятком можуть стати лише ті регіони, де видобуваються стратегічно важливі природні ресурси і які пов'язані з великими торговельними каналами.

Зміни у форматі війни змістили фокус влади на контроль над ресурсними, фінансовими і транспортними потоками. Тому сучасні війни більше не націлені на знищення солдатів і цивільного населення на певній географічній території, а орієнтовані на обмеження економічних можливостей опонента, щоб позбавити його здатності розвивати свою свободу. У потоковому середовищі основні зіткнення відбуваються у сфері економіки, а військові операції виступають як їхня підтримка і підкріплення. Економічна влада отримує набагато більшу питому вагу, ніж військовий потенціал. Крім того, в сучасному суспільстві споживання живий покупець, здатний забезпечити прибуток корпораціям, цінується дорожче за того, який загинув під час бойових дій.

Кого і чого насправді слід побоюватися Україні? Тому найбільш значущі противники майбутнього для України – це не загарбники територій на кшталт Владіміра Путіна, а конкуренти в міжнародній торгівлі й економіці. Крім відстоювання інтересів у Керченській протоці, актуальний порядок денний у цьому контексті для України пов'язаний з боротьбою за транзитний потенціал вітчизняних газопроводів, якими російський газ транспортується в ЄС.

«Газпром» цілеспрямовано знижує їхню роль на європейському газовому ринку. І судячи з результату, який отримала Україна на даний момент, російській монополії це добре вдається. Санкційний тиск, який чинять західні країни, стикається з протидією бізнес-лобістів і політичних сил, лояльних Кремлю, тому не призводить до очікуваного результату.

«Газпром» продовжує будувати нові газопроводи в обхід України – «Північний потік – 2» (за сприяння Німеччини, Франції, Австрії) та «Турецький потік» (за підтримки Стамбула). В Європу прокладаються нові маршрути для постачань газу від інших альтернативних виробників з Норвегії, США та Ізраїлю. Польща поступово стає новим центром газової торгівлі в Європі. 

Усе це відбувається в той момент, коли Україна п'ятий рік продовжує протистояння з Росією, втрачаючи можливості для ефективного розвитку національної економіки і скорочуючи свій промисловий потенціал. Цінність української ГТС, яка становить основу транзитного потенціалу країни і є важливою ланкою національної енергобезпеки, на цьому тлі також знижується на європейському газовому ринку і для західних інвесторів, зокрема.

Чим все може закінчитися? Є привід для песимістичних прогнозів про політичні та економічні перспективи країни на міжнародній арені. Але ситуація, що склалася, також відкриває можливості для більш прагматичної взаємодії офіційного Києва із зарубіжними партнерами, які неодноразово акцентували на підтримці України, що опинилася в центрі гібридної війни, якої раніше не відбувалося ніде у світі.

Інакше для України ризикує повторитися історія розчарування, з якою зіткнулася країна, відмовившись від свого ядерного потенціалу. Тоді провідні західні держави обіцяли гарантувати її територіальну недоторканність і безпеку, але в результаті опинилися безсилі під натиском Кремля.