Діагноз Україні: чим запам'ятається виставка-пефоманс художника Арсена Савадова

Тотальний карантин, викликаний загрозою коронавірусу, залишив у минулому гучні мистецькі заходи та інші велелюдні культурні події. І поки громадяни призвичаюються до нової реальності та шукають, чим заповнити своє дозвілля в умовах свідомої самоізоляції, Mind вирішив згадати виставку, що викликала неабиякий ажіотаж у художній тусовці під час свого відкриття та мала всі шанси стати знаковим вернісажем зими-весни 2020 року, якби не тривожна епідситуація. 

На «соціальний перформанс» українського художника номер один Арсена Савадова до арт-центру М17 прийшло понад тисячі глядачів. Серед них були селебріті з різних сфер: художник Сергій Поярков, скульптор Олег Пінчук, кінорежисер Семен Горов («Останній москаль»), актор Олексій Тритенко («Чорний ворон»), куратор «Мистецького Арсеналу» Олександр Соловйов, політики Борислав Береза та Микола Княжицький – загалом, публіка строката. 

«Голоси любові». На чотирьох стінах одного із залів галереї транслювався фільм-перформанс «Голоса любові» (бюджет, за словами автора, близько $90 000, фільм робився для Венеціанської бієнале, але туди вирушив інший проект), де Савадов реконструював концерт Мерилін Монро в Кореї перед американськими військовими в 1954 році, перенісши дійство на українські військові бази (знімалося на злітних смугах території заводу Антонова в Києві та на Донбасі – у Попасній і Дебальцевому).

Роль Мерилін виконали російська оперна співачка Марія Максакова і співак EL Кравчук. У Кореї Монро надихала американських солдатів. «Ми змогли розгорнути 5000 солдатів і змусити їх повірити в наш сон», – сказав художник. Відзначимо для себе слово «сон» – ключове для творчості майстра.

Проект справляє подвійне враження. З одного боку – так, масштаб є. І провокативність ідеї Савадова зрозуміла – Марія Максакова, політична емігрантка з Росії, вдова застреленого в Києві ексдепутата Держдуми Дениса Вороненкова, співає «Черемшину», надихаючи цим українських солдатів на звитяги. Однак півтори тисячі вояків, що радісно танцюють у кадрі під «Черемшину», символічно швидше відображають наступну ситуацію: Україні в принципі не до бойових дій, проблема з війною на сході країни має вирішитись сама собою, поки всі танцюють і співають. Максакова на бронетехніці – повністю нейтралізує функцію останньої.

У дусі дійства перед екранами стоять протитанкові рогатки в натуральну величину, зроблені у вигляді картоплі фрі з «Макдональдса». Такі поїдають «диванні патріоти» під час полемічних битв в інтернеті.

«Мерилін – це символ свободи», – говорив Савадов. Додамо – американської свободи. Але в якому вигляді дісталася вона нам? Українська «Монро» вже дещо розповніла, з накачаними ботоксом губами, співає високим голосом «стародавній» радянський хіт. У такому вигляді це нагадує патріархальне виконання, що лунало з кожної радіоточки півстоліття тому. Від такого абсурдного міксу трохи моторошно.

Але Максакова – все-таки жінка, не позбавлена ​​чарівності. А на що може надихнути переодягнений у Мерилін співак EL Кравчук? Чи не дістався нам від американської свободи її травесті-ерзац? Це все виглядає не омажем свободи, а жорстким діагнозом сьогоднішньої ситуації в країні.

Додамо, що виставка складається ще з добірки фотографій відомих знакових циклів Савадова (куратор експозиції Вікторія Бурлака): «Книга мертвих», «Мода на кладовищі», «Колективне червоне», «Ангели», «Комедія дель арте в Криму», «Щоденник потопельника». Середня вартість фотографій художника – $8000–10 000 (якщо мова йде про величезні фігуративні полотна автора – $30 000–50 000).

Бекґраунд. Щоб зрозуміти контекст його полотен, потрібно зануритися в славне минуле Савадова-художника.

Перша популярність прийшла до нього після успіху величезного живописного полотна «Печаль Клеопатри» (1987 рік), яке він створив у співавторстві з художником Георгієм Сенченком. Два 25-річних «хлопчика-мажори» (обидва сини номенклатурно-благополучних радянських художників, немов герої однойменного хіта «ДДТ» Юрія Шевчука, що гримів у той час) намалювали картину, що спричинила вибух у «Манежі» в Москві. Там же на неї «запав» французький художник Арман і вже в Парижі на арт-ярмарку виклав за картину божевільні $150 000 (досі це вітчизняний рекорд неаукціонної покупки).

Чому французу так сподобалася ця річ, з якої, як вважається, бере початок сучасне українське мистецтво?

Пояснимо. У Союзі молоді художники марили творчістю Пікассо і Далі. Але Пікассо, як комуніст, давно був частиною соцреалізму: широкорукі, грудасті жінки-передовички на барельєфах київських НДІ і універсамів зроблені безпосередньо під його впливом. А ось сюр Далі залишався найбільш революційним для наших творців.

На полотні «Печаль Клеопатри» – невідома дама в еротично тісних шкіряних обладунках, що мчить на тигрові пустелею на тлі гір. Жінка, тигр і «підсвідомий» пейзаж – взяті з картини Далі «Сон, викликаний польотом бджоли навколо граната за секунду до пробудження». Тільки море осушили, залишивши пару черепашок. Куб – теж з реквізиту сюрреалістів. А жінку одягли і посадили на хижака.

Якщо московські концептуалісти знущалися над побутом радянського громадянина (Кабаков, Пригов і т. д.), то київські мислили архітипно і міфологічно (Київ – місто з давньою історією): вони замахнулися на знакові речі. Раніше на імперських кінних пам'ятниках (від царської імперії – до радянської) височіли чоловіки (Долгорукий, Суворов, Хмельницький, Петро I, Щорс, Чапаєв, Котовський), а тут дама з монументальним обличчям (майже як у київської «Батьківщини-матері») осідлала грізного хижака, як героїня фільму «Приборкувачка тигрів». Кінь – слуга, тигр – підступна істота. Клеопатра – спокусниця, маніпулює чоловіками-імперцями. Зелений колір неба на полотні – колір земної, жіночої любові.

«Печаль Клеопатри» ознаменувала собою смерть соцреалізму (який сповідував тато Савадова – ілюстратор, що оформляв «Малу землю» Брежнєва) за допомогою елементів класичного сюрреалізму і народження першого постмодерністського полотна.

Київський трендовий напрям впродовж наступних п'яти років – трансавангард – породила саме ця дама на тигрові, яка прагне опинитися на Заході (за іронією долі, французи більше її відтоді і не виставляють).

Спуск у пекло. Захід почув тигровий заклик: в Україні з'явився фонд Сороса «Відродження». У середині 1990-х він виділяв сотні мільйонів доларів (потім джерело вичерпалося), але для підтримки актуальних напрямків арту: перформансів, фото, відео.

Наш герой переключився на ці жанри. У 1997 році із соросівськими доларами попрямував на Донбас – зняти в балетних пачках шахтарів. Концепт: балерини і шахтарі були при СРСР у привілейованому становищі. Шахтарі опустилися на соціальне дно і приїжджали до Києва – стукати касками на знак протесту. На фото соціально знищувані шахтарі красуються в балетних пачках. Це виглядає і противно, і трагічно. Крах радянського гегемона.

На експозиції багато представлено з цього найвідомішого фотоциклу Савадова.

У тому ж 1997 році український фотограф Борис Михайлов (про його грандіозну виставку в Пінчук-центрі Mind писав минулого року) видав «Історію хвороби»: фото бомжів у студії. І той проект, і інший – суміш убогості та гламуру (вчитайтеся в назву – «Донбас-Шоколад»). Якщо формула творчості Михайлова – тіло – секс – смерть, то у нашого героя вона близька, але дещо інша: секс – смерть – сон. Савадов спочатку більш містичний, що видно по його мальовничих сюрреалістичних картинах, які він часто називає «снами».

Однак відчувши громадський резонанс від соціальних фотоексперіментів, Савадов зовсім відходить від живопису, зосередившись на постановочній фотографії. На сюрреалістичному полотні можна зобразити будь-який абсурд, але він там не шокує на відміну від фотосвідоцтва. Намальований у балетній пачці шахтар – так не бере, як справжній, знятий у забої або чорно-голим у роздягальні.

Сон (у тому числі сюрреалістичний) – маленька смерть. Але що тут «маленька», коли навколо була розлита «велика»: загибель радянської імперії і старих суспільних формацій.

Савадов відправляється на місце зустрічі мертвих і живих – на цвинтар. У проекті «Мода на кладовищі» (1997) манекенниці демонструють дорогу чорну білизну на тлі реального похорону. Блюзнірство? Звичайно. Підрив засад? Безсумнівно! Це вже не просто демонтаж колись звеличеної шахтарської професії, а спроба зірвати покрив сакральності з древнього ритуалу похорону.

За версією Савадова, він хотів показати силу смерті та примарність гламуру. Однак враження від цих знімків дещо інше. Напівголі сексуальні «хижачки» в чорній білизні, що звабливо дивляться в об'єктив, не виявляють інтересу до чужого горя. Людське їм чуже, вони немов ангели смерті байдужі до людських страждань.

У 1998 році майстер робить фотоцикл «Ангели» з татуйованими оголеними похмурими мужиками з крилами за спиною. Один з них недвозначно тикав дулю в сторону хреста на Георгіївській скелі на мисі Фіолент – явно богоборчий жест.

Неможливо не згадати серію образів, яку в 1990-х створила у фільмах українського режисера Кіри Муратової Рената Литвинова – теж якісь ангели смерті. «Морг – це добре. Прохолодно», – розповідає один з таких персонажів – медсестра у виконанні Ренати, ділячись задоволенням, яке відчуває, коли дивиться на обличчя трупів під час розтину.

Тому не дивно, що наступний свій «соціальний перформанс» Савадов зробив безпосередньо в морзі – царстві мертвих.

Савадовська «Книга мертвих» – це групові та поодинокі фотопортрети трупів у морзі, де імітується предметами побуту певна подоба житла: немовля на дитячій машинці, старий сидить у кріслі під торшером. Автор їх живописно розміщує, граючи в них, немов у ляльки. Назва проекту каламбурно постмодерністськи обігрує тибетську священну книгу.

Що він доводить? Що життя – примарне, головний герой сьогодні – Смерть, і вже без маски. Духа тут немає і бути не може. Мертві по визначенню випустили дух. (Хоча тибетська «Барда Тодол» – якраз про подорож людського духу після смерті.)

Вічність естетики. Савадов, як постмодерністський художник, спочатку дотримувався ідеї смерті. «Печаль Клеопатри» ознаменувала смерть соцрелізму. «Донбас-Шоколад» – смерть шахтарів як привілейованого класу. «Книга мертвих» – фізична смерть. Без надії на воскресіння? Не зовсім.

Як творець з блискучою освітою (завжди самовдоволено підкреслює цей нюанс), художник вірить в естетичне безсмертя. Наприклад, він обожнює Джотто, а мальовничий світ останнього прекрасно існує, через 800 років після фізичної смерті його автора. Саме тому Савадов розміщає небіжчиків у позах, як на відомих живописних полотнах: естетика – його квиток у «вічність». Тому він часто називає свій шокуючий проект «прекрасним» з естетичної точки зору. Моральний, релігійний аспекти він ігнорує.

Але глядачів, треба сказати, ця естетика не «гріла»: навіть на презентації «Голосів любові» більшість гостей експозиції, попиваючи вино з келихів, повернулися спинами до цієї величезної фотографії, щоб не псувати собі настрій.

Релігія та мистецтво. Савадов любить стверджувати, що території релігії і мистецтва не перетинаються. А він, мовляв, займається виключно територією мистецтва, де витворяє, що заманеться.

Зауважимо, це дуже спірне твердження, адже художниками створені сотні, тисячі полотен на релігійні теми або зроблені для церков безпосередньо. Варто згадати того ж Джотто, якого Савадов «цитує» у своїх полотнах.

У «Книзі мертвих» Савадов дістався до порога смерті, за яким люди зникають. Тому і страшно: люди на знімку як би є, але їх вже немає – вони мертві. Зовсім трохи пройде часу до їх повного фізичного зникнення. Це – нульова точка.

І щось у цій концепції не влаштовувало самого художника, породжуючи тривогу.

Саме після «Книги мертвих» Савадов, за його словами з інтерв'ю, хрестився. Значить, однією естетики йому для внутрішньої опори виявилося замало. Чому? Та тому, що смерть, чию силу він так віртуозно доводив, не припускала наявність раю, як нагороди за труди. Ця концепція лежить тільки в основі релігійного погляду на світ.

Після пекла (бойня, шахта, морг) Савадов відправився у свій улюблений земний рай – у Крим. Після апокаліптичних циклів «Останнього проекту» і «Кокто» він робить легкий і грайливий проект «Комедія дель арте в Криму» (2012). Арлекіни, Коломбіни, сходи, море.

Савадов точно вгадав улюблену Києвом і Україною форму: буквально все мистецтво тут пронизане цим ситим італійським жанром. Половина найуспішніших столичних театральних постановок несуть відбиток дель арте. Кращий український театральний режисер Дмитро Богомазов – маже своїх акторів білим гримом. 

Але Савадов, як великий і жахливий постмодерніст, не міг не нагадати своїм блазням і красуням про смерть – він знімає їх на тлі розкритої акулячої пащі. Паща «позичена» у формальдегідної акули британського художника-мільйонера Дем'єна Херста – у знакового постмодерністського твору.

Коломбіни й Арлекіни в Савадова – справжні, а щелепа акули – фанерна. І вона не лякає: гра в постмодернізм завершилася. Те саме і в проекті «Щоденник потопельника» – та ж фанерна акуляча щелепа на тлі річки здається декорацією вистави, що закінчилася.

«Голоси любові» з Максаковою і EL Кравчуком – не про любов, а про розгубленість. Цей «карнавал» виглядає інфернально на тлі солдатів: це не рай, це – пекло, вивернуте навиворіт. Комедія дель арте в рамках нової реальності перестала працювати. Що це за нова реальність?

Метамодерн. У 2010 році голландські філософи Тімотеус Вермюлен і Робін ван ден Аккер оголосили про початок нової епохи – метамодерну. Всі чекають нової щирості та міфології, яка стверджує життя, а не смерть – як відбувається у фільмі «Аватар» (2009), який розділив старі та нові часи.

З фотохудожників у руслі нової парадигми працює Олена Шейдліна, у якій 4,5 млн передплатників в інстаграмі. Вона приміряє на себе нові міфологічні образи: інопланетянка, морське чудовисько, дівчинка-велетень, ліфчиком якій служать хмари, що летять з гір. Це магія, якій бути візуально переконливою допомагають цифрові технології.

Звичайно, Савадов відчув нові світові тенденції та останніми роками повернувся до живопису, щоб не фальшивити у фото. Але поки його дуже талановиті мистецькі фантазії відтворюють ті самі відкриття, які він давно зробив: сюрреалізм, помножений на поп-арт. Потрібен новий імпульс.