Що формує продовольчу безпеку України

Локомотивом української економіки є аграрний сектор – саме він забезпечує 42% експортної виручки, 17% робочих місць і 12% ВВП країни. Не менш вражаючими цифрами Україна може похвалитися і на міжнародній арені: урожай пшениці минулого року склав 26 млн тонн (8-ме місце в світі), експорт соняшникової олії – 56,4% світового ринку, а ячменю – 18,5%. Ще за дев'ятьма іншими статтями аграрного експорту Україна увійшла в десятку найбільших експортерів світу. Подібного роду бекграунд змусив багатьох засумніватися в репрезентативності рейтингу і оцінок журналу The Economist щодо продовольчої безпеки, де Україна посіла 63-тє місце з 112-ти, поступившись навіть Венесуелі (60) і В'єтнаму (57).

Джерело: The Economist

На жаль, не тільки в академічних колах України, але і в суспільстві не прийнято розглядати питання продовольчої безпеки на кінцевому його рівні – фокусуючись на якості, достатності та простоті доступу до продуктів харчування для кожної конкретної сім'ї. У нас прийнято розглядати продовольчу безпеку виключно як обсяг виробленого в країні продовольства, при цьому вважаючи імпортні товари «проломом у броні». Така методика перейшла у спадщину від радянської школи економіки, що функціонувала в умовах «холодної війни».

Проте сучасний світ примушує зіштовхнутися з феноменом поділу інтересів бізнесу і держави на національному рівні. Так, незважаючи на те що Україна вже третій рік поспіль перебуває у стані військового протистояння з РФ, на полицях вітчизняних супермаркетів ми все одно бачимо товари російського походження, експорт яких в Україну жодним чином не обмежується. З іншого боку, якщо звернутися до історичного прикладу, то голодомор 1932–1933 років в Україні супроводжувався досить високими на той час врожаями і підтримував лідерські позиції СРСР як експортера зерна. Отже, якщо наблизити визначення категорії продовольчої безпеки до загальносвітового стандарту, проблеми України стають набагато очевиднішими.

Методологія розрахунку Food security index від Economist'а передбачає оцінку за 34 різними параметрами, які можна розділити на проблеми з боку попиту і пропозиції.

Проблеми попиту

Очевидно, що після триразової девальвації, у результаті якої середня заробітна плата в Україні знизилася до $210, країна зайняла позиції нижче середньосвітових за питомою вагою витрат на харчування, що в середньому досягають 40–45%.

Джерело: The Economist

У комбінації з низькою заробітною платою це змушує уряд підтримувати найменш забезпечені верстви населення за допомогою регулювання цін на базові продукти харчування, створення програм виробництва соціальних продуктів і максимального спрощення адміністративного та податкового навантаження на індивідуальні фермерські господарства (нагадаємо: останні не сплачують навіть ЄСВ і єдиний податок).

Проблеми адекватної пропозиції

Набагато більша кількість проблем, що впливають на продовольчу безпеку нашої країни, перебуває на боці пропозиції. Серед них найбільші – корупція, волатильність врожайності за роками, політична нестабільність і низький рівень доступу фермерів до кредитних ресурсів.

Який може бути взаємозв'язок продовольчої безпеки і корупції, та чому більшість цих проблем викликані застарілістю нормативно-правового поля?

Зарегульованість сільськогосподарського сектора і земельних відносин змушують ринковий механізм за допомогою тіньових схем і корупції обходити встановлений контроль, що кінець кінцем робить їхню продукцію ще дорожчою. Доказом цього може слугувати успішний експеримент МЕРТ зі скасування цінового регулювання, після якого динаміка цін (з урахуванням підвищення тарифів) була нижчою від прогнозної динаміки при продовженні регулювання.

Джерело: Держкомстат, розрахунки IMF group of Ukraine

Проблеми державного регулювання

Однак цінове регулювання є лише невеликою частиною загальної системи: в Україні також існує державна монополія на виробництво спирту, відсутній цивілізований ринок землі і – що, напевно, є найзгубнішим у короткостроковій перспективі – держава знижує непрямі дотації фермерам (наприклад, відшкодування ПДВ внутрішнім виробникам на спецрахунки) і вводить систему допомоги з держбюджету. А це, як показує досвід США і ЄС, призводить до значного занепаду продуктивності в сільському господарстві.

Українські політики часто люблять спекулювати на темі державних дотацій для фермерів у ЄС і Україні, при цьому не здогадуючись про те, що в Україні система допомоги фермерам функціонує набагато ефективніше.

Якщо говорити про систему дотацій у ЄС, то, за інформацією Євростату, в середньому 20% доходів фермерів вилучається у вигляді податків, а 162% – додається у вигляді субсидій і дотацій. Те, що питання ставиться таким чином, спотворює саме поняття підприємницької діяльності: фермери перестають орієнтуватися на попит і переорієнтуються виключно на отримання доходу у вигляді державної допомоги.

Найбільш яскраво це демонструють болгарські фермери, які більшу частину своєї молочної продукції виливають на дороги, отримуючи за неї компенсації і таким чином залишаючись «у плюсі». Подібна система може існувати лише в ЄС і лише за рахунок низької питомої ваги сільського господарства в економіці, що робить розмір дотацій фермерам незначним на тлі загальних витрат бюджету.

У свою чергу, система субсидування фермерів в Україні до 2016 року передбачала повне невтручання держави у вигляді прямих дотацій (середня сума яких в 2012–2015 роках становила 1,5 млрд грн на рік), проте надавала украй високе субсидування в непрямій формі – звільнення від податків. Так, співвідношення сум, недоотриманих бюджетом і залишених фермерам на власний розсуд (ПДВ, ЄСВ, різниця між загальною податковим навантаженням і спрощеною системою для селян) до загального прибутку сільського господарства в середньому за 2012–2015 роки становить 123%.

На жаль, станом на 2017 рік, через фактичне скасування відшкодування ПДВ і введення прямих дотацій, що складають менше 25% від попередньої пільги, рівень субсидування сільського господарства в Україні знизився лише до 50% від кінцевої прибутку, а загальне податкове навантаження зросло більш ніж в 2,5 рази.

Щодо ринку землі, то в довгостроковому періоді саме мораторій на продаж сільськогосподарських угідь є найбільшою проблемою для виробників. Це пов'язано з тим, що за відсутності прозорого механізму ціноутворення на землю у вигляді її капіталізованої оцінки ані власники, ані орендарі (а більше 54% приватних земель в Україні знаходяться в оренді) не зацікавлені в збереженні якості ґрунтів.

Аналогічна ситуація і з кредитуванням: через дії мораторію не тільки сільськогосподарська земля не може виступати як об'єкт іпотеки, але і розташовані на ній будівлі. Через ці фактори врожайність в Україні нижча, ніж в інших постсоціалістичних країнах, які збудували внутрішні ринки землі (Болгарії, Румунії, Словаччини, Польщі, Естонії, Чехії, Литви, Латвії, Угорщини) на 23%, що дається взнаки щорічною втратою $2,5 млрд «аграрного» ВВП.

Існує міф, що іноземні латифундисти можуть скористатися низькими цінами на землю в Україні і викупити великі масиви для екстенсивного користування. А це, у свою чергу, не тільки знищить родючість земель, а й поставить під загрозу продовольчу безпеку України. Однак реальна ситуація – прямо протилежна. Насправді мораторій на продаж сільськогосподарських земель істотно стримує ціни на землю і, відповідно, орендну плату. А низька орендна плата дозволяє іноземним агрохолдингам вирощувати культури, які найбільш виснажують українські ґрунти.

Джерело: Land Matrix, Ukraine

Таким чином, очевидно, що Україна не здатна значно підвищити свою продовольчу безпеку за рік або два, оскільки це тривалий еволюційний процес. Проте її сьогоднішній рівень – значно нижчий від потенціалу саме через застарілість державних підходів до регулювання сільського господарства та нормативно-правового поля.

Цю ситуацію можна змінити вольовими рішеннями Кабінету міністрів лише за декілька місяців. Однак, як показує остання спроба низки політичних партій зірвати завершення земельної реформи за допомогою референдуму, потужне лобі агрохолдингів у Верховній Раді пильно стежить за перебігом подій і в будь-який момент готове саботувати реформаторські ініціативи виконавчої влади.